Нарешті вдома 

🔹️🔹️🔹️🔹️🔹️

З кожним кроком коня дорога ставала дедалі дивнішою, спочатку Марта навіть не звернула уваги, що снігу під копитами поменшало. Після нічної заметілі його все ще було вдосталь, проте високі замети поступово осідали, між ними почали проступати темні клаптики вологої землі, а з гілок усе частіше зривалися важкі краплі талої води. Повітря теж змінювалося: ще зовсім недавно мороз неприємно щипав щоки, а тепер холод відступав, поступаючись місцем дивній для початку березня свіжості.

Десь високо над головою почувся пташиний спів, і Марта здивовано підняла очі. Між деревами промайнула одна маленька пташка, за нею друга, а невдовзі їх стало так багато, що ліс наповнився тихим щебетом. Сніг тепер залишався лише біля коріння дерев, крізь вологу землю пробивалася молода зелень, і все навколо дедалі менше нагадувало той засніжений Прадавній Ліс, яким вони їхали ще зовсім недавно.

Раптом просто перед конем через дорогу стрибнув заєць.

— Ой!

Марта так різко повернула голову, проводжаючи його поглядом, що мало не вдарилася потилицею об Ярослава. Відьмак усміхнувся й міцніше притримав її за талію.

— Тихіше. Це лише заєць.

— Я бачу!

— Тоді чого ти так злякалася?

— Я не злякалася, просто ніколи не бачила дикого зайця так близько.

Звір уже зник між деревами, але Марта ще якийсь час дивилася йому вслід. Дивним було навіть не те, що він спокійно перебіг їм дорогу, а його хутро — тепле, літнє, зовсім не схоже на те, яке мало б бути в дикої тварини на початку холодної березневої весни. Вона повільно озирнулася довкола, тільки тепер по-справжньому помітивши, наскільки змінився ліс.

— Ярославе, а чому тут тепліше, ніж було ще кілька кроків тому?

— Бо ми вже майже вдома.

Знову це його вдома. Марта лише хмикнула й нічого не відповіла. Сперечатися не хотілося, та й навколишній ліс дедалі більше відволікав її від бажання вкотре нагадати відьмакові, що його дім ще зовсім не означає її дім.

За наступним поворотом вона взагалі забула про цю суперечку, бо сніг зник остаточно. Щойно вони обігнули густі зарості, перед Мартою відкрилося справжнє літо, настільки недоречне посеред березня, що вона мимоволі випросталася в сідлі й кілька секунд просто дивилася навколо.

Сонячне проміння пробивалося крізь густі зелені крони, земля була вкрита соковитою травою й дрібними квітами, а тепле повітря пахло листям, нагрітою корою та чимось солодким, чого Марта не могла впізнати. Високо в небі кружляли ластівки, звідусіль долинав пташиний спів, а просто повз них із тихим гудінням пролетів невеличкий рій бджіл.

Марта провела його поглядом, а тоді повільно повернула голову до відьмака.

— Ярославе, що це за місце?

— Світлано, скоро сама все побачиш.

— Ти можеш хоч раз нормально відповісти на моє запитання?

— Можу.

Вона терпляче чекала продовження, але Ярослав спокійно дивився вперед, наче вже сказав усе, що збирався.

— І?

— Але тоді буде нецікаво.

— Нестерпний.

Він тихо засміявся, продовжуючи вести коня вперед, а Марта вже хотіла сказати йому щось іще, коли вони обігнули величезний старий дуб і всі слова самі собою зникли.

Перед нею постав будинок, хоча назвати побачене просто будинком було майже образливо. Величезна споруда здіймалася серед Прадавнього Лісу так природно, ніби не була збудована людськими руками, а виросла тут разом із віковими деревами. Майже вся вона була зі скла, крізь яке проходило сонячне світло, розсипаючись тисячами теплих відблисків. Усередині проглядалися зелені рослини, дерев'яні перекриття, високі переходи й просторі приміщення, але Марта поки не могла роздивитися їх як слід. Будинок виявився набагато більшим, ніж вона могла уявити, коли Ярослав розповідав про нього в старій хатині. І точно зовсім не таким вона уявляла житло відьмака, який понад сто років прожив у Прадавньому Лісі.

Навколо буяло справжнє літо. Квіти тягнулися до сонця, у високій траві гуділи комахи, над кронами дерев кружляли птахи, а десь неподалік долинав тихий плюскіт води. Після засніженої хатини, холодних ночей і нескінченної заметілі все це здавалося настільки нереальним, що Марта просто сиділа перед Ярославом і дивилася, не помічаючи ані руху коня, ані його руки на своїй талії.

Вона справді почувалася так, наче потрапила в казку. Ярослав не квапив її й нічого не говорив. Мабуть, уперше відтоді, як забрав її з батьківського дому, він не намагався нічого пояснювати, переконувати чи виправляти. Просто дозволяв дивитися на місце, яке сам уже давно називав їхнім домом.

Марта нарешті повільно видихнула.

— Це...

Вона замовкла, так і не знайшовши слова, яке могло б описати побачене.

— Жахливо? — невинно підказав Ярослав.

Марта одразу насупилася.

— Я цього не сказала.

— Але дорогою ти була впевнена, що тобі тут не сподобається.

— Я ще всередину не зайшла.

— Звичайно.

У його голосі настільки виразно прозвучала усмішка, що Марта сердито глянула через плече.

— Не радій завчасно.

— Навіть не думав.

Брехав. І Марта це чудово бачила, але сперечатися цього разу не стала. Вона знову повернулася до скляного будинку, і, хоч як намагалася втримати невдоволений вираз обличчя, кутики губ самі ледь помітно піднялися.

Можливо, Ярослав мав рацію і їй тут справді могло сподобатися.

Тут було неймовірно красиво й так само неймовірно спекотно. Після снігу, морозу й холодного вітру Марта ще кілька хвилин тому раділа кожному теплому подиху повітря, але тепер важкий одяг, у який Ярослав так старанно загорнув її перед дорогою, почав здаватися справжнім покаранням.

— Ого, яка тут спека.

— Тобі занадто жарко?

Марта здивовано повернула голову. Чи не вперше вона почула в його голосі справжню розгубленість, наче Ярослав щиро не врахував можливості, що їй тут буде некомфортно.

— Ні, тут чудово. Просто мій одяг зовсім не підходить до цієї...

Вона замовкла й знову озирнулася. Хотілося сказати краси, але цього було замало. Чарівності? Теж не те. Навіть слово чари не могло пояснити, як посеред засніженого березневого Лісу могло існувати справжнє літо.

— До всього цього, — зрештою закінчила вона.

— Це ми можемо швидко виправити.

Вони саме дісталися будинку. Ярослав легко зіскочив із коня, а тоді простягнув до Марти руки й, не чекаючи, поки вона сама спробує спуститися, підхопив її за талію та поставив на землю.

Опинившись на ногах, Марта одразу захотіла піти вперед. Зблизька будинок здавався ще цікавішим: сонце відбивалося у величезних скляних стінах, усередині виднілися рослини й темні дерев'яні конструкції, а збоку між деревами вона помітила щось схоже на стежку й уже зробила крок у той бік, коли міцна рука Ярослава зупинила її.

— Спочатку переодягнися, а потім я покажу тобі все, що забажаєш.

— Добре.

Марта слухняно кивнула й знову рушила до будинку, але вже за мить його рука вдруге її зупинила.

— Ярославе?!

— Куди ти так поспішаєш?

Вона підняла на нього очі, не знаючи навіть, що відповісти. Він поводився якось дивно. Надто загадково навіть для самого себе.

— Ти сьогодні якийсь дивний.

— Я? — щиро здивувався відьмак.

— Так, ти.

— І це каже мені вісімнадцятирічна чаклунка, яка за кілька днів встигла двічі втекти, мало не замерзнути, влаштувати заметіль і розтрощити чари відьми одним помахом руки.

Марта примружилася.

— Добре, старичку. Кажи, що я маю зробити.

— Стій спокійно.

— Як накажете, ваша темносте відьмацька.

— Світлано...

— А що?

Ярослав кілька секунд дивився на неї, а тоді похитав головою.

— Я таки колись покараю тебе за ці слова.

— Тільки за ці?

Відьмак закотив очі.

— Стій рівно.

Марта вже хотіла запитати навіщо, коли він дістав темну тканину й обережно зав'язав її на очах.

— Ярославе, що ти робиш?

Відповіді вона не отримала. Натомість земля раптом зникла з-під ніг, і Марта від несподіванки вчепилася в його плечі.

— Куди ти мене несеш? — уже трохи злякано запитала вона.

— У дім.

— І навіщо тоді зав'язувати мені очі?

— Потерпи.

— Ненавиджу твої загадки.

— Знаю.

Марта важко зітхнула, але сперечатися перестала. Щойно вони переступили поріг, світ навколо змінився. Спів птахів, дзижчання бджіл і шелест листя залишилися десь позаду, приглушені стінами будинку. Тут панувала приємна прохолода, якої після літньої спеки Марта зовсім не очікувала, а в повітрі пахло чистотою, деревом, травами й ще чимось дивно знайомим. Вона не могла пригадати цей аромат, але від нього всередині виникало незрозуміле відчуття затишку, наче колись вона вже бувала тут.

Ярослав ніс її ще деякий час, кілька разів повернув, а потім обережно поставив на ноги.

— Можеш зняти пов'язку. Переодягнися, а потім зав'яжи її знову й поклич мене.

— Знову?

— Знову.

— Ти серйозно?

— Цілком.

Марта лише похитала головою.

— Добре.

Двері за ним зачинилися, і вона нарешті стягнула тканину з очей. Перші кілька секунд Марта просто розглядалася. Ярослав приніс її у величезну гардеробну. Одну зі стін майже повністю займало високе дзеркало, а вздовж інших тягнулися полиці, шафи й довгі ряди одягу. У кутку горіло дивне світло — не свічка й не лампа, але зараз її увагу привернуло зовсім інше.

Жіночий одяг, його тут було стільки, що Марта повільно пройшла вздовж першого ряду, торкаючись пальцями тканин. Десятки суконь різного крою, легкі сорочки, спідниці, накидки. На іншому боці стояло взуття: чобітки, балетки й зовсім легкі відкриті туфельки, які чудово підходили до літа за вікнами.

Марта зупинилася біля однієї із суконь, тканина під пальцями виявилася настільки ніжною, що вона мимоволі провела по ній ще раз, а тоді зняла сукню з вішалки й розгорнула перед собою.

— Оце вже гарний вибір, — тихенько сказала вона сама собі.

І майже одразу завмерла, а якщо це речі Юстини?

Думка виявилася настільки неприємною, що Марта вже хотіла повернути сукню на місце, проте помітила маленьку кравецьку бирку, яку залишали на новому вбранні після пошиття. Вона добре знала цей звичай: так леді могла бути впевнена, що річ виготовили саме для неї й до неї її ніхто навіть не приміряв.

Марта уважніше оглянула сукню, хто б її не шив, роботу виконав бездоганно, вона швидко зняла тепле вбрання, знайшла в кутку кошик для брудних речей і склала його туди, після чого одягнула нову сукню. Найприємніше чекало попереду: ніяких складних шнурівок на спині, з якими вона сама ніколи не впоралася б. Лише м'який пояс, який легко можна було зав'язати власноруч.

— Як практично.

Марта поправила тканину перед дзеркалом і лише тоді замислилася. Сукня сиділа на ній занадто добре, і не просто гарно, вона була саме її довжини, не тиснула в грудях чи талії, рукави закінчувалися там, де треба, наче кравець знімав із Марти мірки особисто.

Вона повільно озирнулася на десятки інших речей, і раптом згадала слова Юстини. Той будинок, який ти будував останні десять років.

— Ярославе... — тихо пробурмотіла вона, але відповіді, звісно, не було

Це питання Марта залишила на потім, вона підняла пов'язку, знову зав'язала її на очах і покликала:

— Ярославе!

Двері відчинилися майже одразу.

— Ну що, красуне, готова оглянути свої володіння?

Марта вже відкрила рота, щоб обуритися через його "красуне", але до неї дійшли останні слова.

— Мої володіння?

— Наші, якщо хочеш бути точною

— Ярославе, це твій дім. І крапка.

На кілька секунд запала тиша, а тоді Марта відчула, як він бере її за руку.

— Добре, Світлано.

Вона насторожилася бо надто легко він погодився.

— Що "добре"?

— Ходімо дивитися мій дім.

— От і чудово.

— Подивимося, що ти скажеш через годину.

— Те саме.

— Не сумніваюся.

І саме ця його спокійна впевненість чомусь дратувала Марту найбільш. Ярослав узяв її за руку й повів кудись, як і обіцяв. Цього разу на руки не піднімав, лише час від часу попереджав про сходинку чи поріг, яких Марта через пов'язку не бачила. Вона слухняно йшла за ним, хоча з кожним кроком цікавість ставала дедалі сильнішою.

За кілька хвилин обличчя знову торкнулося тепле повітря, а слух наповнився співом птахів. Вони повернулися на вулицю. Ярослав зупинився позаду неї й розв'язав пов'язку. Марта примружилася від яскравого сонця, а коли очі звикли до світла, здивовано озирнулася. Вони стояли майже на тому самому місці, звідки зовсім недавно зайшли до будинку.

— Ярославе, навіщо ми повернулися?

Він забрав пов'язку з її рук і подивився на скляний дім.

— Я хотів показати тобі наш... — Ярослав на мить замовк, а тоді виправив себе: — Мій будинок. Той, який я десять років будував для своєї дружини.

Марта відчула неприємний укол усередині, хоча ще хвилину тому сама вперто називала цей дім його.

— Але мені дісталася ти, — продовжив він уже зовсім спокійно. — Тож можеш заходити в мій дім. Якщо матимеш запитання — запитай.

Він зробив крок убік, ніби справді збирався залишити її саму. Марта розгублено подивилася на нього.

— Ярославе, ти образився?

— Ні, Світлано. Я не образився.

Але щось змінилося. Зникла та ледь помітна усмішка, з якою він усю дорогу виправляв її "твій" на "наш". Навіть голос став іншим — не холодним і не сердитим, просто втомленим.

— Мені набридло сперечатися з тобою про одне й те саме. У мене багато справ, Світлано. Є обов'язки, якими я не займався весь той час, поки ми сиділи в хатині. Тож якщо хочеш побачити будинок — заходь. Не хочеш — можеш залишитися тут і все оглянути сама.

Марта кілька разів кліпнула, зовсім не очікуючи від нього такої відповіді.

— Тобто я можу піти додому?

— Так. Заходь.

— Я мала на увазі повернутися до батьків.

Ярослав подивився їй просто в очі.

— Якби я міг тебе туди повернути, то вже сам відвів би.

І саме ці слова чомусь подіяли сильніше за всі його попередні пояснення. Марта мовчала бо до цього Ярослав сперечався з нею, сердився, наказував, жартував, ловив після втеч і з незворушною впертістю називав цей будинок їхнім. А тепер уперше перестав щось їй доводити.

І Марта раптом зрозуміла просту й водночас страшну річ: він не грався. Це не закінчиться завтра. Не мине через тиждень. Батько не приїде по неї з охороною, мати не знайде способу розірвати Клятву, а Прадавній Ліс одного ранку не передумає й не відпустить її назад.

Її життя справді змінилося. Хотіла вона цього чи ні, але доля звела її з цим нестерпним відьмаком, а всі навколо — її батьки, Юстина і навіть сам Ліс — визнавали те, проти чого Марта досі так відчайдушно боролася.

Ярослав був її чоловіком.

Від цієї думки все ще ставало дивно, але вже не так страшно, як кілька днів тому. Марта заплющила очі, й зовсім несподівано з пам'яті виринув мамин голос. Колись, ще маленькою, вона сиділа поруч із Катериною й дивилася, як батько сперечався з майстрами через якусь перебудову маєтку.

— Мамо, а чому татко сам вирішує, яким буде дім?

Катерина тоді засміялася й поцілувала доньку в маківку.

— Бо колись він будував його для мене.

— А ти раніше де жила?

— У домі своїх батьків.

Маленькій Марті це здалося дивним.

— А потім?

— А потім я вийшла заміж за твого татка й прийшла в наш дім.

— І я теж колись піду?

Мама на мить замовкла. Тоді Марта ще не могла зрозуміти, чому її очі раптом стали такими сумними.

— Колись і ти прийдеш у дім чоловіка, який збудує його для тебе.

Спогад розчинився так само несподівано, як з'явився. Марта розплющила очі й подивилася на величезний скляний будинок.

Десять років, Ярослав будував його, не знаючи, якою вона стане. Не знаючи, чи сподобається їй хоч щось із того, що він створив. Але знаючи, що одного дня вона сюди прийде.

Марта перевела погляд на Ярослава, він уже справді збирався кудись іти, очевидно вирішивши, що свою екскурсію може влаштовувати сама.

— Ярославе.

Він зупинився.

Марта набрала повні груди повітря, чомусь наступні слова давалися важче, ніж мали б.

— Добре.

— Що добре?

Вона підійшла ближче й простягнула йому руку.

— Показуй мені наш дім.

Ярослав не відповів одразу.

Його погляд опустився на простягнуту долоню, потім повернувся до її обличчя, і Марта майже чекала переможної усмішки чи якогось нестерпного жарту, але він не зробив ні того, ні іншого, лише взяв її за руку.

— Ходімо, Світлано.

Ярослав відчинив перед нею двері й нарешті завів усередину вже без жодних пов'язок та загадок. Марта переступила поріг — і зупинилася.

Величезний хол, у який вони потрапили, одночасно був і вітальнею, і передпокоєм, і такою бібліотекою, якої Марта не бачила навіть у найзаможніших маєтках. Книжкові полиці займали майже всі стіни й тягнулися високо вгору, гублячись десь під склепінням. Будинок справді мав кілька поверхів, але зовсім не таких, до яких вона звикла. Верхні рівні більше нагадували відкриті балкони та галереї, що оперізували головну залу. Звідти можна було бачити майже все, що відбувалося внизу, а вздовж кожного такого балкона знову стояли нескінченні ряди книжок.

Просто навпроти входу розташувався великий диван, поруч — одне широке крісло, а трохи далі Марта помітила драбини, приставлені до найвищих полиць. Тепле світло падало згори й проникало крізь величезні вікна, торкаючись темного дерева, старих палітурок і зелені, яка подекуди спускалася з верхніх галерей.

Марта повільно рушила вперед, вона вже забула і про Ярослава, і про їхню суперечку надворі.

— Скільки тут книжок?

— Точної цифри не знаю.

Марта різко озирнулася

— Як можна не знати, скільки у тебе книжок?

— Дуже просто. Я прожив достатньо довго, щоб перестати їх рахувати.

Вона знову підняла голову, намагаючись розгледіти найвищі полиці.

— Тут їх тисячі

— Можливо.

— Можливо?!

Ярослав усміхнувся, спостерігаючи за її захопленням.

— Але я точно знаю, що серед них є одна книжка, яку обіцяв тобі дати почитати.

Марта ще кілька секунд дивилася на полиці, доки до неї не дійшло, яку саме книжку він має на увазі, її щоки спалахнули миттєво. Вона повільно повернулася до нього.

— А ми вже... зобов'язані це робити?

Тепер настала черга Ярослава розгубитися.

— Що робити

Марта прикусила губу й одразу пошкодувала, що взагалі відкрила рота.

— Ну...

Він чекав.

— Що "ну", Світлано.

— Читати її.

Ярослав кілька секунд мовчки дивився на неї, а потім до нього нарешті дійшло.

— Книжку?

Марта кивнула, а в кутиках його губ з'явилася усмішка.

— Я — ні.

— Що "ні"?

— Я її і без читання знаю.

Марта відчула, що червоніє ще сильніше.

— А ти, — продовжив він уже відверто розважаючись, — маєш перестати щоразу, коли мова заходить про цю книжку, думати про дітей.

— Я не думаю про дітей!

— Звичайно.

— Ярославе!

— Світлано, це книжка. Від її читання діти не з'являються.

Вона сердито глянула на нього.

— Я це вже знаю.

— Прогрес.

— Нестерпний старий відьмак.

— Обережніше, — тихо нагадав він. — За деякі слова я вже обіцяв тебе покарати.

Марта на мить завмерла.

А тоді в її очах з'явився знайомий блиск.

— Як накажете, ваша темносте відьмацька.

Ярослав повільно примружився.

— Ти зараз навмисно.

— Не розумію, про що ти.

І з абсолютно невинним виглядом Марта відвернулася до найближчої полиці, збираючись відійти, але не встигла зробити й кроку. Рука Ярослава обхопила її за талію й одним рухом повернула назад. Марта тихо ахнула, опинившись зовсім близько до нього.

— Ярославе...

Він трохи нахилився, а потім і зовсім присів перед нею так, щоб їхні обличчя опинилися майже на одному рівні. Тепер Марта бачила його очі зовсім близько й раптом зрозуміла, що того звичного спокою в них уже немає.

— Повтори.

— Що?

— Ті слова, які ти кажеш уже не вперше.

Марта чудово знала, про що він, саме тому кутики її губ ледь помітно здригнулися.

— Я нічого такого не говорила. Може, тобі почулося?

Ярослав не відповів, відстань між ними й без того була смішною, але тепер він нахилився ще трохи, і Марта відчула його подих на губах. Її власне дихання одразу збилося. Дивно, але цього разу вона вже не думала про те, що він збирається зробити. Не гадала, чи поцілує. Не лякалася тієї близькості, яка ще кілька днів тому змусила б її відступити, а навпаки. Вона хотіла, щоб він це зробив. Марта ледь облизнула пересохлі губи, і погляд Ярослава відразу ковзнув за цим рухом.

— Не провокуй мене, Світлано.

У його голосі з'явилася та низька хрипкість, від якої по її спині пробігло дивне тепло.

— А то що?

Ярослав тихо видихнув.

— Ти справді хочеш це перевірити?

Марта мала б сказати "ні".

Принаймні та Марта, яка ще зовсім недавно пояснювала йому, що між ними ніколи нічого не буде, точно сказала б. Але тепер вона стояла в їхньому домі, у сукні, яку він приготував для неї задовго до її появи, дивилася на чоловіка, якого бачила у снах усе своє життя, і вперше не хотіла тікати від того, що відчувала поруч із ним.

Тому замість відповіді вона трохи підняла підборіддя, Ярослав зрозумів його рука на її талії стала міцнішою, і наступної миті він поцілував її.

Цього разу Марта вже не завмерла від несподіванки. Щойно його губи торкнулися її, вона сама подалася назустріч, майже відразу обхопивши руками його плечі. Поцілунок почався повільно, наче Ярослав усе ще давав їй можливість відступити, але вона не збиралася цього робити. Навпаки, їй хотілося ближче. Ще зовсім недавно Марта не розуміла, що люди взагалі знаходять у поцілунках. Тепер же починала підозрювати, що мама приховала від неї значно більше, ніж просто кілька незручних подробиць подружнього життя.

Вона вже впізнавала його дотик, тепло долоні на своїй талії, навіть те коротке завмирання перед тим, як Ярослав поглиблював поцілунок. І найбільше бентежило те, наскільки швидко все це переставало бути для неї чужим. Марта несвідомо піднялася навшпиньки, намагаючись стати ближче, і Ярослав тихо засміявся просто біля її губ. Вона одразу відсторонилася на кілька сантиметрів.

— Що смішного?

— Нічого.

— Тоді чому ти смієшся?

— Бо ще недавно ти запитувала, чи можна завагітніти від поцілунку.

Щоки Марти спалахнули.

— Я такого не питала!

— Світлано...

— Добре. Можливо, питала. Але я тоді не знала.

— А зараз?

Вона примружилася.

— Зараз я знаю достатньо, щоб розуміти, що ти знову перестав мене цілувати.

На цей раз уже Ярослав замовк, а Марта сама не одразу усвідомила, що саме сказала, вже коли усвідомила, відступати було пізно.

У його очах промайнуло щось таке, від чого серце забилося ще швидше.

— Оце вже небезпечні слова, Світлано.

— Чому?

— Бо я можу вирішити, що тобі подобається цілувати свого чоловіка і вже можна переходити на інший рівень.

Усмішка одразу зникла з Мартиного обличчя, поступившись щирій цікавості.

— На який ще рівень?

— А цього я тобі поки не скажу.

— Чому?

— Бо ти знову спробуєш утекти.

Марта підозріло примружилася.

— Це щось настільки страшне?

— Ні, Світлано. Воно зовсім не страшне, а навпаки...

Ярослав не договорив, лише нахилився й легко поцілував її в лоба, залишивши Марту саму здогадуватися, що саме ховалося за цим його багатозначним навпаки.

— Ходімо, — промовив він, відступаючи. — Я краще познайомлю тебе з будинком. А потім мені доведеться ненадовго зникнути. Є кілька справ, які я маю владнати.

Марта, яка вже встигла повернутися до книжкових полиць, одразу озирнулася.

— Я залишуся в будинку сама.

— Так.

— Зовсім сама?

— Світлано, ти вісімнадцять років жила у величезному маєтку. Невже боїшся побути кілька годин у будинку?

— Я не боюся. Просто... — вона озирнулася на величезну залу. — А якщо сюди залізуть злодії?

Ярослав кілька секунд дивився на неї так, наче намагався зрозуміти, чи вона говорить серйозно.

— Які ще злодії?

— Звичайні, які крадуть речі.

— Дякую за пояснення.

— Ярославе!

Він усміхнувся.

— Світлано, це зачарована частина Прадавнього Лісу. Сюди неможливо потрапити без дозволу.

Марта замислилася, а тоді в її очах з'явився знайомий блиск.

— А вийти?

Ярослав уже знав цей вираз обличчя.

— Теж не зможеш.

— Я так і знала!

— Саме тому й сказав одразу.

— Тобто ти зараз залишиш мене саму в місці, з якого я навіть вийти не можу?

— У величезному будинку з тисячами книжок, їжею і всім необхідним. Жахливі умови, погоджуюся.

Марта проігнорувала насмішку.

— А як тоді заходиш і виходиш ти?

Ярослав хмикнув.

— Про це дізнаєшся пізніше.

— Чому все у твоєму житті я маю дізнаватися пізніше?

— Бо якщо розповім тобі все сьогодні, завтра тобі не буде про що мене розпитувати.

— Повір, я знайду.

— У цьому я навіть не сумніваюся

Він нахилився й знову поцілував її в лоба.

Марта одразу насупилася.

— Перестань це робити.

Ярослав зупинився.

— Що саме?

— Ти прекрасно зрозумів.

— Цілувати тебе?

— Не перекручуй мої слова.

Він зробив крок ближче, і в його очах знову з'явився той самий небезпечний веселий блиск.

— Тоді поясни точніше. Куди саме мені не можна тебе цілувати?

Марта вже відкрила рота, але вчасно зрозуміла, у яку пастку сама себе загнала.

— У лоба.

— А-а...

Ярослав повільно кивнув, ніби отримав надзвичайно важливе уточнення.

— Тобто в губи можна?

Марта подивилася на нього, намагаючись зберегти серйозний вираз обличчя, але кутики губ усе-таки зрадницьки піднялися.

— Я цього не казала.

— Але й не заборонила.

— Ярославе...

— Що, Світлано?

Вона лише похитала головою, розвернулася й пішла далі вздовж книжкових полиць, уже не приховуючи усмішки. А Ярослав рушив слідом.

— Як бачиш, перший поверх — це загальна кімната, — Ярослав неквапливо повів її далі, показуючи будинок. — За тими дверима кухня, праворуч спальня. А якщо піднятися сходами, нагорі будуть мій і твій кабінети.

Марта, яка саме розглядала верхні галереї, різко повернула до нього голову.

— У мене є власний кабінет?

— Звісно.

— А що я маю там робити?

Ярослав подивився на неї так, наче запитання здалося йому дивним.

— Усе, що захочеш. Побути в тиші, почитати, щось написати, обміркувати власні плани чи вирішити справи, в які я не повинен втручатися.

Марта ще раз поглянула нагору. У татка був кабінет. Великий, серйозний, із важким письмовим столом, куди діти знали, що не варто вриватися без дозволу, коли герцог працював. У мами окремого кабінету ніколи не було. Катерина могла усамітнитися у своїй кімнаті чи в малій вітальні, але місця, яке належало б лише їй, Марта не пам'ятала.

А в неї воно було: Власний кабінет.

Дивно, але ця маленька деталь сподобалася їй чи не більше, ніж мала б.

— Добре, — Марта вирішила поки не показувати свого захоплення. — Кабінет подивимося потім. Давай кухню.

Ярослав відчинив перед нею двері, і вони увійшли у велике світле приміщення. Марта одразу почала розглядатися. Тут було все необхідне для приготування їжі, багато шаф, полиць і робочих поверхонь, а ближче до великих вікон стояв стіл, за яким легко могла розміститися ціла родина, щось, однак, було не так. Марта озирнулася ще раз.

— А де кухарі?

— Перед тобою.

Вона подивилася вперед. Потім праворуч, ліворуч.

— Вони невидимі?

Ярослав кілька секунд мовчав.

— Світлано, іноді ти мене справді дивуєш.

— То де вони?

— Я сказав: перед тобою.

Марта нарешті перевела погляд на нього.

— Ти?

— І ти.

Її брови поповзли вгору.

— Я?!

— На цій кухні їжу готуватимемо ми самі. А он там, — він указав на стіл, — будемо разом їсти.

Марта подивилася спочатку на стіл, потім на кухню, а тоді знову на Ярослава.

— Тобто їжу маю готувати я?

— Чому ти? Разом

— Самі?

— Так, самі.

Марта вже починала дивитися на прекрасний скляний будинок зовсім іншими очима.

— Ми настільки бідні, що не можемо найняти прислугу?

Ярослав так невдало зробив наступний крок, що мало не спіткнувся. Марта здивовано кліпнула.

— Що?

— Нічого. Просто... — він провів долонею по обличчю. — Світлано, ми не бідні.

— Тоді чому в нас немає прислуги?

— Тому що ми... — Ярослав на мить замислився, очевидно добираючи найпростіші слова. — Ти чаклунка. Я відьмак, у нашому домі ніколи не буде сторонніх людей.

Марта повільно озирнулася на величезну кухню.

— А гості?

— Ні.

— Взагалі?

— Взагалі.

— Ніколи й нікого?

— Ніколи й нікого.

Марта насупилася

— Навіть мої батьки?

Ось тут Ярослав на мить замовк.

— Твої батьки — теж ні!

— А Захар? Соломійка? Святослав?

— Світлано, я говорю не про твою родину. Я говорю про сторонніх, які постійно житимуть у нашому домі. Слуг, кухарів, покоївок. Тут є речі, які людські очі бачити не повинні.

Це пояснення вже звучало трохи розумніше.

Але тут Марта подумала про інше.

— Почекай. Якщо прислуги немає... прибирати весь цей будинок теж маю я?

Ярослав подивився на неї.

— З усього, що я щойно розповів, тебе найбільше налякало саме це?

— Ти бачив розмір цього будинку?!

Він засміявся.

— Посуд доведеться мити самим.

— Уже погано.

— А решта будинку перебуває під чарами чистоти. Пилу тут не буде, підлогу мити не потрібно, ванна очищується сама. Від тебе вимагається лише не розкидати речі й класти їх на відповідні місця.

Марта недовірливо подивилася на нього.

— І все?

— І все.

— А посуд чому не можна зачарувати?

Ярослав відкрив рота, але зупинився, поглянув на посуд, потім знову на неї.

— Ніколи про це не думав.

Марта повільно всміхнулася.

— Більше ста років живеш, а про найважливіші речі так і не подумав.

— Мені подобалося мити посуд.

— Тепер у тебе є дружина. Можеш припинити страждати.

— Я думав, ти скажеш, що тепер його митимеш ти.

— Навіть не мрій.

Вийшовши з кухні, вони знову опинилися у великій вітальні. Марта ще раз мимоволі підняла голову до верхніх галерей із нескінченними книжковими полицями, але Ярослав уже повів її праворуч.

— Тепер покої. Там же ванна кімната і наші гардеробні. В одній із них ти сьогодні вже була.

— Наші? — перепитала Марта, але відповіді не дочекалася.

Ярослав відчинив двері, пропускаючи її вперед. Марта переступила поріг і зупинилася. Покої виявилися великими й затишними, зовсім не схожими на ту тісну кімнатку в хатині. Тут було достатньо місця, щоб не торкатися одне одного навіть цілий день, але погляд Марти майже відразу впав на величезне ліжко, бо воно було одне. Вона повільно озирнула кімнату, ніби десь за шафою могло ховатися друге, а тоді різко розвернулася до Ярослава.

— Скажи, що це моя кімната. Благаю.

— Ні, це наша кімната. Тут ми будемо відпочивати, спати... — у його очах промайнув знайомий вогник, — ну й іноді не тільки це.

Марта відчула, як щоки миттєво потеплішали.

— Ярославе! Такий величезний будинок — і кімната для сну одна?!

— Так, одна.

— А де спатимеш ти?

Він навіть не замислився.

— Поряд із тобою. І вже починай звикати до цієї думки, Світлано. Я буду поряд.

— Тоді спатимеш у вітальні. Там величезний диван.

— Ні, моя мила. Спатимемо ми тут.

Ярослав зробив крок до неї, а Марта відступила, він підійшов ще ближче — вона знову відступила.

— Ярославе, припини.

— Що саме?

— Йти на мене!

— А ти не тікай.

— Тоді ти на мене наступиш!

— Не наступлю.

Вона зробила ще крок назад і відчула ногами край ліжка.

Ярослав зупинився зовсім близько, але більше не наближався.

— І навіть обіцяю, що цієї ночі не навалюся на тебе.

Марта розгублено кліпнула.

— Як це?

На його обличчі повільно з'явилася усмішка.

— Не змушуй мене пояснювати це зараз.

— Чому?

— Бо я й без того давно запізнююся, а з такими запитаннями взагалі нікуди сьогодні не вирушу.

Марта ще більше розгубилася. Вона явно намагалася зрозуміти, що саме такого запитала, а Ярослав тим часом підійшов ближче. Цього разу вона не відступила. Він обережно підняв пальцями її підборіддя й легко торкнувся губами її губ. Поцілунок тривав лише мить — теплий короткий дотик, після якого Ярослав одразу відсторонився.

— Звикай до будинку і до його господаря, а я скоро повернуся.

— До господаря ще подумаю.

— Я й не сумнівався.

Він вийшов із покоїв, залишивши Марту посеред кімнати. Вона так і стояла, дивлячись на зачинені двері й намагаючись зрозуміти, як за кілька днів дійшла від бажання втекти від цього чоловіка світ за очі до того, що вже навіть не обурювалася кожному його поцілунку.

Та довго розмірковувати їй не дали.

— Світлано!

Голос Ярослава долинув із вітальні. Марта вийшла з покоїв і побачила його біля книжкових полиць. У руці відьмак тримав тоненьку книжечку, яка більше нагадувала брошуру, ніж справжню книгу. Щойно Марта її побачила, у неї виникло дуже погане передчуття.

— Тримай.

— Що це?

— Те, що я тобі обіцяв.

Вона повільно підійшла, а Ярослав простягнув книжечку.

— Раджу уважно її прочитати.

Марта взяла її ледь тремтячими пальцями.

— Дякую...

— Нема за що. Коли повернуся, якщо матимеш бажання, можемо обговорити незрозуміле.

Вона підозріло підняла на нього очі.

— Тільки обговорити?

Кутик його губ сіпнувся.

— Почнемо з обговорення.

— Почнемо?!

— Я скоро повернуся, Світлано.

І поки Марта збиралася поставити наступне запитання, він уже вийшов із будинку. Вона залишилася сама, кілька секунд дивилася йому вслід, а тоді нарешті опустила погляд на книжечку у своїх руках.

Прочитала назву, на світлій обкладинці красивими літерами було виведено:

"Маленькі секрети юної жінки"

Марта кліпнула

— І що тут такого страшного?..

Назва здавалася цілком пристойноюю можливо, вона даремно весь цей час так боялася тієї книжки. Мама теж колись розповідала їй маленькі жіночі секрети: як доглядати за волоссям, які трави додавати у воду для купання, як правильно поводитися після весілля...

Заспокоєна власними думками, Марта відкрила книжку десь посередині, пробігла очима кілька рядків одразу завмерла. Прочитала ще раз, цього разу значно повільніше.

— Що?..

Погляд опустився трохи нижче книжечка вислизнула з її пальців і впала на підлогу. Марта стояла над нею з палаючими щоками.

— Оце він називає маленькими секретами?!

Марта ще кілька секунд дивилася на книжку, що лежала біля її ніг.

Залишити її там було б найрозумнішим рішенням. Саме тому вона нахилилася й підняла, але цікавість виявилася значно сильнішою за страх.

— Тільки подивлюся, що там далі, — тихенько домовилася вона сама із собою. — І все.

Марта вмостилася на дивані, поклала книжку на коліна, посиділа так кілька секунд, змінила положення, підтягнула ноги, потім знову опустила їх і невдоволено скривилася. Незручно. Тоді її погляд упав на величезне крісло неподалік, за мить Марта вже сиділа в ньому, майже потонувши серед м'яких подушок.

— Оце інша справа.

Вона знову розгорнула книжку, і мало не закрила її тієї ж миті. На наступній сторінці було зображене оголене жіноче тіло, повністю. Марта завмерла, а потім швиденько озирнулася навколо, ніби Ярослав міг якимось дивом стояти за її спиною й спостерігати, що саме вона читає.Нікого.

— Добре...

Вона обережно повернула погляд до сторінки. Насправді нічого жахливого там не було, біля зображення містилися пояснення, назви частин жіночого тіла та короткі описи. Частину Марта й так знала, про дещо читала в книгах із лікування, тому вже за кілька хвилин серце перестало шалено калатати.

— Надзвичайно цікава книжка, — пробурмотіла вона із сарказмом.

Марта перегорнула сторінку й одразу відчула, як щоки спалахнули від жару, бо цього разу перед нею було зображене повністю оголене чоловіче тіло. Вона кілька секунд розгублено дивилася на малюнок, не знаючи, куди подіти очі, а тоді поспіхом перевела погляд на текст поруч, ніби саме він міг урятувати її від страшенної ніяковості.

— О-о, лихо... Ярославе, і навіщо ти дав мені цю книжку?

Відьмак, звісно, не відповів, тому Марта важко видихнула й вирішила, що треба діяти розумніше: на зображення більше не дивитися, а читати лише текст.

— Ага... Тут усе майже так само, як у нас, жінок. Тільки нижня частина дещо відрізняється.

План здавався просто бездоганним і перші кілька рядків навіть чудово працював, аж доки цікавість не змусила її очі зрадницьки ковзнути трохи вбік.

Швидко повернулася до тексту.

— Ну... можливо, не дещо, а суттєво.

Знати більше їй поки не хотілося. Марта перегорнула сторінку — і мало не впустила книжку вдруге.

— Ого...

Вона миттєво закрила книжку й кілька секунд сиділа нерухомо, намагаючись упоратися одночасно із соромом і цікавістю. Зрештою цікавість знову перемогла, тож Марта обережно розгорнула її рівно настільки, щоб бачити лише текст і, боронь Ліс, випадково не зачепити поглядом зображення.

— І як воно так... — Марта насупилася. — А навіщо воно взагалі так змінюється?

Тиша.

— Дуже дякую за пояснення.

Ні мама, ні тітка, ні вчителі ніколи не розповідали їй про такі речі. Щойно розмова наближалася до подружнього життя, відповідь завжди була приблизно однаковою: після весілля чоловік усе пояснить.

Марта обурено подивилася на двері.

— А мій відьмак просто дав мені цю огидну книжку й утік!

Вона важко зітхнула.

— Добре. На зображення не дивимося. Просто читаємо.

Спочатку цей план здавався Марті просто чудовим, та вже після кількох абзаців вона зрозуміла, що припустилася помилки: текст не лише нічого до пуття не пояснив, а ще й залишив по собі стільки нових запитань, що тепер їй хотілося знайти Ярослава й змусити його пояснювати все самому.

— Та-а-ак... Тепер я взагалі нічого не розумію.

Марта заплющила очі й перегорнула кілька сторінок уперед, розплющила, і дуже пошкодувала. Тепер на малюнку були вже чоловік і жінка разом, а пояснення під ним стосувалися подружньої близькості.

— Ну це якийсь жах!

Марта все-таки спробувала прочитати пояснення, але надовго її не вистачило: що далі вона читала, то сильніше палали щоки й то менше їй хотілося знати подробиці.

— Фу... Яка гидота.

Книжка знову закрилася, але тепер у Марти з'явилася інша геніальна думка: якщо швиденько перегорнути все до кінця, можливо, вона хоча б зрозуміє, що на неї чекає далі, і тоді читати буде не так страшно, але це була помилка, й дуже велика.

Наступні сторінки розповідали вже про близькість між подружжям, а одна з ілюстрацій змусила Марту відсахнутися так різко, що вона мало не випала з крісла.

— Ні. Ні-ні-ні. Це якесь знущання.

Вона перегорнула далі, і раптом побачила вже знайому жінку, але тепер із великим округлим животом.

Марта застигла, подивилася на попередні сторінки, потім знову на живіт.

— Так... Як це все взагалі...

Вона насупилася, намагаючись скласти прочитане докупи.

— Добре. Про це я подумаю потім.

Марта перегорнула ще одну сторінку й завмерла. І книжка полетіла через усю кімнату.

— НІ!

Вона підскочила з крісла й майже бігом помчала до покоїв.

— Я не дозволю йому робити зі мною нічого з цієї книжки!

Двері за нею грюкнули.

— Фу! Ні. Тільки не я!

Марта притулилася спиною до дверей і кілька секунд намагалася заспокоїти дихання, переконуючи себе, що та жахлива книжка залишилася далеко у вітальні й більше вона до неї не торкнеться. Та варто було підняти очі, як її погляд повільно зупинився на величезному ліжку посеред покоїв. На тому самому ліжку, де, за словами Ярослава, вони відтепер мали спати разом. Щоки, які ще мить тому палали від сорому, раптом зблідли.

— Ой лишенько...

Втекти все одно не вийде, та й сенсу в цьому Марта вже не бачила. Прадавній Ліс її не випустить, а Ярослав не відпустить, скільки б вона не просила. Залишалося тільки змиритися з тим, що рано чи пізно доведеться вийти з кімнати й подивитися відьмакові в очі після всього, що вона щойно побачила в тій клятій книжці. От тільки робити це просто зараз Марта не збиралася.

Коли Ярослав повернувся, перше, що він помітив, була тоненька книжечка, яка самотньо лежала посеред вітальні, він зупинився, підняв її й машинально перегорнув кілька сторінок. На одній затримався трохи довше, потім перегорнув ще кілька й повільно підняв брови.

— Ого... А я й забув, наскільки вона відверта.

Тільки тепер він озирнувся, у будинку було тихо.

— Світлано, ти де?

Ніхто не відповів.

Ярослав пройшов на кухню, але й там її не було. Їжею не пахло, нічого не було переставлено, а отже, його юна дружина навіть не намагалася виконати бодай половину планів, які він подумки складав для неї, поки був відсутній. Він повернувся до вітальні й на мить заплющив очі. Коли знову їх відкрив, уже знав, де вона. Цього разу Ярослав не кликав її й не став жартувати. Якщо книжка справді налякала Світлану настільки, наскільки він починав підозрювати, останнє, що їй зараз було потрібно, — ще одна несподіванка.

Він тихо зайшов до гардеробної й повільно відсунув кілька довгих суконь. Світлана сиділа просто на підлозі в найдальшому кутку, обхопивши руками коліна. На щоках блищали сльози.

Усмішка миттєво зникла з його обличчя.

— Світлано, що сталося?

Вона підняла на нього заплакані очі, а наступної миті сама кинулася до нього й міцно обхопила за шию. Такої реакції Ярослав точно не очікував, він ледве встиг притримати її, коли вона притиснулася до нього всім тілом і заговорила крізь сльози так швидко, що половину слів він просто не міг розібрати.

— Ну тихо, тихо, — Ярослав обережно обійняв її. — Я тут. Спочатку заспокойся.

Він підхопив її на руки й виніс із гардеробної до покоїв. Марта навіть не сперечалася, лише ще міцніше трималася за його шию, а це вже налякало його значно більше за сльози. Ярослав сів разом із нею на край ліжка, не змушуючи відпускати його.

— А тепер скажи мені, що сталося.

— Та книга... — Марта схлипнула й нарешті трохи відсторонилася. — Вона... Я так не хочу, там було таке...

Ярослав завмер, і зрозумів.

— Ох, Світлано...

Він провів долонею по її волоссю.

— Моя радість, вибач. Це справді моя провина. Я пам'ятав цю книжку зовсім інакше й забув, наскільки відверто там усе показано.

— А ще там вилазила дитина!

Ярослав кліпнув.

— Яка дитина?

Марта підняла на нього величезні заплакані очі.

— Ну та, яку ви, чоловіки, спочатку отією своєю штукою якось закладаєте в нас, жінок, а потім вона виростає і... і...

Ярослав дивився на неї кілька секунд.

— Світлано, зачекай. Що означає "закладаєте штукою"?

— Не змушуй мене це повторювати!

— Добре, не буду.

Він дуже старався зберігати серйозне обличчя. Зараз точно був не той момент, коли можна сміятися. Марта витерла мокру щоку й тихіше додала:

— Мама казала, що чоловік усе пояснить після весілля. Тітка казала те саме. Усі так казали. А мій чоловік дав мені якусь жахливу книжку й пішов!

— Вибач, Світлано. Це абсолютно моя провина, — тихо промовив Ярослав, усе ще притримуючи її за талію. — Давай зробимо так: я приготую нам чай, а потім разом зробимо вечерю. Після цього покажу тобі, як створити власного метелика. Трохи почаклуєш, відволічешся, а коли будеш готова — я сам усе тобі поясню. Без книжок.

Марта шмигнула носом і витерла долонею залишки сліз.

— Добре.

— Ну от і чудово.

Вона вже збиралася підвестися з його колін, але раптом зупинилася.

— А ти ту книжку прибрав?

Ярослав на мить замислився.

— Е-е... я залишив її у вітальні.

Марта одразу напружилася.

— Ярославе!

— Але зараз же приберу до свого кабінету, — швидко виправився він. — І більше вона не потрапить тобі на очі, доки сама не захочеш. Добре?

Марта кілька секунд недовірливо вдивлялася в його обличчя, наче перевіряла серйозність обіцянки, а тоді кивнула.

— Добре.

Цього разу вона вже сама підвелася з його колін і поправила сукню, Ярослав теж підвівся, але перш ніж рушити до дверей, поглянув на неї.

— Світлано.

— Що?

— Тобі не потрібно боятися того, що було в тій книжці.

Марта насупилася

— Тобі легко казати.

— Можливо. Але я нікуди не поспішаю.

Вона затримала на ньому погляд, а потім тихо запитала:

— Навіть якщо ми вже чоловік і дружина?

— Навіті через роки.

Цього разу Марта нічого не відповіла, лише кивнула й першою рушила до кухні.

Уже на кухні, коли Ярослав розливав по чашках запашний чай, Марта сиділа за столом і мовчки спостерігала за ним. Здавалося, після всього пережитого вона мала б назавжди забути про ту кляту книжку, але сталося навпаки: що більше Марта намагалася про неї не думати, то більше запитань виринало в голові. Одне з них зрештою перемогло сором.

— Ярославе, а чому чоловічий статевий орган стає більшим?

Рука відьмака смикнулася, і частина окропу полилася повз чашку. Він повільно поставив чайник і поглянув на неї.

— Ти справді хочеш це знати?

— Так.

— Добре... — Ярослав витер пролиту воду й сів навпроти. — Це відбувається, коли чоловік збуджується.

Марта насупила брови.

— У книжці писали не так.

— Там писали, що чоловік хоче жінку?

— Саме так!

— Це означає приблизно те саме.

— Нічого не означає. Як це — хоче свою жінку? Вона ж уже поряд.

Ярослав кілька секунд дивився на неї, а потім тихо засміявся.

— Світлано, ти неймовірна.

— Я серйозно!

— Я теж. Добре, спробую інакше. Тобі подобається, коли я тебе цілую?

Марта відразу стала обережнішою.

— Можливо.

— А іноді тобі самій хочеться, щоб я тебе поцілував?

— Мабуть, ні.

— От приблизно так само чоловіки відповідають, коли не хочуть зізнаватися.

— Я не...

— Світлано.

Вона замовкла.

— Добре. Можливо, іноді.

— Оце і є бажання. Тільки воно може бути сильнішим за бажання одного поцілунку. Тіло теж на нього реагує, навіть якщо людина нічого не планує робити.

Марта повільно кивнула.

— Ага.

— Що означає твоє "ага"?

— Що я нічого не зрозуміла, тому агакаю.

Ярослав прикрив очі й тихо видихнув.

— Добре. Спробуємо ще простіше.

Він підійшов до неї, але цього разу не торкнувся одразу, лише зупинився зовсім близько.

— Можна?

Марта кивнула.

Ярослав підхопив її й посадив на край широкої стільниці, ставши перед нею, його долоня обережно торкнулася її підборіддя, змушуючи підняти голову. Він нахилився так близько, що їхні губи майже зустрілися, але не поцілував. Марта відчула його подих і сама мимоволі подалася вперед. Ярослав відступив на якусь мізерну відстань.

— Ось це.

— Що?

— Ти хотіла, щоб я тебе поцілував.

— Ти був зовсім близько.

— Але це ти подалася до мене.

Марта замовкла.

— Оце і означає бажати, Світлано. Коли просто бути поряд уже недостатньо й хочеться стати ще ближче. А тіло іноді реагує на це саме.

Тепер вона, здається, нарешті зрозуміла хоча б частину.

— І я теж так реагуватиму?

— По-своєму. Але про це поговоримо іншим разом.

Ярослав відступив, а Марта несподівано схопила його за сорочку.

— Поцілуй мене.

Він завмер.

— Світлано..

— Що?

Його погляд опустився на її губи.

— Ти не уявляєш, про що просиш.

— Я прошу мене поцілувати. Це я вже прекрасно розумію.

— Річ не в тобі.

— А в чому?

Ярослав на мить заплющив очі.

— У тому, що з кожним разом мені дедалі важче зупинятися.

Марта все ще тримала його за сорочку, але пальці повільно послабили хватку. Ярослав міг просто відійти. Та не відійшов, кілька секунд вони мовчки дивилися одне на одного, а потім він усе-таки відступив до іншого краю кухні. Марта зіскочила зі стільниці й підійшла слідом. Її пальці обережно торкнулися його спини.

— Ярославе...

Він озирнувся.

— Я намагаюся бути правильною дружиною. Мама завжди казала, що після весілля чоловік має все пояснити. За правилами, які мене вчили, ти взагалі мав розповісти мені про це ще в нашу першу ніч.

— Я знаю, Світлано.

— Тоді...

— Дай мені час.

Тепер уже Марта здивувалася. Ярослав повернувся до неї повністю.

— Ти вчишся не боятися мене. А я вчуся не поспішати з тобою.

І цього разу він поцілував її сам. Марта вже знала його поцілунки, знала перший обережний дотик і те, як поступово змінювався їхній ритм. Тому майже одразу обхопила його за шию й відповіла, не думаючи, чи правильно це робить, але цього разу Ярослав поцілував її інакше його губи стали наполегливішими, а коли поцілунок поглибився, Марта спочатку здригнулася від незвичного відчуття. Ярослав одразу сповільнився, даючи їй можливість відсторонитися, але вона не відсторонилася, навпаки, за мить несміливо повторила за ним.

Відьмак тихо видихнув біля її губ, і від цього звуку по спині Марти пробігло тепло. Наступного разу вона вже не чекала підказки, сама потягнулася до нього й піднялася навшпиньки Ярослав підхопив її на руки, вона тихо засміялася просто в поцілунок, але рук із його шиї не прибрала. Він переніс її до великого дивана й сів, утримуючи поруч із собою, а Марта вже зовсім перестала рахувати, скільки разів вони поцілувалися.

З кожною хвилиною їй ставало легше розуміти його без слів. Вона відчувала, коли він сповільниться, коли притягне її ближче, а коли ледь послабить обійми. Її пальці самі ковзнули в його волосся, і коли Ярослав міцніше притиснув її до себе, з Мартиного горла зірвався тихий звук, якого вона зовсім від себе не очікувала. Саме тоді вона відчула крізь одяг незвичну твердість його тіла, Ярослав завмер, а поцілунок обірвався, він на кілька секунд притулився чолом до її чола, важко переводячи подих.

— На сьогодні досить.

Марта розгублено кліпнула. Найдивнішим було те, що вона сама вже не знала, радіє цьому чи, навпаки, зовсім не хотіла, щоб він зупинявся.

Ярослав обережно допоміг їй підвестися.

— Іди на кухню й випий чай.

— А ти?

— Я... трохи згодом.

Марта хотіла запитати чому, але раптом згадала їхню розмову кілька хвилин тому.

Її очі округлилися.

— Ой.

— Саме так, Світлано.

Щоки спалахнули, і цього разу вона слухняно пішла на кухню, навіть не озирнувшись. Марта взяла свою чашку й зробила великий ковток, і зрозуміла чай давно охолов. А от її губи все ще горіли, і скільки б вона не намагалася думати про щось інше, здавалося, що той неймовірний поцілунок досі залишався на них. найгірше — або, можливо, найкраще — полягало в тому, що тепер вона нарешті зрозуміла, про що говорив Ярослав.

Бажати, здається, це слово вже не було для неї таким незрозумілим.

Марта ще кілька секунд дивилася у свою чашку, а тоді помітила залишений на плиті чайник. Чай давно охолов, тож вона поставила його на вогонь і трохи підігріла, намагаючись водночас упорядкувати власні думки. Виходило погано. Варто було згадати останні кілька хвилин, як губи знову починало поколювати, а щоки теплішали.

Ярослав повернувся доволі швидко, Марта почула його кроки, але не озирнулася одразу, продовжуючи надзвичайно уважно стежити за чайником, лише коли він став поруч, вона помітила, що його волосся було злегка мокрим, а на скроні ще блищала маленька крапля води. Ярослав мовчки взяв чайник і почав розливати теплий чай по чашках. Марта потягнулася до своєї саме в ту мить, коли він ставив її на стіл, і випадково торкнулася його руки. Пальці відсмикнула майже одразу.

— Ярославе, ти страшенно холодний!

Він спокійно поставив чайник на місце.

— Дякую, Світлано, що помітила

— Я серйозно. У тебе руки крижані. Що ти робив?

Ярослав повільно повернув до неї голову, і в його очах з'явився знайомий веселий блиск.

— Намагався позбутися того самого бажання, про яке ми щойно говорили.

Мартині щоки спалахнули, тепер мокре волосся раптом стало цілком зрозумілим.

— І... допомогло?

— Майже.

— Що означає "майже"

— Що тобі краще не ставити наступне запитання.

Марта миттєво закрила рота, а Ярослав усміхнувся, підійшов ближче й коротко поцілував її в губи. Вона здивовано подивилася на нього.

— А це навіщо?

— Перевіряв.

— Що?

— Чи не доведеться знову йти охолоджуватися.

— Ярославе!

Він тихо засміявся й нарешті відійшов до продуктів, які приніс для вечері.

— Давай домовимося: їжу сьогодні готую я, а ти спробуєш створити свого першого метелика.

Обурення на Мартиному обличчі одразу змінилося цікавістю.

— Справжнього?

— Не зовсім. Він буде створений із твоєї сили.

— Білого?

Ярослав на мить затримав на ній погляд.

— Якщо твоя сила залишиться такою, якою ми її бачили, — білого.

Марта одразу забула і про книжку, і про мокре волосся Ярослава, і навіть майже про той поцілунок.

— Що треба робити?

— Для початку зосередься. А ще краще — заплющ очі й уяви метелика. Який він, якої форми його крила, як він рухається, як пурхає в повітрі. Ти маєш побачити його настільки чітко, ніби він уже сидить перед тобою. Потім візьми зовсім трохи своєї сили й випусти її в повітря.

Марта уважно слухала, а тоді недовірливо звела брови.

— І це все?

— Ні, Світлано, якби все було настільки просто, тут би зараз літали метелики кожного, хто хоч раз спробував чаклувати. Потрібна витримка, хороша уява і, найголовніше, ти маєш навчитися випускати власну силу в повітря не одним величезним сплеском, як минулого разу, а потроху. Рівно стільки, скільки тобі потрібно.

— А як я зрозумію, скільки потрібно?

Ярослав усміхнувся, продовжуючи нарізати щось.

— Ніяк.

Марта розплющила очі.

— Дуже корисний учитель.

— А я й не казав, що буде легко. Ти маєш сама це відчути. Сила належить тобі, Світлано. Я можу навчити тебе нею керувати, але відчувати її замість тебе не зможу.

Марта сиділа за столом, заплющивши очі, й уже вкотре намагалася уявити метелика саме так, як пояснював Ярослав. Тоненьке тільце, чотири легкі крила, ледь помітні вусики й плавні рухи в повітрі. В уяві все виходило напрочуд легко, але щойно вона намагалася додати до цього бодай крихту власної сили, нічого не відбувалося.

Вона спробувала ще раз, потім ще і ще, та результат залишався незмінним. Ярослав тим часом спокійно займався обідом і майже не втручався, лише зрідка нагадував їй не напружуватися й не намагатися виштовхнути силу назовні.

— У мене нічого не виходить, — нарешті невдоволено пробурмотіла Марта.

— Виходить.

Вона розплющила очі.

— Де?

— Ти вже майже чверть години сидиш на одному місці й досі не влаштувала заметіль посеред літа. Повір, це прогрес.

Марта обурено глянула на нього.

— Дуже смішно.

— Я серйозно. Спробуй ще раз.

Вона демонстративно відвернулася від нього й знову заплющила очі. Цього разу Марта вирішила не думати про те, як випустити силу. Просто уявила маленького білого метелика, що пурхає перед нею, і спробувала передати цьому образу зовсім трохи того дивного тепла, яке вже навчилася відчувати всередині.

Щось ледь помітно торкнулося її щоки, Марта розплющила очі, перед нею в повітрі плавала маленька біленька хмаринка. На метелика вона не була схожа навіть із дуже великою фантазією. У неї не було ані крил, ані вусиків, ані навіть нормального тільця — радше крихітна пухнаста кулька світлої сили, яка незграбно погойдувалася в повітрі. Але вона літала.

— Ярославе!

Марта так різко підскочила зі стільця, що мало його не перекинула.

— Ти бачив?! У мене вийшло!

Ярослав одразу підняв голову й простежив за її поглядом. Над столом поважно кружляло щось маленьке, біле й абсолютно безформне. Відьмак кілька секунд мовчки розглядав створіння. Метеликом це точно не було, але то була її сила. Не величезна неконтрольована хмара, яка заповнила половину кімнати, не заметіль, викликана сильними емоціями, а маленька частинка сили, яку Світлана вперше сама випустила, втримала й змусила рухатися так, як хотіла, і від самого цього видовища на обличчі Ярослава з'явилася щира усмішка.

— Бачив.

— Воно літає!

— Літає.

— Значить, у мене вийшло!

Ярослав підійшов ближче й подивився на білу кульку, яка саме пропливла над його головою.

— Ти велика молодець, Світлано.

Марта аж засяяла.

— Правда?

— Правда. А зовсім скоро, думаю, в тебе вийде справжній гарний метелик.

Вона знову подивилася на своє перше творіння й трохи насупилася.

— А цей чим тобі не гарний?

Ярослав завмер.

— Він прекрасний.

— Отож.

— Особливо крила.

Марта підозріло примружилася.

— У нього немає крил.

— Я не хотів тебе засмучувати.

— Ярославе!

Він засміявся, ухиляючись від її руки, а маленька біла хмаринка продовжувала незграбно пурхати над ними, наче була цілком переконана, що вона і є найпрекраснішим метеликом у всьому Прадавньому Лісі.

— Добре, давай я трішки тобі допоможу.

Ярослав підняв руку й ледь ворухнув пальцями. З його долоні зірвалася тоненька нитка темної сили й попливла назустріч Мартиному творінню.

— Тільки не зіпсуй мого метелика!

— Світлано, його ще треба дуже постаратися зіпсувати.

— Ярославе!

Він лише усміхнувся.

Темна сила торкнулася білої хмаринки й почала огортати її тонкими нитками. Марта затамувала подих, спостерігаючи, як безформне творіння просто в повітрі змінюється. Спочатку з'явилося маленьке тільце, потім розгорнулися крила, а за мить над столом уже пурхав неймовірно красивий метелик.

По краях його крил пролягав насичений чорний контур, а всередині вони залишалися перлинно-білими, мерехтячи при кожному русі. Дві сили не знищили й не поглинули одна одну. Темна лише надала форму світлій, і разом вони створили щось зовсім нове. Марта простягнула долоню, але метелик легко змахнув крилами й піднявся вище.

— Оце вже метелик, — задоволено промовив Ярослав.

— Наш метелик, — машинально виправила вона.

Відьмак на мить замовк, Марта теж зрозуміла, що сказала, але цього разу не стала нічого виправляти. Ярослав лише поглянув на неї з теплою усмішкою.

— Нехай літає. А ми нарешті поїмо й підемо відпочивати.

Марта кивнула й сіла за стіл, час від часу поглядаючи вгору, де під стелею продовжував кружляти їхній чорно-білий метелик. Ще зовсім недавно їй здавалося, що світло й темрява не можуть існувати разом, а тепер перед її очима вони летіли на одних крилах.

🔸️🔸️🔸️🔸️🔸️