Раді Вас бачити!

— Приємно познайомитися, Анджеліко, — раптом ніжно промовляє той і пропалює мене сяйвом вогню своїх яскраво-блакитних очей.

Волосся густе, пряме, темно-каштанове, майже як чорне. Вітер колише його своєю силою, влаштовуючи там легкий ураган на голові, а він виглядає ідеальним навіть із ним!

Проте... Попри те, що тон його голосу змінився і став наче більш м'яким, сам погляд усе одно залишався доволі грізним та суворим, через що було не по собі.

— А вас як зва-звати? — намагалася не заїкатися хоч цього разу, але не вийшло, і батько одразу кинув на мене гнівний погляд.

Ох-х-х... Двоє вже на мене дивляться отак... Ну ладно він, а цей засмаглий чого? Вже возненавидів мене?!

— Бруно Камільє.

— Теж при-приємно познайомитись! — тихо видаю, і здається, немовби палиця батька от-от пробіжиться по моїй спині за це довбане заїкання.

Поки говорила, доводилося підіймати очі догори через його високий зріст.

Бруно був надто великим... Ой, а руки! Руки-то в нього які мускулясті! Ну це ж логічно, дурепа, він лицар... Має тримати себе у формі, щоб боротися з чудовиськами та захищати наш край. Могла б і здогадатися одразу, що в нього будуть такі руки та сильна тілобудова, але...

Це значить, що мені кінець! Батько мій старий та трохи немічний уже, тому і гатить мене палкою, бо сил немає в руках самих. І бив мене лише до синяків завжди. А ОЦЕЙ ВЕЛЕТЕНЬ як вдарить! То все... З мого тіла з усіх боків, мабуть, фонтаном польється море крові!

— Чого ти так тремтиш, немовби він якесь чудовисько?! — грізно шепоче мені на вухо батько, і я приходжу до тями.

— Д-да-давайте пройдемо сюди? — намагаюся спокійно говорити, проводячи його до нас у двір.

— Вибачте її, моя донька сьогодні трохи приторможена, виспалась не дуже добре, — ввічливо додає старий, а з голосу так і видно, що намагається робити його улесливим, від чого стає гидко.

Ми мовчки втрьох дійшли до дверей нашого помістя.

Батько відкриває їх, і я одразу бачу мачуху, яка сидить за столом та чекає на нас.

Стіл був повний усіляких дорогих страв, які я могла їсти та бачила не вперше, але... Мачуха не дозволяла мені багато їсти, бо говорила, що у мене занадто широкі бедра та занадто великі груди. Мовляв, скоро у найбільші двері не будеш влізати. Тому, мабуть, з років 16 я почала їсти лише два рази вдень і лише стільки, скільки вміщалося мені у дві долоні.

Надто гладкою, так щоб аж важко було йти через мою вагу, я себе не почувала ніколи, але їй видніше. Якщо всі завжди бачили мене не ідеальною, то як я можу думати інакше про себе?

І зазвичай я вже звикла їсти так мало, але щойно забачила той стіл, прокинувся чомусь звірський апетит... З чого б це раптом? Давно вже такого не було.

Я довгий час уже і не дивилася за тим велетнем взагалі, але, підходячи ближче до столу, ми випадково зіткнулися один з одним пальцями рук, через що наші погляди пересіклися знову.

Я почервоніла, мовчала та не могла і слова проронити. ЦЕ БУВ МІЙ ПЕРШИЙ КОНТАКТ З ПРОТИЛЕЖНОЮ СТАТТЮ (якщо не враховувати старого батька).

Що ж Бруно думає про мене? Ох, точно нічого хорошого...

Після нашого чергового мовчазного споглядання одне одного ми мовчки сіли за стіл, коли батько нас відволік, запросивши туди.

— Ми дуже раді вас тут бачити! — почала так само гидко-улесливо говорити до нього мачуха, від чого той навіть скривився на мить трохи, але потім змушено всміхнувся.

Не приємно... Йому не приємно тут знаходитися! Мені кінець... Я буду винна, якщо він піде. Мене звинуватять, а потім знову закриють в кімнаті на три дні... І це ще у кращому випадку!

— Скажіть, важко, мабуть, бути лицарем? — співчутливо запитує мачуха, а я вже й не помічаю, як починаю від нервів кусати свій ніготь на долоні.

Чи важко бути лицарем... Вона це що, серйозно?!? Звичайно, що важко! Що за питання-то такі у неї раптом пішли?! Звичайно, важко! Навіть я, одна, яка світу білого не бачила та була немовби закрита кріпосна у власній домівці, знаю з сучасних романів та інших книжок, що вони там роблять! Ти ж маєш ледь не кожен день змагатися із такими сильними драконами! Потрібно їхати у походи, які можуть тривати 3 роки, а буває навіть і 10! Звичайно, що важко! Ну їй немає що запитати ще чи як?!?

— Так, важко було усі перші роки, але з часом ти просто звикаєш до того всього, і це стає для тебе звичною буденністю, — спокійно відповідає.

Нумо давай, запитайся і ти в нього щось, дура!

— А в-ви... Скі... Ви...

Він одразу ж обернувся до мене, і я забула своє питання... Його погляд... Мені так страшно...

Але батько мені цього не пробачить!

— А зі скількох р-років ви по-почали б-бути рицарем? — питаю, стиснувши аж до болю від нервів тканину довгої сукні на колінах усіма пальцями.

Ну це вже, надіюсь, хоча б цікаве питання... Уф, але я все одно заїкалась як дитина! Мабуть, я його вже бішу дуже сильно!

— З 16... — знову спокійно відповідає, і я помічаю, як його сталеві, як холодна лють, очі розглядають моє кольє на шиї з червоними рубінами під стать кольору моєї сукні.

Я взагалі не знаю, чи підходила мені вона та цей червоний колір, бо перед виходом навіть не глянула на себе в дзеркало, коли була одягнута повністю.

Не хотіла дивитися... Не хотіла бачити те розчарування від усвідомлення того, що навіть таке дорогезне плаття не могло прикрасити таку потворну свиню, як я... От і розглядає, мабуть, ті рубіни, бо вони — це єдине, що зараз є гарного на мені...

Від цих думок рознервувалася ще більше і аж відчула, що зламала ніготь, поки так сильно продовжувала стискати пальцями ту червону тканину.

— Ах... — тихо видала від болю та глянула під стіл.

Там кров потекла... Дура!

— Щось не так? — раптом питає Бруно, а батько підозріло дивиться.

— Н-ні!!! Все про-просто чудово! Я у захваті, як в-ви змог-гли піти на т-такий подвиг аж з 16 років?! — говорила, посміхаючись розгублено крізь біль.

Втиснула палець між ніг у плаття, щоб зупинити легку кровотечу.

Це не виправдання... Якщо я зараз покажу це батьку, він просто скаже: "Терпи", як завжди.

Зціпила зуби, посміхаючись.

— Ну, "зміг піти" — це сильно сказано. Обставини змусили мене стати ним так рано, — монотонно говорив, а я уже й не слухала, бо могла думати лише про той палець.

Майже половини нігтя нема... Як це сталось?!?

— А ви, Анджеліко? — раптом чую його голос, бо батько поштурхав мене палкою під столом по ногах, і я одразу підійняла голову до Бруно.

О, НІ! ТРЯСЦЯ! Я ПРОСЛУХАЛА РОЗМОВУ!

— Ну чого мовчиш, люба? — лицемірно-лагідно промовляє мачуха.

Думай-думай-думай... Я теж що? Що він питає?!?

— Давайте краще вона піде та зробить усім нам чай, — раптом промовляє спокійно батько після того, як я довго мовчала, і всі інші через мене...

— Та не потрі-... — заговорив Бруно, але він його перебив.

— Потрібно! Поки буде робити чай — прийде до тями, — всміхається та дбайливо кладе мені руку на талію ззаду, щоб провести на кухню, але я, звичайно ж, здригаюся від такої батькової "люб'язності".

— Ну ти чого, Анджеліко? — посміхається.

— Та просто хо-холодно, тату, — всміхаюся усім присутнім.

Щойно ми зайшли до кухні, він одразу ж боляче зтиснув мене за талію з одного боку. Я відчула, як його нігті немовби просочилися під тканину плаття та пронизали шкіру, неначе гострі леза...

— Я порву це плаття разом з тобою! Тварюко, тільки спробуй мені зіпсувати все! Та ти хоч знаєш, чого мені вартувало змусити цього здорованя припертися сюди?! Він лише сьогодні повернувся з довгого походу. Подейкують, жінки ніколи не мав взагалі. Ти маєш стати його першою та останньою! Чуєш мене, безсоромна?! Перестань поводити себе так жалюгідно та гидко!

— Я... Д... М...

— Що ти мекаєш?! — кидає мене на землю.

— Що у вас там сталося?! — питає Бруно, мабуть, почувши моє падіння на тверду підлогу.

— Анджеліка випадково вронила сервіз, ох, мабуть, на сонці перегрілася! — викрикує йому батько вдалечінь, бо маєток великий, і кухня дійсно далеко від столу.

— Т-Тату, ви-ви-вибач, просто м-мій па-палець...

— Не переживай за палець, бо я тобі всі кінцівки відрублю та собакам на вечерю кину! Вставай! Ти маєш вийти за нього уже сьогодні, бо вже завтра він знову йде у похід!

— Щ-ЩО?!? — мимоволі скрикую, лежачи на холодній плитці, а потім закриваю рота злякано, бо розумію, що порушила заборону.

Мені ніколи не можна було підвищувати голос.

Думала, уже замахнеться мені палкою по губах, заплакала від страху, але батько стримався.

Хникати почала, дурна...

— Ох, скільки з тобою проблем... Так само, як з твоєю матір'ю було! Вставай, — гнівно сичить та простягає мені руку.

Я протягую йому боязко та повільно долоню, пальці якої уже тремтять.

— Чому твої пальці червоні, замазура?!

— Кро-кров... — заїкаюся, і дихати чомусь стає важче.

— Потім служниці тобі його перев'яжуть, а зараз просто промий його під водою в дерев'яній мищенці і за роботу!

— Д-Добре!!!

— І щоб чай був готовий менше ніж за три хвилини!

— Угу!

— І... — уже майже вийшов. — Нормально говори із ним, а не поводь себе як якесь нещасне зашугане звірятко!

— Добре, т-тату...

— А з твоїм заїканням... Таки відведу тебе до лікаря, може, пропише щось від тупості тобі!

Щойно вийшов, промила палець та взялася за чай.

Він сильно набух та пульсував, але я намагалась не звертати уваги, хоча кров сочилася без перестанку.

Бодай би навіть він відпав — байдуже! Це краще, ніж якщо віддадуть усі кінцівки через батька...

Я дійсно навіть на мить не сумнівалася в тому, що він може вбити мене!

Ох... Для чого я живу... Може...

— Можна зайти, Анджеліко? — раптом чую низький бас того Бруно і вся здригаюся.

А ВІН, ЩО ТУТ ЗАБУВ?!!

— Тихше-тихше, чого так тремтиш? — спокійно говорив, заходячи уже всередину кухні.

Ні-ні-ні! Ну от... Тепер і ноги почали тремтіти!

— М-ме-мені просто холодно дуже, п-пане, тому і тре-темчу...

Він дивно розглядав моє тіло з ніг до голови.

Розхвилювалася ще більше...

Мабуть, вже встиг помітити усі мої недоліки у фігурі і не тільки, та назвати подумки "потворною свинею".

— Тобі холодно влітку?

— Т-так... Буває таке.

— Тобі допомогти?

— Н-ні, бу-будь ласка... — не встигла договорити, як відчула його близько ззаду себе.

Не торкався, але... Відчувала дихання на своїй шиї ззаду.

— Як ти можеш сама зробити чай, коли твої рученьки тремтять, тримаючи горнятко? — шепоче на вухо, і я одразу впускаю керамічне горнятко на землю.

Розбилося...

Батько мене вб'є!

— Що там у вас сталося?! — прибігла мачуха.

— Ти що, плачеш? — питає здивовано той, і я витираю одразу ж очі злякано.

Не можна плакати при ньому, мені ж говорив батько!

— Н-ні, все добре!

— Хто зламав горнятко? — трохи гнівно перепитує вона, і я уже готуюся зізнатися.

— Це б-була...

Минулого разу, коли я розбила келих, він мені ледь все волосся не відірвав...

Раптом все чомусь потемніло в очах, хоча я їх не закривала.

Голова запаморочилась сильно. Мабуть, від перехвилювання.

— Це я зробив, — несподівано каже той, і я падаю йому прямо на груди.