Перша Ніч

🔹️🔹️🔹️🔹️🔹️

Після смачної вечері Марта запропонувала допомогти прибрати зі столу, але Ярослав лише похитав головою.

— Дякую, Світлано, та посуд я помию сам. Люблю це діло. Тепла вода мене заспокоює.

— Тебе заспокоює миття посуду?

— Саме так.

Марта вирішила не сперечатися й склала тарілки та чашки у велику тацю біля стільниці. Ярослав підійшов слідом, щось зробив рукою біля стіни, і з невеликої металевої трубки раптом полилася вода. Марта ахнула й одразу опинилася поруч.

— Що це?

— Вода.

Вона повільно повернула до нього голову.

— Дякую за пояснення, це я й без тебе зрозуміла.

— Тоді навіщо питаєш?

— Бо в нашому маєтку такого немає.

— У нашому є. А що там у маєтку твоїх батьків — не знаю.

Марта вже відкрила рота, щоб нагадати, який саме будинок вона назвала нашим, але передумала. Натомість обережно просунула палець під струмінь і здивовано завмерла, бо вода була теплою.

— Тепер я розумію, чому ти казав, що це тебе заспокоює.

Ярослав усміхнувся й узявся до посуду, а Марта залишилася поруч, уважно спостерігаючи за кожним його рухом, він мив тарілки так буденно, наче останній відьмак Прадавнього Лісу й справді не мав важливіших справ, ніж відтирати залишки вечері.

— Ярославе, а це магія чи якась технологія?

— Чари. І я обов'язково навчу тебе ними користуватися.

— Я теж зможу зробити так, щоб із стіни текла тепла вода?

— Коли навчишся нормально керувати своєю силою — зможеш значно більше.

Ця відповідь Марті сподобалася, закінчивши, Ярослав витер руки рушником і запропонував перейти до загальної кімнати та трохи відпочити перед сном. Щойно вони опинилися у вітальні, Марта зупинилася.

— Ярославе, можна я поставлю тобі одне запитання?

Він уже встиг сісти у велике крісло, але, побачивши, куди вона дивиться, майже одразу зрозумів свою помилку. Саме в цьому кріслі Світлана сьогодні влаштувалася з книжкою, а отже, схоже, вже встигла мовчки оголосити його своїм. Ярослав без жодного слова підвівся й пересів на диван. Марта задоволено зайняла звільнене місце, підібрала ноги й майже потонула у величезному кріслі. На краю лежала м'яка ковдра, яку вона одразу потягнула на себе й закуталася в неї майже до підборіддя. Ярослав спостерігав за цим із ледь помітною усмішкою.

— Запитуй. Я обіцяв відповідати на твої запитання.

Марта трохи пововтузилася під ковдрою.

— Сьогодні ти дав мені ту книжку...

— Дав, — Ярослав важко видихнув. — І вже встиг про це пошкодувати.

Вона очікувала жарту, але цього разу його голос залишився спокійним.

— Тільки давай одразу домовимося про одну річ, Світлано. Ти не моя власність, так само як я не твій господар. Клятва Прадавньому Лісу зв'язала нас і не дозволяє нам обирати інших чоловіків чи жінок, але навіть вона не здатна наказати нам кохати одне одного.

Марта трохи подалася вперед, уважніше вслухаючись у його слова.

— Тоді хто така дружина для чоловіка?

— Найголовніша жінка в його житті. Його родина, найближча людина, та, про яку він дбає і яку захищає. Але це працює в обидва боки. Чоловік теж має бути для дружини людиною, якій вона довіряє, а не тією, якої боїться.

Марта замислилася.

— А що дружина має робити для чоловіка?

— Дивлячись, що ти маєш на увазі.

Вона трохи сильніше натягнула ковдру на коліна.

— Мене вчили, що я маю слухатися чоловіка, бути покірною і не сперечатися з ним. А ще... — Марта відвела погляд. — Що після весілля в ліжку чоловік сам пояснить, що потрібно робити, а дружина має дозволяти все, чого він захоче.

Ярослав аж подався вперед.

— Світлано, ні.

Вона здивовано підняла очі.

— Що — ні?

— Усе, що ти щойно сказала про ліжко. Це неправильно.

— Але мене так учили.

— Значить, учили неправильно.

Він сказав це настільки просто й упевнено, що Марта навіть не знайшлася з відповіддю.

— Ти не повинна робити все, чого хоче чоловік, лише тому, що стала його дружиною. І я не маю права наказувати тобі дозволяти те, чого ти сама не хочеш.

— Навіть якщо ми одружені?

— Особливо якщо ми одружені.

Марта насупилася.

— Чому особливо?

— Бо якщо дружина довіряє чоловікові настільки, що дозволяє йому бути найближчою до себе людиною, він має берегти цю довіру, а не користуватися нею.

На кілька секунд у кімнаті стало зовсім тихо.

Ярослав відкинувся на спинку дивана й уже м'якше продовжив:

— У ліжку чоловік і дружина повинні поважати одне одного. Якщо одному боляче, страшно, неприємно або він просто чогось не хоче — інший зупиняється. І це стосується нас обох.

Марта кліпнула.

— Тобто я теж можу тобі сказати "ні"?

— Звісно.

— І ти не образишся?

Ярослав ледь усміхнувся.

— Можу засмутитися. Я все-таки живий чоловік. Але твоє "ні" від цього не перестане означати "ні".

— Тобто, поки я не буду готова, ти не будеш… — Марта замовкла.

Вона навіть не знала, як це правильно назвати. У тій клятій книжці все було намальовано настільки зрозуміло, що додаткових пояснень не потребувало, а от вимовити це вголос вона не могла.

Ярослав, здається, прекрасно зрозумів і без слів.

— Світлано, я знаю, що ти маєш на увазі. І так, я нічого не робитиму, доки ти сама цього не захочеш.

Марта ще сильніше закуталася в ковдру.

— А якщо я ніколи не захочу?

На його обличчі з’явилася дивна усмішка.

— Захочеш.

Вона аж випросталася у кріслі.

— Звідки така впевненість?

— Не знаю. Просто знаю. І навіть не збираюся наполягати.

— А я не буду про це просити.

— Як скажеш.

Його усмішка стала ще помітнішою.

Марта примружилася.

— Чому ти посміхаєшся?

— Бо ти так само говорила про поцілунки.

Щоки миттєво спалахнули.

— І не хочу я твоїх поцілунків.

— Добре.

Найгіршим було те, що він навіть не став сперечатися, просто зручніше влаштувався на дивані, наче розмова була завершена. Кілька хвилин вони сиділи в тиші. Марта дивилася кудись у бік величезних книжкових полиць, але думки вже давно були не про книжку й навіть не про поцілунки. Одне запитання не давало їй спокою відтоді, як Ярослав уперше назвав її чужим ім’ям.

— Чому ти кличеш мене Світланою?

Усмішка з його обличчя зникла.

— І чому постійно кажеш, що я сама назвала тобі своє ім’я? Я тоді ще навіть не народилася.

Ярослав довго мовчав.

— Хотів би я дати тобі відповідь, яка все пояснить. Але не можу. Особливо тому, що в день твого народження не сталося того, що мало статися.

— А що мало статися?

— Зорепад.

Марта кліпнула.

— Який ще зорепад?

— Той, який мав сповістити всіх нас, що після кількох століть народилася чаклунка.

Марта повільно опустила ноги з крісла.

— Стривай. Звідки зорі взагалі мали знати, що народилася я?

— Не знаю, чи знали це саме зорі, — спокійно відповів Ярослав. — Але колись так було завжди. Народження відьмака чи чаклунки неможливо було не помітити. Небо вкривалося тисячами падаючих зірок, і всі чарівні істоти розуміли: у світ прийшло особливе дитя.

— І коли народилася я, нічого такого не було?

— Нічого.

Від цієї простої відповіді Марті чомусь стало не по собі.

— Може, я тоді взагалі не чаклунка?

— Ти чаклунка, Світлано. У цьому я вже не маю жодних сумнівів.

— Тоді чому не було зорепаду?

— Оце я й хотів би знати.

Він на мить замислився, а тоді продовжив:

— Колись таких, як ти і я, було багато. Відьмаки й чаклунки народжувалися у звичайних людських родинах. Спочатку вони нічим особливо не відрізнялися від інших дітей, але з кожним роком їхня сила ставала відчутнішою. А приблизно у сім років Прадавній Ліс кликав своє дитя додому.

— Як це — кликав?

— За дитиною приходили й забирали її навчатися. Батьки знали, ким вона народилася, тому це не було викраденням.

— У вас була школа магії?

На обличчі Ярослава промайнула усмішка.

— Я б не називав її саме школою магії, але щось подібне. Велике місце, де жили діти, навчалися керувати силою, пізнавали закони Прадавнього Лісу, історію, власну природу. Вчителів там було багато.

Марта вже зовсім забула про ковдру, що сповзла з одного плеча.

— І там навчалися тільки відьмаки й чаклунки?

— Ні, Світлано. Там могли навчатися майже всі. Відьми, арідники, мольфари, повітрулі, мавки, навіть чугайстри.

Очі Марти ставали дедалі більшими з кожним новим словом.

— І це ще не всі, — попередив Ярослав. — Є лісниці, упирі та інші створіння. Хоча з упирями я б тобі поки не радив навіть вітатися.

— Чому?

— Бо вони не надто привітні.

— А якщо вони першими зі мною привітаються?

Ярослав замислився.

— Тоді почнемо з того, що ти покличеш мене.

— Дуже заспокійливо.

— Я старався.

Марта кілька секунд дивилася на нього, а потім її погляд повільно поповз до величезних темних вікон. За склом лежав прекрасний літній Ліс, який ще кілька годин тому здавався їй майже казковим. Тепер вона дивилася на нього зовсім інакше.

— І всі ці створіння… живуть тут?

— Так.

— Прямо в цьому Лісі?

— У різних його частинах. Прадавній Ліс значно більший, ніж ти зараз уявляєш.

Марта підтягнула ковдру до самого підборіддя.

— А ти збираєшся мене з ними знайомити?

— Звичайно.

— Навіть з упирями?

— Ні. З ними ми знайомитимемося в останню чергу.

— Ярославе!

Він тихо засміявся.

— Не бійся. Я познайомлю тебе з Лісом поступово. Тобі доведеться багато чого побачити й ще більше дізнатися.

Марта знову подивилася за вікно.

— А чаклунки? Якщо їх колись було багато, куди вони всі поділися?

Цього разу Ярослав відповів не одразу.

— Нікуди.

Марта повернулася до нього.

— Як це?

— Їх ніхто не винищував, Світлано. Не було війни, прокляття чи великої трагедії, після якої вони зникли. Просто одного дня чаклунки перестали народжуватися.

— І все? Вони просто перестали народжуватися?

— Саме так.

Марта ще кілька секунд обдумувала почуте.

— А таких, як ти, зараз багато?

Ярослав примружився.

— Ти не дуже уважно мене слухала.

— Я уважно слухала!

— Тоді мала почути, що я останній відьмак.

Марта завмерла.

— Тобто, коли ти…

Вона затнулася, не знаючи, як правильно закінчити речення.

— Коли мене не стане? — спокійно допоміг Ярослав. — Зі мною підеш і ти.

Марта миттєво випросталася у кріслі.

— Але ж тобі дуже багато років!

— Дякую.

— Я не це мала на увазі! — Вона навіть ковдру відкинула. — Тобі більше ста років. Це означає, що ми скоро помремо?

Брови Ярослава повільно поповзли вгору.

— Знаєш, я таки, мабуть, відновлю ту школу. Спеціально для тебе.

— Ярославе!

— Добре, Світлано. Я казав тобі, скільки мені років, якщо рахувати так, як рахують люди?

— Казав.

— Це була трохи… спрощена інформація. Мені сто чотирнадцять.

Марта кліпнула.

— Сто… чотирнадцять?

— Саме так. І для таких, як ми, це дуже мало.

— Мало?!

— Ми можемо жити століттями, Світлано. Наше тіло старіє зовсім не так, як людське. А з часом настає мить, коли дехто сам вирішує піти.

Марта насупилася.

— Але ти щойно сказав, що чаклунки зникли.

— Так. Останнім із них було вже по триста років, а декому значно більше. Уяви, що ти прожила кілька людських життів. Бачила, як змінювалися покоління, кордони, міста, мови. Люди, яких ти знала, приходили у цей світ і йшли з нього, а ти залишалася.

Його голос став тихішим.

— А якщо за весь цей час ти так і не знайшла того, заради кого хотілося б залишитися, світ поступово втрачав барви. Дехто просто йшов у Ліс. Сідав під деревом і залишався там. День, місяць, рік… Іноді роками вони не сходили зі свого місця. Їх укривав мох, крізь одяг проростала трава, а одного дня вони пускали коріння.

Марта перестала навіть ворушитися.

— Справжнє коріння?

— Справжнє. Вони не помирали так, як люди. Вони ставали частиною Лісу.

Вона повільно перевела погляд на темні вікна.

— Тобто дерева там…

— Не кожне дерево колись було живою істотою, якщо ти вже встигла це подумати, — усміхнувся Ярослав. — Але Прадавній Ліс недарма називають Прадавнім. У ньому залишилося стільки тих, хто жив задовго до нас, що він пам’ятає більше, ніж будь-хто з живих. Кожне життя, кожну силу, кожну клятву, дану під його покровом.

Марта знову повернулася до нього.

— Тому наша Клятва…

— Непорушна. Її чув не лише Ліс. Її чули тисячі прадавніх душ, які стали його частиною.

— Ого…

Цього разу Ярослав не став кепкувати з її улюбленого слова.

Марта замислилася ще сильніше, а тоді раптом запитала:

— А чому вони просто не народили собі діток?

Ярослав потер чоло.

— Світлано, ми не можемо мати дітей.

Вона не одразу зрозуміла.

— Ми — це ми з тобою?

— Усі відьмаки й чаклунки. Так було завжди. Вони могли кохати, створювати сім’ї, але власних дітей у них не народжувалося.

Марта дивилася на нього кілька секунд, а потім її обличчя змінилося.

— Але я бачила нашу донечку.

Ярослав завмер.

У кімнаті раптом стало надто тихо.

— Світлано… я навіть не знаю, що тобі на це відповісти. Можливо, це були просто сни.

— Просто сни? — перепитала вона. — Але ти мені теж снився як мій чоловік.

Ярослав нічого не відповів.

— Я бачила тебе все життя. Ще задовго до того, як зустріла насправді.

— Я знаю.

— Ні, не знаєш.

Він насупився.

— Що саме я не знаю?

— Я тебе малювала.

Ярослав повільно випростався.

— Що?

— Малювала твої портрети.

— Коли?

Марта знизала плечима.

— Майже все життя. Відтоді, як узагалі навчилася нормально тримати олівець.

Тепер Ярослав уже не виглядав спокійним.

— І де ці малюнки?

— Вдома. У моїй кімнаті. Деякі в альбомах, деякі просто лежали серед інших речей.

— Їх хтось бачив?

Марта здивовано подивилася на нього.

— Напевно. Я їх не ховала.

— Хто саме?

— Звідки я знаю? Мама, тато, Захар, слуги… Можливо, гості. Я малювала тебе не як якусь державну таємницю.

Ярослав різко підвівся.

Марта простежила за ним поглядом.

— Що?

Він пройшов кілька кроків кімнатою, а потім обернувся.

— Серед друзів твоїх батьків ніколи не було когось дивного?

— У якому сенсі — дивного?

— Того, хто надто цікавився тобою. Твоїми малюнками. Снами. Можливо, розпитував, кого ти малюєш або звідки знаєш цього чоловіка.

Марта почала перебирати в пам’яті знайомі обличчя.

— Не пам’ятаю.

— А чари?

— Що — чари?

— Ти ніколи не бачила біля когось із них чогось незвичайного? Сили, дивного світла, речей, яких не могла пояснити?

— Ні, Ярославе. Чари я вперше побачила тільки від тебе.

Він замовк, і саме ця тиша насторожила її найбільше.

— Ярославе… до чого тут мої малюнки?

Відьмак подивився на неї вже зовсім інакше.

— До твого шраму.

Марта мимоволі торкнулася плеча.

— До того випадку з мечем?

— Я вже казав тобі, Світлано. То не був випадок.

— Але яке відношення до цього має те, що я тебе малювала?

Ярослав повільно повернувся до вікна.

— Можливо, ніякого. А можливо, хтось побачив портрет чоловіка, якого ти ніколи в житті не зустрічала… і впізнав останнього відьмака.

— І що, хтось вирішив убити мене, щоб покарати тебе?

— Ні, Світлано. — Ярослав повільно похитав головою. — Думаю, хтось знав про Клятву й хотів її обірвати. Або…

Він раптом замовк.

Марта чекала продовження, але Ярослав уже підвівся з дивана й попрямував до книжкових полиць. Зупинившись перед ними, він простягнув руку долонею догори й заплющив очі.

— Що ти робиш? — не витримала Марта.

— Намагаюся зрозуміти, хто міг хотіти твоєї смерті.

— За допомогою книжки?

— Саме так.

— І як книжка має тобі це розповісти?

— Якщо перестанеш говорити хоча б на хвилину, можливо, ми обоє дізнаємося.

Марта ображено замовкла.

Ярослав зосередився. Його пальці ледь ворухнулися, ніби він не просто стояв перед полицями, а намагався відчути серед тисяч корінців один-єдиний потрібний.

— Та це була випадковість, — усе ж пробурмотіла Марта. — І Марк не був винен.

Очі Ярослава розплющилися.

— Марк?

— Так.

— Того хлопчика звали Марк?

— Ну так. А що?

Ярослав повільно опустив руку.

— Ти казала, що він був сином одного…

— Був.

— Чому був?

Марта здивовано знизала плечима.

— Бо він уже давно не хлопчик. Виріс, кажуть, потім кудись поїхав і тепер живе за кордоном.

— Як цікаво…

У голосі Ярослава з’явилося щось таке, від чого Марта одразу насторожилася.

— Що тобі цікаво?

— Розкажи мені про нього.

— Що саме?

— Яким він був.

Марта задумалася, намагаючись пригадати хлопчика, якого не бачила багато років.

— Веселим, навіть дуже веселим. Постійно щось вигадував. Любив танцювати й співати… — Вона на мить замислилася. — А ще грав на сопілці, доречні грав. Я любила його слухати.

Ярослав завмер.

— На сопілці?

— Так. А що?

Відьмак знову повернувся до книжкових полиць, і цього разу він заплющив очі лише на кілька секунд.

— Чугайстер, — тихо промовив він.

Десь високо над ними щось зашелестіло. Марта задерла голову, і в ту ж мить із однієї з верхніх полиць вирвалася товста книга. Вона пролетіла через усю кімнату з такою швидкістю, що Марта інстинктивно пригнулася, але Ярослав навіть не поворухнувся. Книга сама влетіла просто в його простягнуту руку. Марта витріщилася на нього.

— Дуже цікаво.

— Що саме цікаво? І хто такий чугайстер?

Ярослав уже гортав сторінки.

— Лісова істота. Ти ще познайомишся з ними.

— З Марком теж?

Рука Ярослава завмерла над сторінкою.

— Якщо я маю рацію, то Марк і є чугайстер!

— Тоді до чого тут чугайстер?

Ярослав повільно підняв на неї очі.

— Бо любов до танцю, співу й сопілки сама собою ще нічого не доводить. Але є один чугайстер, який дуже любив бувати серед людей. І ще більше любив веселощі, музику та танці.

Марта відчула, як цікавість поступово поступається тривозі.

— Ти його знаєш?

— Знаю.

— Він твій ворог?

Ярослав не відповів одразу.

— Ні.

— Тоді хто?

Він опустив погляд на розгорнуту книгу.

— Я завжди вважав його своїм другом.

— Ти якийсь дивний, старичку.

Ярослав повільно повернув до неї голову.

— Світлано…

Марта ледь стримала усмішку.

— Що, ваша темносте відьмацька?

Ярослав завмер, і Марта побачила, як у його очах щось змінилося, і лише тоді згадала. "Я таки колись покараю тебе за ці слова."

— Ой…

Книга, яку він досі тримав у руках, полетіла на маленький столик біля дивана.

— Я ж обіцяв тебе покарати.

— Ярославе, я…

Домовити вона не встигла, він одним рухом підхопив її на руки. Марта ойкнула й машинально обхопила його за шию.

— Ярославе!

— Що?

— Постав мене!

— Ні.

— Куди ти мене несеш?!

Відповідь вона зрозуміла сама, щойно він повернув у бік спальні. Увесь її запал миттєво зник.

— Ярославе, ти обіцяв мене не торкатися, поки я…

Він перебив її поцілунком, легким і швидким, лише на кілька секунд, але настільки гарячим, що Марта забула закінчення власного речення.

Коли Ярослав відсторонився, вона кілька разів кліпнула.

— А у старичка відьмацького пам’ять відняло?

— Ні.

— Тоді розвертайся.

— Навіщо?

— Бо ти сам сказав, що нічого не робитимеш, поки я не захочу!

— І не буду.

Марта підозріло примружилася.

— А спальня тоді навіщо?

Кутики його губ здригнулися.

— Для покарання.

— Якого ще покарання?

— Зараз дізнаєшся.

— Ярославе…

— "Як накажете, ваша темносте відьмацька", — нагадав він її ж слова. — Я нічого не забув, Світлано.

Він заніс її до спальні, але навіть не зупинився біля величезного ліжка. Марта вже хотіла запитати, куди вони йдуть далі, коли Ярослав відчинив ще одні двері й переступив поріг ванної кімнати. Марта на кілька секунд навіть забула про своє загадкове покарання.

Ванна була неймовірно красивою й значно більшою, ніж та, до якої вона звикла в батьківському маєтку. Тепле світло відбивалося від гладкої підлоги, велика купіль займала майже половину приміщення, а за нею відкривався краєвид на Прадавній Ліс. Щоправда, саме останнє її й збентежило.

Марта підозріло оглянула скляні стіни.

— Ярославе, а чому тут теж усе зі скла?

— А що тобі не подобається?

— Тут ванна кімната!

— Я помітив.

Вона обурено глянула на нього.

— А якщо хтось побачить?

— А ти щось від мене приховуєш?

— Так. Свій хвіст, — із сарказмом відповіла Марта.

Ярослав фиркнув.

— Не смішно.

— Мені смішно.

Він нарешті поставив її на ноги.

— За вікна не переживай. Вони зачаровані. Звідси ти бачиш Ліс, а з того боку ніхто не побачить, що відбувається всередині.

Марта все одно недовірливо підійшла до скла й визирнула назовні.

— Точно?

— Світлано, кому я мав будувати ванну з прозорими стінами посеред Лісу? Чугайстрам на радість?

Вона миттєво відступила від вікна.

— Тепер мені ще менше подобається ця ванна.

Ярослав засміявся.

— Іди купайся, а потім швиденько в ліжко.

Марта завмерла.

— У ліжко?

— Так.

Вона повільно повернулася до нього.

— Ярославе… ми будемо?..

— Так, Світлано.

Її обличчя змінилося так швидко, що він не витримав. Кутики його губ поповзли вгору.

— Ми будемо спати.

Марта кліпнула.

— Просто спати?

— Так, і нічого більшого. — Він витримав коротку паузу й додав: — Хіба що ти сама захочеш більшого.

— Ні! Ні, я не хочу.

— Тоді спатимемо.

Вона ще кілька секунд підозріло вдивлялася в його обличчя.

— І це все?

— А чого ти очікувала?

— Нічого я не очікувала!

— Звичайно.

Ярослав уже рушив до дверей, але біля самого порога зупинився й озирнувся через плече.

— І все-таки запам'ятай: я тебе покараю.

Марта насупилася.

— За що цього разу?

Його усмішка стала майже хижою.

— За ті самі слова.

— За які саме?

Але Ярослав уже вийшов, тихо зачинивши за собою двері. Марта кілька секунд дивилася йому вслід.

А тоді пробурмотіла:

— Вредний старичок.

За дверима запала коротка тиша.

— Я все чую, Світлано.

Марта прикрила рот долонею, але було вже пізно. Ярослав уже майже вийшов із ванної кімнати, коли за спиною почув її бурмотіння. Він зупинився й озирнувся.

— Я так розумію, ти сьогодні в особливо гарному настрої.

Марта підозріло глянула на нього.

— Була. Поки ти не почав мене дражнити.

— Я? Тебе? Ніколи.

— Ярославе, я більше не буду. Пізно мене дражнити, я вже давно на межі.

Він не втримався від сміху.

— На якій ще межі?

— На межі того, щоб тебе…!

— Ярославе!

Він підійшов ближче й, перш ніж Марта встигла відступити, легко поцілував її в лоб.

Вона сердито відмахнулася.

— Не роби так!

— Як?

І знову поцілував у лоб.

— Ярославе!

— Що?

— Припини!

— Тобі можна мене дражнити, а мені тебе — ні?

— Я більше не буду!

— Чого саме не будеш?

— Говорити, що ти…

Марта замовкла, а задоволення на його обличчі було настільки відвертим, що продовжувати означало тільки зробити йому ще приємніше. Вона вперлася долонями йому в груди й легенько відштовхнула.

— Іди вже.

— Куди?

— Куди хочеш!

— Взагалі-то я збирався залишити тебе приймати ванну.

Марта примружилася. Хотілося сказати щось таке, що нарешті змусить його замовкнути. І слова знайшлися самі.

— Якщо хочеш, можеш приймати ванну разом зі мною.

Усмішка Ярослава зникла.

Марта ледь не засміялася від задоволення.

Ось так. Нарешті.

Тільки за мить зрозуміла, що радіти зарано, бо у його погляді замість розгубленості з’явилася зовсім інша зацікавленість.

— Як накажете, моя чаклунко.

Марта завмерла.

— Що?

Ярослав уже спокійно зачинив двері, які хвилину тому збирався залишити за собою.

— Ти сама запропонувала.

— Я пожартувала!

— А я ні.

— Ярославе…

Він зробив крок до неї, і Марта машинально відступила.

— Що, Світлано?

Ще крок.

— Я думала, ти відмовишся.

— Це була твоя перша помилка.

— А друга?

Тепер він зупинився зовсім близько.

— Вирішити, що мене можна безкарно називати вашою темністю відьмацькою, старичком, вредним, а потім ще й запросити приймати з тобою ванну.

Марта відкрила рота.

— Ти рахував?!

— Я попереджав, що в мене гарна пам’ять.

— Сто чотирнадцять років, а займаєшся такою дурнею.

Ярослав повільно підняв брову, і Марта зрозуміла свою помилку.

— Сто п’ятнадцять, — спокійно промовив він.

— Що?

— Тепер мені точно знадобиться ще один рік, щоб пробачити тобі останню фразу.

— Вредний старичок.

— Світлано…

Вона засміялася й відступила ще на крок, але цього разу вже не від страху.

— Ти таки провокуєш мене? — тихо запитав Ярослав.

— Ні. Ти просто не дуже….

— Можливо, тому що я ста…

— Ти все не так зрозумів! — швидко перебила його Марта.

Ярослав усміхнувся й скоротив останню відстань між ними, і от тоді Марта зрозуміла, що її слова геть не збігаються з тим, що робить вона сама. Бо замість того, щоб відійти, уже піднялася навшпиньки, долонями сперлася об його груди й дивилася на губи, чудово знаючи, чого чекає.

Ярослав теж це помітив.

— Світлано, ти навмисно це робиш?

— Не знаю, — чесно відповіла вона.

На мить у його погляді промайнуло здивування.

— Оце вже більше схоже на правду.

Марта хотіла обуритися, але Ярослав не дав їй можливості знову сховатися за жартами.

— Тоді давай про дещо домовимося.

— Про що?

— Якщо колись ми зайдемо далі, ніж ти готова, ти скажеш одне слово. Не будеш нічого пояснювати, виправдовуватися чи думати, чи я образжуся. Просто скажеш його — і я одразу зупинюся.

Марта задумалася.

— А яке слово?

— Яке захочеш. Тільки таке, яке ми обоє точно запам’ятаємо.

Її погляд на мить ковзнув кудись убік, а тоді на губах з’явилася усмішка.

— Метелик.

Ярослав тихо засміявся.

— Звичайно. Треба було здогадатися.

— А що тобі не подобається?

— Подобається, тож домовилися. Почую: "метелик" — одразу зупиняюся.

— Навіть якщо…

Вона замовкла.

— Навіть якщо що?

— Нічого.

— Навіть якщо тобі спочатку все подобалося, — уже серйозніше продовжив він. — Передумати можна будь-коли.

Марта кілька секунд дивилася на нього, а потім кивнула.

— Добре.

Вона машинально облизнула пересохлі губи, і погляд Ярослава одразу опустився до них. Марта це помітила.

— Так, — пробурмотів він, відступаючи на крок. — На сьогодні з мене досить випробувань.

— Я нічого не роблю.

— Саме це мене й лякає.

Марта засміялася.

— Давай швиденько приймай купіль і в ліжко, — продовжив Ярослав. — А мені ще треба ненадовго зазирнути до кабінету.

Цього разу слова "у ліжко" вже не налякали її так, як кілька хвилин тому.

Марта просто кивнула, а Ярослав узяв її долоню, легко торкнувся губами пальців і рушив до дверей.

— Ярославе?

Він озирнувся.

— Метелик.

Відьмак завмер.

Марта кілька секунд дивилася на його обличчя, а потім невинно всміхнулася.

— Перевіряла, чи ти запам’ятав.

— Світлано…

Вона засміялася, а Ярослав лише похитав головою й вийшов, тихо зачинивши за собою двері, Марта ще кілька хвилин стояла посеред ванної кімнати, дивлячись на зачинені двері й сама не розуміючи, що з нею відбувається. Ще кілька днів тому Марта ладна була тікати від цього чоловіка через засніжений Ліс, а тепер сама його дражнила, провокувала й ловила себе на тому, що варто Ярославу опинитися надто далеко — і їй уже бракувало його поцілунків.

Це було ненормально, принаймні їй так здавалося.

— Треба припиняти, — пробурмотіла вона сама до себе.

І лише тоді озирнулася на купіль.

— От тільки як?..

За всіма цими дурними жартами вона зовсім забула запитати Ярослава, як тут набирається вода. У батьківському маєтку таких проблем не виникало: воду приносили й нагрівали слуги. Вона не текла теплою просто зі стіни, наче це було найзвичайнішою річчю у світі. Марта поволі зняла одяг і з подивом помітила біля стіни таку саму корзину, як у гардеробній. А отже, принаймні тут довго думати не довелося. Склавши туди речі, вона ступила босими ногами на гладку підлогу й відчула під стопами приємну прохолоду.

Залишалася тільки одна проблема — сама купіль. Марта рішуче підійшла ближче, нахилилася над нею й уважно оглянула металеву трубку, намагаючись зрозуміти, як змусити звідти текти воду. Жодних звичних ручок чи важелів поруч не було, тому вона обережно торкнулася металу пальцями, а коли нічого не сталося, спробувала повернути трубку спочатку в один бік, потім в інший. Вода так і не з’явилася.

— І як тебе ввімкнути?.. — пробурмотіла вона, вже з відвертою підозрою дивлячись на незрозумілу конструкцію.

Марта перекинула одну ногу через край купелі, потягнулася вперед і спробувала ще раз. Трубка не піддавалася.

— Я чаклунка чи хто?!

Вона вхопилася міцніше й щосили смикнула її на себе. Гострий біль пронизав долоню.

— Ай!

Вона миттєво відсмикнула руку й побачила, як на пошкодженій шкірі виступила кров, одна гаряча червона крапля зірвалася з пальців і впала на дно купелі, за нею майже одразу друга, а потім ще одна. Марта насупилася, притиснула долоню до себе й лише тепер помітила, що невелика на вигляд рана чомусь продовжувала кровити, краплі одна за одною зривалися з пальців, залишаючи на світлому дні купелі яскраві червоні сліди.

— Та що ж таке?.. — тихо пробурмотіла вона.

— Ярославе…

Вона навіть не встигла покликати голосніше, коли кімната раптом хитнулася перед очима, Марта інстинктивно вхопилася здоровою рукою за край купелі, намагаючись утриматися на ногах, але пальці майже одразу ослабли. У вухах наростав глухий шум, темні плями застилали зір, а підлога ніби повільно вислизала з-під ніг.

Що зі мною?..

Вона ще спробувала втриматися, та тіло вже не слухалося. Останнє, що Марта відчула, — як коліна підкошуються, а світ навколо стрімко занурюється в темряву. До тями вона поверталася повільно, спочатку відчула тепло важкої ковдри, потім м’якість подушки під головою і лише після цього змогла розплющити очі. Кілька секунд Марта розгублено дивилася на знайомий балдахін над величезним ліжком, намагаючись пригадати, як узагалі тут опинилася, бо останнім спогадом була ванна кімната. Кров на долоні й запаморочення…

Марта ворухнулася й відчула незвичну важкість у лівій руці. Опустивши погляд, вона побачила, що долоня була щільно перев’язана чистим бинтом. Обережно поворухнула пальцями — вони слухалися, хоча під пов’язкою ще відчувалося неприємне пульсування.

— Не чіпай.

Голос долинув із дальнього кутка кімнати, Марта повернула голову біля невеликого столика сидів Ярослав, а перед ним лежав аркуш, у руці він тримав перо. Помітивши, що вона прокинулася, відьмак одразу відклав його, загорнув написане й підвівся.

— Як ти?

Ярослав підійшов до ліжка й зупинився поруч, уважно вдивляючись у її обличчя. Марта мовчала, усе ще намагаючись зібрати докупи останні спогади, тому він нахилився трохи ближче, ніби хотів переконатися, що вона справді прийшла до тями.

— Світлано?

Марта кілька разів розгублено кліпнула, дивлячись на нього, а тоді раптом згадала, де саме знепритомніла і, найголовніше, що перед цим встигла повністю роздягнутися. Її очі миттєво округлилися, а щоки спалахнули.

— Ти бачив мене оголеною.

Ярослав завмер.

Щоки Марти спалахнули так сильно, що навіть слабкість кудись відступила.

— Ти мене бачив!

— Не дуже розглядав.

— Не дуже?!

— Світлано, ти лежала непритомна біля купелі. Повір, у той момент мене найменше цікавило, що на тобі було чи чого не було.

Вона натягнула ковдру вище.

— Я швидко тебе одягнув і зайнявся рукою, — уже спокійніше додав він.

Марта перевела погляд на бинти.

— Я не знаю, як так вийшло, просто хотіла набрати воду. Там нічого не вмикалося, і я трохи потягнула ту штуку…

Ярослав заплющив очі.

— Ти намагалася силою відірвати зачаровану трубу?

— Я не намагалася її відірвати!

Він подивився на неї.

— Вона просто не хотіла працювати.

— Бо її не треба крутити чи тягнути, Світлано.

— А що треба?!

— Торкнутися символу на стіні.

Марта замовкла.

— Якого ще символу?

Ярослав провів долонею по обличчю.

— Того, про який я забув тобі сказати.

Її обурення одразу стихло.

— Тоді це не моя провина.

— Ні. Моя.

Він сів на край ліжка й обережно взяв її перев’язану руку.

— Я привів тебе в будинок, де половина речей працює на чарах, і навіть не подумав, що ти не знаєш, як ними користуватися.

— Я могла тебе покликати.

— Могла. А я міг усе пояснити.

Марта подивилася на бинт.

— Чому я знепритомніла? Там же зовсім трішки крові.

Ось тепер обличчя Ярослава стало серйозним.

— Саме це мені й не подобається.

— Що?

— Від такої рани ти не мала втратити свідомість.

Марта перестала усміхатися.

— Тоді що зі мною сталося?

— Поки не знаю.

Він провів великим пальцем трохи вище бинта, перевіряючи шкіру.

— Але ще секунда — і ти вдарилася б головою об край купелі. Я ледве встиг тебе підхопити.

У його голосі вперше прозвучало те, чого Марта не очікувала почути, це був справжній страх. Ярослав на мить заплющив очі, а тоді видихнув:

— Тож усе. Вирішено.

— Що вирішено?

— Відтепер купіль ми приймаємо разом.

Марта аж сіла.

— Що?!

Ярослав цілком серйозно кивнув.

— Задля твоєї безпеки.

— Ярославе!

— Що? Я маю переконатися, що ти більше не намагатимешся розібрати наш будинок голими руками.

— Я не буду з тобою купатися!

Кутик його губ нарешті сіпнувся.

— Тоді доведеться терміново навчити тебе користуватися водою.

— Оце вже значно кращий варіант.

— Добре, давай без жартів, — нарешті промовив Ярослав, і легкість, яка ще мить тому звучала в його голосі, зникла. — Щось зовсім не так. Я поки нічого не відчуваю, але, здається, починаю розуміти, хто наш ворог. І боюся, що він не один.

Марта одразу насторожилася.

— Їх багато? І що це означає?

— Не знаю, Світлано. Саме це мені й не подобається, тому, поки не народився наш дуб, тобі краще не знайомитися з мешканцями Прадавнього Лісу.

Вона кілька секунд дивилася на нього, намагаючись зрозуміти почуте.

— Зачекай. Як це — не народився? Я думала, дерева ростуть.

— Ростуть. Але спочатку мають народитися, — Ярослав сів поруч і обережно поправив край ковдри біля її перев’язаної руки. — У кожного з нас є власне дерево. Через нього Ліс відчуває нас, нашу силу, зміни, які з нами відбуваються. Для відьмаків і чаклунок таким деревом завжди був дуб.

Марта замислилася, а тоді її обличчя трохи проясніло.

— То нам просто треба посадити дуб?

— Якби все було так легко, Світлано.

— А що тоді?

— Його неможливо посадити. Твій дуб народиться сам, коли ти увійдеш у повну силу.

Вона миттєво пожвавішала.

— О, тоді швидше мене вчи, — Марта навіть спробувала підвестися, але Ярослав одразу змусив її знову спертися на подушки.

— Швидко не вийде, Світлано.

— Чому?

Він помовчав, наче вирішував, як саме їй це пояснити.

— Бо ти ще не готова увійти в повну силу.

— Знову через те, що я тебе боюся?

— І через це також.

Марта насупилася.

— Я вже тебе не боюся.

— Справді?

— Так, — серйозно запевнила вона.

Ярослав кілька секунд уважно дивився на неї, а тоді спокійно промовив:

— Тоді цієї ночі ми спатимемо оголеними, а я на деякий час ляжу на тебе.

Марта аж завмерла.

— Ні! Ні-ні-ні! А це ще навіщо?!

— Ти сказала, що більше мене не боїшся.

— Я не боюся тебе, а того, що ти зараз надумав!

— А я ще нічого не надумав, — кутик його губ ледь сіпнувся. — Просто перевірив.

— Що перевірив?

— Наскільки ти справді готова.

Вона обурено втупилася в нього.

— І до чого тут взагалі моя сила?

Цього разу Ярослав не став жартувати.

— До того, що сила відьмака чи чаклунки не може розкритися повністю, доки її щось стримує. Страх, неприйняття самої себе, нездатність керувати власними бажаннями — усе це обмеження. Але є й природні.

— Які?

Він затримав на ній погляд.

— Цнотливість.

Марта повільно почервоніла.

— Що?..

— Поки ти цнотлива, Світлано, частина твоєї сили залишатиметься закритою.

Вона кілька секунд мовчала, осмислюючи почуте.

— Тобто… щоб народився мій дуб, я маю…

— Стати жінкою.

— З тобою?

— Не обов'язково зі мною.

Ось цього Марта явно не очікувала.

— Як це?

— Саме так. Твоя сила не цікавиться тим, хто буде поряд із тобою. Цнотливість — це твоє обмеження, а не наша Клятва. Коли воно зникне, відкриється те, що зараз залишається замкненим.

Марта дивилася на нього вже зовсім інакше.

— Тобто ти справді дозволив би мені зробити це з іншим чоловіком?

Ярослав повільно звів брову.

— Я сказав, що для твоєї сили немає різниці. Не плутай це з тим, що я дозволив би.

— Тобто ти не дозволиш? — з невинним виглядом перепитала Марта.

Ярослав примружився.

— Світлано, ти знову мене провокуєш?

— Хм… навіть не знаю, що тобі відповісти.

Вона повільно облизнула губи, а тоді, ніби цього їй здалося замало, ще й легенько прикусила нижню. Погляд Ярослава відразу опустився до її вуст, і Марта ледь стримала задоволену усмішку. Схоже, вона вже починала розуміти, як саме діють на нього деякі її маленькі витівки. Щоправда, задоволення тривало недовго, бо Ярослав повільно підвівся з ліжка, розв’язав пояс халата, зняв його й недбало поклав на невелику лаву біля узніжжя.

Марта завмерла, бо на ньому залишилася лише чоловіча нижня білизна, і після всього, що вона сьогодні встигла побачити в тій клятій книжці, її погляд мимоволі ковзнув нижче. Майже одразу вона пошкодувала про власну цікавість, бо тканина приховувала далеко не все. Марта миттєво відвела очі.

— Ти ж не збираєшся так спати?

— Збираюся.

— Але ти майже голий!

— Я можу зняти й решту, якщо тобі так буде спокійніше.

— Благаю, не треба!

Вона так швидко натягнула ковдру на голову, що Ярослав тихо засміявся. За мить матрац поруч прогнувся, ковдра трохи піднялася, пропускаючи під себе прохолодне повітря, і Марта зрозуміла, що він уже ліг. Кілька секунд вона ще ховалася, а тоді обережно визирнула.

— Ти голий, Ярославе?

— Ні, Світлано, я не голий.

Марта нарешті вибралася зі свого сховку, хоча серце все одно калатало так, наче вона щойно пережила чергову втечу через Прадавній Ліс. Ярослав лежав на своїй половині величезного ліжка й, здавалося, взагалі не бачив у ситуації нічого незвичайного.

— Ти ж не будеш на мене лягати? — про всяк випадок уточнила вона.

Він повернув до неї голову.

— А ти хочеш?

— Ні!

— Тоді не буду.

— І все?

— А що ще ти хочеш почути? Ми будемо спати. Я — так, а ти вже як захочеш.

Ярослав заплющив очі, влаштувався зручніше й за якусь мить його дихання стало рівним.

Марта недовірливо подивилася на нього.

— Ярославе, ти спиш? — ледь чутно запитала вона, але відповіді не було.

Ну звісно. Налякав її до смерті, роздягнувся, вклався поруч і спить собі спокійнісінько. Марта обережно лягла на правий бік, намагаючись не турбувати поранену руку. Не зручно. Перевернулася на спину, поправила подушку й підтягнула ковдру вище. Так було ще гірше. Величезне ліжко, у якому запросто могли б поміститися більше ніж двоє людей, раптом здавалося дивовижно незручним, а важка ковдра тільки заважала знайти нормальне положення. Марта ще раз спробувала влаштуватися зручніше: повернулася на бік, трохи сповзла нижче, але майже одразу підтягнулася назад до подушки. Ні величезне м’яке ліжко, ні тепла ковдра чомусь не допомагали. Можливо, після непритомності вона просто встигла виспатися, а може, причина була зовсім в іншому — сон уперто не приходив.

— Ти сьогодні вляжешся? — раптом пролунав поруч сонний голос.

Марта завмерла.

— Можливо.

Ярослав важко видихнув, посунувся до неї й одним рухом притягнув ближче, обійнявши так міцно, що вона опинилася притиснутою спиною до його грудей.

— Спи вже.

Марта навіть забула обуритися, у його обіймах було не надто зручно через перев’язану руку, зате напрочуд затишно. Від нього йшло тепло, дихання торкалося її волосся, а сильна рука на талії чомусь зовсім не лякала, вона трохи посунулася, намагаючись зручніше влаштувати стегна.

— Світлано, — голос Ярослава одразу став значно менш сонним, — перестань крутити попою. Я все-таки не з металу.

— Що? — цілком невинно перепитала вона.

Він тихо застогнав і притиснув її трохи міцніше.

— Ти мене збуджуєш.

Марта миттєво перестала ворушитися, а після сьогоднішньої книжки вона вже чудово знала, що саме означають ці слова. А коли згадала ще й ті малюнки з чоловічим тілом, усе всередині напружилося.

"— Якщо я не ворушитимусь, він мене не чіпатиме."

Позаду тихо засміялися.

— Світлано, це не змій.

Марта почервоніла.

— Ага. Добре.

— Давай уже спати.

— На добраніч.

— На добраніч, моя чаклунко.

Ярослав знову затих, так і не випускаючи її з обіймів. Марта чесно намагалася лежати нерухомо. Кілька хвилин їй навіть вдавалося, але потім засвербів ніс. Вона обережно висунула з-під ковдри руку й почухала його. Щойно влаштувалася знову, як засвербіла п’ята. Марта потерла її пальцями другої ноги, поправила ковдру, трохи посунулася, бо заніміла шия, і знову спробувала завмерти. Якийсь час Марта чесно намагалася лежати нерухомо, прислухаючись до рівного дихання Ярослава, але спокою вистачило ненадовго. Незабаром волосся залоскотало щоку, і вона обережно відкинула пасмо з обличчя, поправила голову на подушці й знову трохи завовтузилася, щиро намагаючись робити це якомога тихіше, щоб не розбудити його.

— Все. Дістала.

Вона навіть не встигла зрозуміти, що сталося, як Ярослав одним швидким рухом розвернув її до себе, опинився над нею й нахилився так близько, що Марта лише встигла широко розплющити очі. А тоді він її поцілував

🔸️🔸️🔸️🔸️🔸️