За одним столом

🔹️🔹️🔹️🔹️🔹️

За вікном із тією самою люттю вирувала завірюха, і Марта мимоволі подумала, що погода сьогодні напрочуд добре відповідала її настрою. Вона сердилася на все, на батьків, які вісімнадцять років приховували від неї правду, на Прадавній Ліс, який уперто повертав її до цієї клятої хатини, і на Ярослава, який поводився так, ніби все відбувалося саме так, як і мало бути. Тільки на себе Марта не сердилася.

Вона зробила все, що могла, благала батьків залишити її вдома, намагалася втекти від відьмака, шукала дорогу з лісу й навіть кілька разів перевірила, чи справді той не дозволяє їй піти, але усе було марно.

Ярослав тим часом спокійно сидів за столом, тримав у руках чашку й тихенько сьорбав чай, наче за стінами не лютувала заметіль, а за кілька кроків від нього не сиділа розлючена Марта.

— Світлано, може, зробити тобі чаю?

— Дякую, не хочу.

— Може, їсти?

— Ні.

— Прекрасно.

Марта одразу повернула до нього голову.

— Що тобі прекрасно?

— Те, що ти нічого не хочеш.

Вона сердито зиркнула на нього.

— Я хочу чай.

Ярослав повільно опустив чашку.

— Ти з мене знущаєшся?

— Ні. Просто я шалено голодна.

Він кілька секунд мовчки дивився на неї.

— П'ять секунд тому ти сказала, що не хочеш їсти.

— Я передумала.

— Уже помітив. І що ж ти хочеш?

Марта замислилася так серйозно, ніби від її відповіді залежала доля всього королівства.

— Чогось смачненького. Можливо... тушкованого кролика з яблуками.

Ярослав повільно озирнувся на маленьку хатину, потім на заметіль за вікном і знову на Марту.

— І де, по-твоєму, я зараз знайду яблука?

— А я звідки знаю? Це ж ти запитав, чи хочу я їсти.

— Я мав на увазі те, що в нас є.

— Треба було одразу так і казати.

Ярослав прикрив очі й повільно вдихнув.

— Добре. Що з того, що в нас є, ти будеш їсти?

Марта трохи подумала.

— Тушкованого кролика з яблуками.

Ярослав повільно підняв на неї очі.

— Світлано...

— Що? — невинно відгукнулася Марта, а тоді вже значно тихіше додала: — Пий свій чай.

Він кілька секунд мовчки дивився на неї.

— То чай тобі робити?

— Ні, дякую.

Ярослав важко видихнув і підвівся з-за столу. Схоже, на сьогодні він остаточно полишив спроби зрозуміти, чого саме хоче ця дівчина. Він підійшов до гачків біля дверей, зняв свою сорочку й швидко натягнув її, а зверху накинув теплий плащ.

Марта краєм ока стежила за ним, але запитувати, куди він зібрався, не стала, Ярослав уже взявся за дверну ручку, коли за спиною почув її голос:

— Якщо загубишся, я тебе шукати не піду.

Він зупинився й озирнувся.

— Я й не сумнівався.

— Просто попереджаю.

— Дуже вдячний.

Марта насупилася.

— То йди вже.

Ярослав ледь усміхнувся.

— Я саме це й намагався зробити.

Він прочинив двері, впускаючи до хатини порив крижаного повітря.

— Ярославе.

— Що ще?

Марта на мить замовкла.

— Нічого. Іди.

Цього разу Ярослав уже нічого не відповів і вийшов, щільно зачинивши за собою двері.

Марта ще кілька секунд дивилася йому вслід, а тоді тихо промовила:

— Тільки яблука не шукай. Я пожартувала.

За дверима було тихо, а Марта зручніше вмостилася на ліжку. Час тягнувся нестерпно повільно, ніби разом із Ярославом за двері вийшло й усе, що змушувало його рухатися. Без нього маленька хатина раптом здалася Марті зовсім іншою. Вітер гуляв навколо стін, раз у раз знаходив щілини й пронизливо свистів у них, змушуючи її прислухатися до кожного незнайомого звуку. Марта кілька разів поглянула на двері.

— І де тебе носить...

Пройшов час, і вона й сама не помітила, як заснула, сидячи на ліжку й притулившись спиною до дерев'яного узголів'я. Розбудив її скрип дверей, Марта різко розплющила очі й побачила на порозі засніжену постать. На Ярослава вона була схожа мало. А от на єті з однієї прочитаної книжки — значно більше. Марта вже відкрила рот, збираючись неодмінно повідомити йому про цю схожість, але помітила те, що він тримав у руці. Качку справжню, зпір'ям, лапами й усім іншим, чого Марта воліла б ніколи не бачити перед обідом. А тоді Ярослав підійшов до столу, запустив руку в кишеню плаща й виклав перед нею кілька невеликих яблук. Вони були трохи підмерзлі й далеко не такі гарні, як ті, що подавали в маєтку, але це справді були яблука. Марта перевела погляд з них на качку.

Ярослав кинув здобич на підлогу біля каміна, струсив із себе залишки снігу, зняв плащ і лише тоді повернувся до неї.

— Вибач. Кролика не знайшов. Тільки це.

Він підняв качку.

Марта миттєво притиснулася спиною до узголів'я. Ось тепер їй стало по-справжньому не по собі, вона звикла до м'яса, яке вже було приготовлене, нарізане й красиво лежало на тарілці. І ніколи особливо не замислювалася над тим, який вигляд воно мало до зустрічі з кухарем. А це мало дзьоб Марта кілька разів кліпнула, не знаючи, що сказати. Потім рішуче перевела погляд на стіл.

— Де ти взагалі знайшов яблука посеред лісу в таку заметіль?

Ярослав здивовано підняв брови.

— Тебе з усього побаченого тільки це цікавить?

Марта швидко глянула на качку й одразу відвернулася.

— А це не моя проблема. І готувати її я точно не буду.

— Я й не просив.

— Чудово.

Ярослав задумливо подивився на здобич.

— Хоча можемо залишити її й сходити по рибу до озера.

Марта повільно повернула до нього голову.

— Ярославе...

— Що?

— Риба теж буде... ціла?

Він ледь стримав усмішку.

— Боюся, що так.

Марта натягнула ковдру вище.

— Не хочу я ані риби, ані качки.

Ярослав нічого не відповів. Поставив чайник ближче до вогню, підкинув у камін ще кілька полін і почав оглядати полиці, зазираючи в кожен куток маленької хатини. Марта деякий час мовчки спостерігала за ним, але цікавість усе-таки перемогла.

— Що ти шукаєш?

— Якусь глибоку посудину. Треба занурити тушку в гарячу воду.

Марта озирнулася й майже одразу помітила потрібне.

— Он, над дверима висить. Така підійде?

Ярослав підняв голову.

— Підійде. Дякую.

Він підійшов до дверей, простягнув руку й легко зняв посудину. Та разом із нею потривожив і маленького мешканця, який, схоже, давно облаштував собі житло в цьому кутку. Крихітний павучок заметушився по тонкій павутині.

Марта побачила його — і миттєво скинула із себе ковдру.

— Ярославе, прибий його!

Відьмак завмер із посудиною в руках.

— Кого?

— Його!

Вона вказала пальцем на павука, але сама навіть не намагалася підійти ближче. Ярослав перевів погляд на крихітного павучка, а вже потім на Марту.

І знову на павучка.

— Навіщо його вбивати?

— Бо він там!

— Сильний аргумент.

— Ярославе!

Він поставив посудину на стіл і спокійно придивився до павука.

— Він не отруйний. І, запевняю тебе, з'їсти теж не зможе.

— Я його боюся!

Ярослав повільно повернувся до неї.

— Павучка?

— Так!

— Ти вночі сама пішла в Прадавній Ліс, двічі намагалася втекти невідомо куди, мало не замерзла в снігу...

— До чого тут це?

— ...але боїшся павучка, меншого за мій ніготь?

— Він має вісім лап!

Ярослав на мить замовк.

— Тут не посперечаєшся.

— Прибери його.

— Світлано, перестань. У нашому домі вони теж трапляються. І я навіть навчу тебе жити з ними мирно.

Обличчя Марти витягнулося.

— У тебе вдома живуть павуки?!

— Чого одразу "живуть"? Іноді залазять.

— Куди?

— У дім.

— А в спальню?

Ярослав ледь помітно всміхнувся.

— Світлано...

— Я не хочу у твій дім!

— Я це вже чув. І моя відповідь усе ще незмінна.

Марта обурено натягнула ковдру мало не до носа.

— Ти міг сказати про це раніше.

— Звісно. Саме павуки були тією важливою частиною Клятви, яку я від тебе приховував.

— А яку Клятву ти приховуєш?

Ярослав навіть не відірвався від своєї справи.

— Повну історію я розповім, коли ти будеш готова її почути.

— Я готова!

Він підняв на неї очі, і на його обличчі з'явилася ледь помітна посмішка.

— Тоді цієї ночі ми спимо разом, а зараз ти допомагаєш мені приготувати качку.

Марта кілька секунд просто дивилася на нього.

— Ти знущаєшся?

— А ти?

— Ой, і не треба мені твого секрету.

— Ти завжди так легко здаєшся?

Марта насупилася насправді вона майже завжди отримувала те, чого хотіла. Але раніше ніхто не ставив перед нею дивних умов. Якщо Марті щось було потрібно, вона просто говорила про це — і все. А тут, бачте, щоб почути правду про Клятву, вона повинна власноруч приготувати якусь нещасну качку, а потім ще й ділити ліжко з відьмаком.

Ні.

Так це не працюватиме.

Вона ще раз глянула на Ярослава й упевнено промовила:

— Я не люблю шантаж. Тож можеш нічого не розповідати, і спатимеш сьогодні де захочеш. Ліжко моє.

— Добре.

Така легка згода навіть трохи її образила. Марта помовчала, а тоді все ж запитала:

— А з приготуванням допомогти?

Ярослав здивовано глянув на неї.

— Допоможеш?

Марта перевела погляд на качку, яку він саме почав поливати окропом.

— Хоча вже не впевнена. Не думаю, що її можна буде їсти після того, як ти стільки разів облив її водою.

Ярослав завмер, а потім не витримав і голосно засміявся, а Марта образливо насупилася.

— Що смішного?

— Це не для того, щоб її помити.

— А для чого?

— Щоб легше було прибрати пір'я.

— А...

— Перестань кривитися й підійди ближче. Покажу.

Марта всім своїм виглядом продемонструвала, наскільки мало її приваблює така пропозиція, але все-таки скинула ковдру й підвелася з ліжка. Вона підійшла до столу й гидливо подивилася на качку.

— Добре. Кажи, що треба робити. Я допоможу.

Ярослав простягнув руку до тушки, і лише тепер Марта помітила його долоню. Вона завмерла опік, який ще недавно був на її руці, тепер спотворював його шкіру. Почервоніла долоня виглядала значно гірше, тоді як від Мартиного опіку не залишилося майже нічого. Вона підняла власну руку й повільно повернула долонею догори. Здорова, наче нічого й не сталося. Марта знову подивилася на його руку.

— А ти розповіси, чому обпеклася я, а опік тепер у тебе?

Веселість з обличчя Ярослава зникла.

— Розповім.

— Без умов?

Він глянув на неї.

— Без умов. Тільки давай спочатку приготуємо щось поїсти.

Марта кивнула.

— Добре. Що мені робити?

Ярослав посунув качку ближче й показав, як правильно висмикувати розм'якшене після окропу пір'я.

Марта обережно взялася за перше.

— Фу...

— Ти навіть ще нічого не зробила.

— Я морально готуюся.

Цього разу Ярослав лише усміхнувся.

І так, стоячи пліч-о-пліч за маленьким столом посеред засніженої хатини, вони вперше від дня її вісімнадцятиріччя робили щось разом, а не один проти одного.

Вечеря з'явилася на столі далеко не одразу. Як виявилося, качка потребувала значно більше часу, ніж Марта могла уявити. Вони вже кілька разів перевіряли м'ясо, але Ярослав щоразу незадоволено хитав головою й повертав посудину ближче до вогню. Зате аромат поступово наповнив усю хатину, і тепер обоє раз у раз поглядали в бік каміна, чекаючи, коли нарешті можна буде їсти.

За цей час Марта знайшла ще кілька тарілок і чашок, які невідомо скільки років припадали пилом на полицях. Ярослав приніс води, а вона старанно все перемила. Яблука він спочатку запропонував додати до м'яса.

— Навіть не думай.

— Ти ж сама хотіла з яблуками.

— Я хотіла кролика з яблуками. Це зовсім інше.

— Звісно.

Марта проігнорувала його тон і забрала яблука собі. Для них вона вже придумала значно краще застосування. У маєтку кухарі часто варили яблучний компот. Особливо для мами — Катерина його обожнювала, тому Марта не раз бачила, як його готують.

Вона нарізала трохи підмерзлі яблука, кинула їх у воду й поставила посудину ближче до вогню. Незабаром кімнатою розійшовся знайомий солодкий аромат.

Мед Марта навіть не стала додавати.

— Спробуй.

Ярослав слухняно зробив ковток.

— Солодкий.

— Таким він і має бути, мама завжди пила його без меду.

Останнє слово вирвалося само собою, Марта на мить замовкла, дивлячись у свою чашку, але цього разу не заплакала. Нарешті качка була готова, вечерю вони накривали вже разом Ярослав дістав м'ясо, Марта розставила чистий посуд і розлила ще теплий компот по чашках. Коли все було готово, вони сіли один навпроти одного.

Свічка на столі вже майже догоріла, і її слабке полум'я м'яко освітлювало маленьку хатину. У каміні потріскували дрова, наповнюючи кімнату теплом, а за вікном уперше за довгий час стало тихо. Завірюха нарешті відступила, і Марта прислухалася, а ні свисту вітру, ні ударів снігу у вікно, лише потріскування вогню, дзенькіт посуду й Ярослав навпроти.

Дивно, але ця стара тісна хатина вже не здавалася їй такою страшною, як ще кілька годин тому.

Вечеря виявилася напрочуд смачною, м'ясо було саме таким, яким і мало бути, а от компот несподівано зробив цей вечір особливим. Ярослав зробив ще один ковток і задоволено поглянув у чашку.

— Ніколи не куштував нічого подібного. Такий простий напій, а напрочуд смачний.

Він допив компот до дна, поставив чашку на стіл і відклав прибори. Усмішка поступово зникла з його обличчя.

— Світлано, зараз я спробую дещо тобі пояснити. Але прошу: поки не став запитань і не сердься. Добре?

Марта саме поклала до рота шматочок м'яса, тому замість відповіді лише кивнула.

Ярослав посунув тарілку трохи ближче до неї.

— Ти їж і слухай.

Він на кілька секунд замовк.

— Шрам на твоїй спині, точніше на лопатці й плечі, — не звичайний шрам. Це... Ярослав задумався, ніби підбирав слова, якими можна було пояснити все так, щоб вона зрозуміла.

— Я знаю, що це.

Він зацікавлено глянув на неї.

— І що ж це, на твою думку?

— Той удар мав завдати мені значно більшої шкоди, я колись випадково почула розмову мами з тіткою. Вони говорили про мій шрам, і одна з них назвала його... міткою відьмака.

Ярослав саме поклав до рота шматок м'яса й ледь ним не вдавився. Марта здивовано кліпнула.

— Що?

Він прокашлявся й потягнувся до чашки, але та вже була порожня.

— Ні, Світлано. Це точно не мітка відьмака.

— А звідки мені знати? Я навіть не знала, що відьмаки справді існують.

— Ми таким не займаємося.

— А чим ви займаєтеся?

— Ти обіцяла не перебивати.

Марта демонстративно поклала до рота ще шматочок м'яса.

— Так значно краще.

Ярослав знову став серйозним.

— Той шрам залишився після удару, який не мав бути випадковим.

Марта перестала жувати.

— Хлопець, який узяв меч, можливо, й не знав, що робить. Але той, хто стояв за цим, знав.

Вона повільно опустила виделку.

— За чим?

— За твоєю смертю.

Марта завмерла.

— Тебе намагалися вбити.

— Але навіщо комусь убивати мене? Я була дитиною.

Ярослав опустив погляд на власну обпечену долоню.

— Не через тебе, думаю через мене.

— Я нічого не розумію.

— Мій ворог знав про Клятву. Знав, що наші життя вже були пов'язані, і вирішив скористатися цим. Якщо померла б ти, Клятва залишилася б незавершеною. А слідом за тобою загинув би і я.

Марта зблідла.

— Тобто він хотів убити мене... щоб убити тебе?

— Саме так.

Вона машинально торкнулася плеча, під яким ховався старий шрам.

— Але я вижила.

Ярослав довго дивився на неї.

— Так.

— Чому?

Його погляд опустився на її здорову долоню, а потім — на власну, все ще обпечену.

— З тієї самої причини, через яку твоя рука зараз здорова, а моя — ні.

— Ярославе, я не дитина. Мені вже вісімнадцять. Я можу сама обрати собі нареченого, і під пильним наглядом батька йому навіть дозволено вкрасти мій перший поцілунок.

Вона хотіла продовжити, але Ярослав різко її перебив:

— Ти не можеш нікого собі обирати. І ніхто не буде красти твої поцілунки.

Марта аж рота відкрила від такого нахабства, а Ярослав тим часом узяв графин із компотом і налив собі повну склянку. Навіть трохи перелив через край, але, здається, цього не помітив.

— Світлано, ти вже одруженаю тож про інших чоловіків можеш забути.

Марта повільно відклала виделку.

— Що я?

— Одружена.

— З ким?!

Ярослав мовчки подивився на неї. Марта кілька секунд витримувала його погляд, а тоді мало не підскочила зі стільця.

— З тобою?!

— Так.

— Те, що ти викрав мене, як якийсь варвар, ще не означає, що ми дали обітниці в храмі!

— У храмі — ні.

— Отже, я не одружена.

— Ми дали обітницю значно раніше.

— Коли?

— Коли ти ще була в утробі матері.

Марта завмерла.

Ярослав абсолютно спокійно додав:

— Тож, якщо рахувати за людськими мірками, ми одружені вже вісімнадцять років.

— Які ще вісімнадцять років?! Мене тоді навіть не було!

— Була.

— Я ще не народилася!

— Це не одне й те саме.

— Не можна взяти за дружину ненароджену дитину!

— За людськими законами — не можна.

— А за якими можна?!

— За законами Прадавнього Лісу.

Марта втупилася в нього так, ніби саме зараз остаточно переконалася, що відьмак божевільний.

Ярослав зітхнув.

— Ти хочеш слухати далі?

— Ні, дякую, не хочу. Мені й так усе зрозуміло. Якщо я десь поранюся, рана просто перейде до тебе.

— Ні. Ти знову все зрозуміла неправильно.

Марта невдоволено відкинулася на спинку стільця.

— Тоді пояснюй.

— Наш зв'язок не переносить на мене кожен твій біль. Коли ти впала в лісі й пошкодила ногу, я лише ледь відчув його. Ти впала сама, тобі нічого серйозного не загрожувало, тому Клятва майже не втрутилася.

Ярослав підняв обпечену долоню.

— З опіком було інакше. У ту мить я взагалі нічого не відчув.

— Чому?

— Бо ти сама схопилася за гарячий метал, а потім ще й за вугілля. Ніхто на тебе не нападав, не намагався завдати тобі шкоди. Тому опік залишився твоїм.

Марта перевела погляд на власну долоню. Шкіра була чистою й здоровою.

— А потім?

— А потім твоє тіло почало відновлюватися. І Клятва вирішила розділити наслідки між нами. Не одразу. Твій опік переходив до мене поступово, протягом кількох годин.

— Тобто я одужала за твій рахунок?

— Частково.

Вона знову подивилася на його почервонілу долоню.

— І коли це мине?

— Думаю, завтра вже й сліду не залишиться.

Марта якийсь час мовчала, осмислюючи почуте.

— Ти дивний відьмак.

— Дякую.

— Це не був комплімент. Кінь у тебе насправді якась чорна маса. Мій біль стає твоїм. Прадавній Ліс не випускає мене, а тепер ще виявляється, що я вісімнадцять років заміжня й навіть про це не знала.

Ярослав підняв склянку.

— Усе саме так.

— Чудово. Може, ще щось?

— Є.

Марта примружилася.

— Звісно, що є.

Ярослав зробив ковток компоту й поставив склянку на стіл.

— Після завершення Клятви тобі передасться частина моєї здатності жити довго.

Марта перестала жувати.

— Наскільки довго?

Ярослав ледь усміхнувся.

— Довго.

— Ярославе.

— Що?

— Ти казав, що тобі тридцять п'ять.

— Я сказав: якщо рахувати людський вік.

Марта повільно поклала виделку на тарілку.

— А скільки тобі насправді?

Ярослав потягнувся до графина.

— Може, ще компоту?

— Ярославе!

— Не думаю, що ти готова почути правду.

— Я готова.

Ярослав кілька секунд уважно дивився на неї.

— Добре. Я скажу тобі, скільки мені років, але за однієї умови.

Марта одразу насторожилася.

— Якої?

— Цієї ночі ти нікуди не тікаєш і не намагаєшся вигнати мене з ліжка. Ми спимо разом. Поки що не як чоловік і дружина, а просто як двоє людей, у яких тут немає іншого виходу.

Марта довго дивилася на нього, потім перевела погляд на маленьке ліжко, знову на Ярослава.

— Знаєш... мені вже не так цікаво, скільки тобі років.

Його губи стиснулися, але Марта чудово помітила, як він стримав сміх.

— Мені більше ста.

Вона завмерла.

— Чого?

— Років.

— Я зрозуміла, що не яблук!

Ярослав усе-таки усміхнувся.

— І цієї ночі ти спиш поряд. Бо я вже страшенно хочу додому. У мене купа справ, а ми й так надто довго тут затрималися.

— До чого тут ліжко?

— До того, що я кілька ночей поспіль сплю то за столом, то сидячи, бо ти…

— Я хочу хоча б одну ніч нормально виспатися, щоб завтра ми нарешті вирушили.

Марта знову глянула на ліжко. Воно й для однієї людини не здавалося особливо просторим.

— Ти великий.

— Дякую.

— Це означає, що ти займаєш багато місця.

— Я зрозумів.

— І не притискайся до мене.

— Не буду.

— І руки тримай при собі.

— Добре.

— І якщо я скажу посунутися...

— Світлано.

— Що?

— Ми ще навіть не лягли.

Марта невдоволено замовкла, а Ярослав допив компот і підвівся з-за столу.

— Треба завтра вирушати. Ще не вистачало, щоб до цієї хатини прийшов лісничий чи якийсь нещасний подорожній, що заблукав у заметілі.

Марта одразу підняла голову.

— А сюди можуть прийти люди?

Ярослав завмер.

Надто пізно він зрозумів, що саме сказав.

В очах Марти вже спалахнула надія.

— Тобто сюди можна дістатися ззовні?

Він повільно заплющив очі.

— Навіть не починай.

— Але ти сам сказав!

— Я вже шкодую.

— Отже, є дорога!

— Світлано...

— Де вона?!

Ярослав мовчки почав збирати зі столу посуд.

— Ярославе!

— Світлано, якщо ти не перестанеш, я таки вкраду твій перший поцілунок.

Щоки Марти миттєво спалахнули вона різко підвелася з-за столу й майже бігцем кинулася до ліжка. Вмостилася на самому краєчку, натягнула на себе ковдру й лише тоді обережно глянула на Ярослава. Той навіть не ворухнувся.

Марта насупилася. Ні, так було якось нерозумно. Вона похитала головою й перекотилася до самої стінки, залишивши другу половину ліжка вільною.

— Я буду спати тут.

Ярослав озирнувся, його погляд ковзнув від Марти до звільненого місця поруч із нею.

— Добре.

І все, жодної усмішки чи жарту про поцілунок, від цього Марта чомусь розгубилася ще більше.

🔸️🔸️🔸️🔸️🔸️