Раді Вас бачити!

Як це сталося?! Чому тепер чоловік, який раніше викликав у мене страх, зараз викликає якесь тепло, променисте на серці?

Я відчула себе сповненою сил, як ніколи раніше! Готова була йти з ним скільки завгодно. Скільки він захоче...

Бруно... Треба подякувати!

— М-ми можемо з... Зу-зупинитися? — тихо бурмочу, але він одразу мене чує, хоча всі інші завжди з третього разу, бо я дійсно можу, буває, тихо та нерозбірливо говорити щось.

— Щось сталось, Анджеліко?

— Я...

— Вибачте, пане Камільє, карета буде за півгодини, — говорить служник моєї сім'ї.

— Півгодини?! Ми ж можемо не встигнути на церемонію! — сердиться.

Я сіпаю його за тканину одягу вільною рукою, поки інша моя досі лежить, надійно закрита його великою.

— М? Що?

— Д-д-дякую... — кажу і відчуваю, як сльоза уже полилася по щоці.

Мене надто зворушили усі його слова... НІХТО ще ніколи не був настільки добрим зі мною!

Він вражено глянув на мене.

О, ні! Сльоза! Забула, що не можна плакати! Подумає, що я плакса, і тоді точно не одружиться на мені, і батько мене вб'є!

— Ой, ви-ви-вибачте мене! — відвертаюся обличчям та хочу витерти сльозу, але той перериває мене.

— Ні, за що ж ти вибачаєшся? Не відвертайся, Анджеліко!

— Ал-але...

— Поглянь на мене, — знову повторює, але більш владно, і я слухаюсь.

— Хороша дівчинка, ось так, тобі нічого ховатися від мене, — несподівано дуже ніжно всміхається мені та так лагідно промовляє, що я від шоку не одразу відчуваю, як великі та довгі пальці водяться по моїх щоках, витираючи мокрі сліди.

А я все не могла відвести погляд від тих очей, піднявши голову трохи вгору вже вкотре через його високий зріст.

— Запам'ятай, Анджеліко, при мені ти завжди можеш та навіть маєш показувати будь-яку емоцію без обмежень. Запам'ятала? — ближче нагинається до мого обличчя.

— Угу, — киваю.

— Розумничка моя, — несподівано ніжно погладжує мене по голові.

Мені цього теж ще ніхто ніколи не робив...

Я дивлюся на нього, навіть не кліпаючи. Не можу відвести погляд і не хочу вже.

Хай він продовжує доторкатися до мене. Хай продовжує завжди. Будь ласка...

— Чому ти дивишся на мене, немов маленьке розгублене кошеня?

Мене ще ніколи не порівнювали з такою милою тваринкою...

— Ти так сильно хочеш ласки та тепла? — питає, шепочучи на вухо.

Я трохи здригаюся, але й сама не помічаю, коли починаю кивати мовчки кілька разів на його запитання.

— Хочеш дуже?

Знову киваю, і ті очі немовби починають пускати щось сяюче в мої.

— Ну, якщо хочеш так сильно, то давай, іди сюди, — раптом відпускає мою руку, простягнувши до мене дві свої в повітрі.

— Щ-що ви х-хочете зробити з-зі мною?

— Обійняти.

Ноги трохи почали мліти від одної лиш уяви про те, що моє лице зараз опиниться у нього на грудях... Повільно почала підходити.

— Давай, боляче не буде, сміливіш.

Він притуляє мене до себе і сам обіймає так міцно тими сильними руками... Я в них... В його руках...

— Зі мною ти завжди в безпеці, — шепоче знову у вухо, коли я вже нічого не бачу, бо лицем повністю в його тілі. — Якщо ти будеш...

О, ні! Почалося! Це ж оті "якщо", які були у батька! Зараз скаже: будь такою або такою, чи кожен день роби це, інакше будеш покарана... Та я згодна на все, якщо він буде зі мною таким кожен день... Але чи буде...

— Якщо ти будеш зі мною завжди, — раптом чую не те, що очікувала, — я обіцяю, що сяятимеш кожен день.

— Від зо-золота?

— А-ха-х, одразу видно заможна герцогиня!

— Н-ні, я не тому спи-спитала!

Я просто не зрозуміла, що він мав на увазі...

— Буде тобі і золото, і срібло, і все, що схочеш, але сяятимеш ти від щастя настільки яскраво, що будь-які найдорожчі метали померкнуть на твоєму фоні назавжди.

Обіймає міцніше, і я немовби починаю танути в його руках.

— Ось зараз ти вперше не тремтиш біля мене, — починаю звикати до шепоту на вухо. — Чому, Анджеліко?

— Н-не знаю...

— А-ха-х...

— Щ-що?

— Нічого... — він уже хотів відпустити мене.

А я — ні.

— Ти чого? — питає, коли вціпилась руками в його спину.

— М-можна...

— Ти хочеш ще?

— Угу...

— Карета уже під'їхала! — викрикує служник, і я засмучуюсь.

— Нічого страшного, Анджеліко... — відходить таки від мене, бо я змушено відпускаю. — Сьогодні буде перша шлюбна ніч, і тоді отримаєш більше.

І все тепло одразу пропало в мені, щойно чоловік сказав це...

Точно... ШЛЮБНА НІЧ?! А я ж була впевнена, що він не захоче!

Я... Я не готова! Не знаю, чи хочу взагалі.

...

Ніхто з них не почув, як служники перешіптувались біля карети.

— Я думала, що наш відомий лицар — Бруно Камільє — не хоче цього шлюбу... А зараз стоїть та перед каретою так обіймає її у сріблястій весільній сукні!

— Це ще нічого, а я взагалі чув, як її батько змусив його до цього шлюбу!

— Що?! Серйозно?!!

— Так, Роксанка моя підслухала розмову. Її батько має великий вплив на лицарські походи і сказав, що якщо Бруно Камільє не одружиться на його дочці, то на землях Ґамільтона йому буде заборонено ходити в похід назавжди.

— Що?!!

— Так!

— Це вже занадто... Сказати таке — рівносильно тому, що зробити його взагалі не лицарем, бо на землях Ґамільтона зараз проходить як мінімум 95 відсотків усіх лицарських походів!

— Але її батько має владу. Він буквально володіє землями Ґамільтона, і в його праві вирішувати, хто тут може жити, не те що просто зайти навіть!

— Але я чув, що Бруно Камільє володіє землями Орімпа!

— І що?

— А те, що він теж має владу, і не аби хто!

— Ох, одразу видно, що ти ще молодий і не тямиш нічого в політиці! Має владу та вплив той, хто володіє великими землями! А землі Орімпа дуже крихітні у порівнянні з нашим Ґамільтоном! Бруно Камільє відомий більше як шляхетний лицар, ніж герцог. А її батько, навпаки, зажив слави могутнього тирана. Він зараз на рівні з королем Річардом майже. Наш же лицар має більш формальний вплив.

— Тобто?

— Ну, його всі поважають за те, що він врятував стільки земель від драконів. Бруно — це той, хто своїм одним лише авторитетом уже може вершити великі дії, але у змаганні з її батьком він безсилий. Йому не перемогти.

— Невже люди йому не допоможуть, якщо її батько заборонить йому ходити на походи?!

— Люди люблять його, але до жаху бояться батька Анджеліки, тож тут ніхто б не став заступатися за цього героя.

— Але щось по ньому не видно тепер, що йому ненависний цей шлюб.

— Це тільки так здається.

— Чому?

— Мені здається, він звик до уваги жінок і знає, як з ними обходитись. Я думаю, що вона для нього не більше, ніж забавка. Ти ж знаєш, як її гноблять у домі, а чоловіків до неї не підпускають ніколи, тому я не мав змоги сказати їй, яка вона прекрасна, бо бідолашці вбили в голову, що та якась потворна свиня!

— Що?!! Вона серйозно так про себе думає?!!

— Угу, я чув, як вона себе поводить, коли на вулиці гуляє зі служницями. Навіть в дзеркало старається не часто зазирати, бо не хоче бачити себе, а все тому, що служниці по наказу батька гнобили її, з дитинства говорячи, що все в ній не ідеальне. Звичайно, що тепер вона себе вважатиме найстрашнішою на планеті!

— Я знав, що Моне звір, але шоб настільки... З рідною донькою! ТАК ВЧИНИТИ З РІДНОЮ ДОНЬКОЮ!

— Та не кричи ти так, бо вони ж зараз почують нас!

— Ні, вони уже сіли в карету.

— О, справді?

— Так, і Бруно щойно притримував її весільне плаття, щоб вона змогла зайти. Хочеться вірити, що це дійсно її порятунок.

— Життя було до неї надто жорстоке, синку... Я тут багато набачився її страждань. Настільки багато, що вже й сам втратив віру в те, що їй колись можливо пощастить вирватися з лап того тирана.

— Так хочеться побачити їхню церемонію... Плаття її весільне так неймовірно виблискує зараз тим сріблом на сонці!

— Про що ти думаєш, малий?

— Я піду!

— Хей, ти куди біжиш?!! Нас точно не допустять туди!

...

Ми їхали мовчки.

Ох... Як гарно. Літні пейзажі тішили око. Не думала, що колись взагалі покатаюсь на кареті в цьому житті!

Боялась на нього глянути знову, хоча він сидів навпроти мене в кареті. Я втупилась у краєвиди та вслухалася в мелодійні розмови пташок.

А з голови все ніяк не виходила його остання фраза: «цієї шлюбної ночі отримаєш більше».

Відчула раптом, як чийсь погляд пронзав мої груди, хоча декольте на весільному платті не було. Обернулася до нього, і він одразу ж повернувся до вікна.

Ого... Цей великий засмаглий лицар теж вміє ніяковіти...

Але що ж зі мною буде далі?

Стиснула срібні візерунки на платті в кулачки.

Раптом карета дуже різко зупинилась, і я здригнулась всім тілом.

— Ти часто тремтиш і здригаєшся. Тебе хтось бив? — несподівано питає Бруно, пронзаючи глибоким поглядом.

— Щ-що?! А... Н-ні! Ме-мене виховували та ростили в вел-великій любові!

Не могла я сказати йому правди... Та й нікому, бо батько мене тоді точно вб'є. До того ж не думаю, що Бруно дійсно буде не байдуже на те, що мене б'ють.

— У великій любові? — перепитує.

— Т-так...

— Тоді чому я не помітив? — дивно запитує, повільно встаючи.

Він здогадався?!? ЯК?!! А МОЖЕ Я ГОВОРИЛА УВІ СНІ, КОЛИ ТОДІ ВТРАТИЛА СВІДОМІСТЬ, І ВІН БУВ ПОРУЧ?!!

Батько не пробачить... Мене мабуть задушать або...

— Що таке?!

— М?!

— Ну от, ти знову вся тремтиш, Анджеліко!

— Хо-хо-холодно!

— Тобі знову холодно влітку?

— Чому ви не виходите з карети? — влучно питає конюх, який відкрив малі дверцята та, на щастя, зміг відволікти його цим.

Він мовчки вийшов першим для того, щоб подати мені руку, коли я буду виходити.

Щойно вийшла, побачила великий білосніжний собор.

Білі голуби взлетіли над нашими головами в небі.

— О, ні, чому їх випустили зараз?! — питає один зі служників моєї сім'ї, що їхав з нами на іншій кареті з такими ж робітниками.

— Так, тут щось не те... — додає інший.

— Це поганий знак, — раптом видає різко той перший, після чого мені стає не по собі.

— Вірити у знаки і всілякі народні забобони — це шлях тих, хто обмежує себе та свої можливості в житті. До того ж не по нашій вірі таке, — мудро промовляє Бруно, після чого мене трохи попускає, а служники з повагою дивляться на нього.

Блакитноокий знову подає мені свою велику засмаглу долоню, після чого я подаю свою. Це вже вдруге моя рука у чоловічій.

Насправді я ніколи навіть не розмовляла з чоловіками (окрім батька) до цього дня... Мені не дозволяли з ними спілкуватися та наближатися навіть на відстані п'яти метрів. Увесь мій круг спілкування складався зі служниць, яким я не подобалась, мачухи, сестри та батька. Проте сестри уже три роки з нами не було через шлюб.

Ах, Вікторія... Як завжди любив говорити батько: "якби ти була хоча б на одну крихточку схожа на неї, то б і життя твоє було інакшим, і ставлення усіх до тебе, але, оскільки ти народилася такою, — мирися з тим, що ти ніхто, і, якщо хочеш хоча б якусь користь мені принести, вийди за того, кого я тобі оберу".

Цікаво, чи стане батько ставитися до мене інакше після нашого шлюбу? Можливо, тоді він принаймні визнає, що я не дарма була народжена на цей світ...

Надіюсь.

Мої роздуми перебили дзвони собору, які задзвонили в цей же момент.

— Ти готова увійти? — м'яко питає і я киваю.

При вході я мимовільно стиснула його руку сильніше, забачивши Вікторію всередині зі своїм чоловіком.

Чому вона т-тут?!?

Аж йти перестала...

— Щось не так? — шепоче Бруно.

— А?! — обертаюся. — Н-ні... Все ду-у-уже до-добре!

— Щоб там не було, розслабся, люба, — раптом цілує мене в маківку, і я відчуваю, що вся горю!

Для чого...

Для чого було робити таке на людях?!

Тепер уже не доведеться думати про те, що Вікторія прийшла сюди понасміхатися з мене. Ні, тепер я знову не здатна думати ні про що, окрім його яскраво-блакитних очей, від яких, як тоді перед каретою, не могла відвести погляд під час обіймів.

— Розслабся, добре? — знову шепоче, нахилившись до вуха, і воно теж немовби почало горіти.

Його тепле дихання лоскотало шкіру на шиї.

— До-добре...

Він посміхнувся ледь помітно мені, і я мимовільно теж.

Ми повільно ступали по великій та довгій залі.

Відчувала, що всі погляди були прикуті лише до нас.

Ого... Оглянувшись, помітила, що серед гостей було чимало лицарів у своїх металевих бронях чи одежі... Не знала, як назвати їх.

Я взагалі вперше бачила лицарів, як і весь цей собор, хоча їхали ми до нього не так вже й довго від мого помістя...

Мабуть, це всі його друзі чи побратими по походах.

Поки ми йшли, я раптом відчула, як його великий палець почав погладжувати і потирати шкіру на моїй долоні, поки тримав її. Така дія чоловіка, звичайно, теж змусила мене зніяковіти та почервоніти знову, але не мала сміливості попросити його перестати, тому зціпила зуби, посміхаючись усім, як говорив батько.

— Ну не знаю... Вона нічогенько так виглядає.

— Так, але, знаючи нашого Бруно...

— Хех, та думаю, він пошкодує про це рішення уже завтра, — раптом чую перешіптування трьох лицарів, поки ми проходили біля них.

— Поговоріть мені тут іще, і завтра будете бігати вісімсот кругів на тренуваннях! — шепотом просичав їм крізь зуби, після чого вони аж здригнулися та навіть трохи злякалися.

Тренування? Про що це він? Звучало так, ніби Бруно там головний...

Ми дійшли до самого алтаря.

Священик дивно дивився на мене.

— Ви плануєте не давати своїй нареченій фату? — підійшов ближче до Бруно, шепнувши це.

Ой, точно... А я й не подумала про те, що зараз без весільної фати... Ну, мабуть, він не захотів її для мене, коли обирав плаття. Це точно було на знак того, що я не справжня наречена для нього... Так, тому той вирішив наплювати на звичаї.

— А?! — здивовано видала, щойно він дістав з кишені гарно складену напівпрозору тканину, що була настільки тонкою, немовби павутинка, при тому теж вишита нитками зі справжнього срібла.

І щойно він вийняв її та почав розкладати, сонячні промені з вікон у соборі чомусь впали на неї одразу.

Вона засяяла та пускала сонячні срібні зайчики на стінах, а я заворожено дивилась на неї.

Він мабуть забув?

— Вибач, я хотів одягти на тебе її в кареті, але задумався, — пошепки говорить.

— Та все д-добре, але ч-чому одразу не дав р-разом з платтям? — зацікавлено питаю.

— Це давня традиція.

— Ч-чия?

— Мого роду. Нахились.

Його роду?!! Це змушує мене думати, що, можливо, він не ставиться якось легковажно до цієї події, хоч вона й була запланована через дуже короткий термін...

— Я с-сама можу!

— Нахились, Анджеліко.

Ух, так ніяково, що при всіх її на мене вдягне зараз... Чи, може, то я вже гостро на все реагую?

Похилила голову вниз.

Раптом зловила на собі погляд Вікторії... Він не був злорадним чи насмішкуватим, як зазвичай, але просто злим. Чому? Ніхто ж її не змушував припхатися сюди зі своїм чоловіком. Я точно в цьому впевнена, бо батьки завжди цінували її волю, навідмінну від моєї.

— Підніми голову, — чую знайомий уже низький бас, після чого відчуваю його пальці на своєму підборідді.

Щойно підвелась до звичного положення, помітила, що він дивно розглядав мене.

— Щ-що?!

— Нічого... — перестав тримати моє підборіддя.

— М-мені вона н-не л-личить?

Блін, дура, ну і нащо ти це спитала?!! І так зрозуміло, що не личить тобі ніколи нічого!

— Ні, звичайно, що личить... В ній ти просто нагадала мені декого... — загадково вимовив той, поправивши трохи мені її знову на голові.

Личить, каже... Можливо, грає роль?

Фата була довгою, до самої підлоги, як і сукня.

Вдягнувши її, помітила, що тепер уся стала немовби джерелом тих сріблястих сонячних зайчиків.

Сонце раптом перейшло на всю мене, немовби фата притягувала його до себе.

Я опустила очі донизу та побачила, що вся сукня засяялася від того срібла, немовби посипана дрібненькими діамантами та кристалами.

А туфельки "попелюшки", як я їх прозвала... Ох, вони... Вони сяяли, немовби найдорожчий кришталь...

Як гарно!

Мене аж осліпляє трохи...

Згадала його слова до того, як сіли в карету. "Зі мною ти засяєш від щастя".

Помічаю на собі все більше поглядів і зітхань.

Ніколи до цього всі не дивились на мене так захоплено. Дивне відчуття...

— Не дивись по сторонам, кришталику, бо все починається, — раптом переводить мій погляд на себе, перевівши моє обличчя за підборіддя.

— А?! Д-добре...

Трохи почервоніла.

Стоп... Зачекайте, "КРИШТАЛИКУ"?!! Це він мене так назвав?!?

Священник почав церемонію.

Під час молитви мене не відпускала думка про те, що це все сон. Ну не можу я правда стояти тут зараз із цим гарним чоловіком в такому розкішному весільному платті...

Раніше мені було сумно, що все золото завжди діставалося Вікторії, але тепер я полюбила срібло.

Він був тим, хто змусив мене полюбити срібло, а з ним немовби і початок нового життя.

Ікони ніби всміхалися мені чомусь. Ніколи такого не було. Сподіваюсь, це добрий знак.

— Анджеліко Моне, чи згодні ви вийти заміж за Бруно Камільє? — раптом питає священик, і я й не зчулася, як усе вінчання пройшло.

— Т-так.

— Бруно Камільє, чи згодні ви одружитися на Анджеліці Моне?

— Так! — більш впевнено за мене вимовив той.

— Чи згодні ви бути разом завжди: і в горі, і в радості, і в часи війни, і в часи важкої розлуки через довгі походи?

Текст для цієї вимови його попросили зробити якомога коротшим, бо батько боявся, щоб щось не завадило нам закінчити.

— Так! — майже одночасно відповіли ми, але я знову з заїканням.

Мій дефект вимови правда не бісить його?

Я здригнулась, коли всі в залі почали плескати в долоні.

Він поклав мені свою велику руку на спину, погладивши.

— А тепер можете поцілувати свою дружину.

ЩО?! О, ні... Вже зараз?!!

І Бруно дійсно підійшов ближче, наблизивши мене до себе тим, що приобійняв за спину на рівні талії, та почав нахилятися до мого обличчя.

Мої губи затремтіли. Це ж вперше! Це у мене відбудеться вперше! Та я ще й досі не встигла звикнути, що протилежна стать доторкається до мого тіла, а тут уже поцілунок в губи?!!