Раді Вас бачити!

Вона така тепла...

 Вся здригнулась трохи в першу мить під час обіймів. Завмерла. Дихання прискорилсь та було неспокійним.

 Я вже подумав, що допустився великої помилки, зробивши це, як раптом відчув, що ті ручки міцно обійняли мене у відповідь, а личком втупилась мені у груди через свій низький зріст.

 Дивні відчуття були. Але я таки зміг погладити те пухке та кудлате, немов у баранчика шерсть, волосся.

 Ох, нічого собі! А на дотик вони ще м'якші, ніж на вигляд! М'якші за будь-яку хмаринку...

 Її дихання починає поступово вирівнюватись та заспокоюватись.

Згадую зараз наш діалог із теплом у серці:

- Ні, за що ж ти вибачаєшся? Не відвертайся, Анджеліко!

- Ал-але-...

- Поглянь на мене - знову повторюю, можливо випадково зробивши голос більш владним чи наказовим - Хороша дівчинка, ось так, тобі нíчого ховатися від мене - дуже ніжно всміхаюсь до неї щоб не боялась мене і щойно ті очі виринаюсь з-під моїх грудей - я витираю її нові сльози.

 Вона дивно дивилась на мене, але навіть не кліпала очима, не рухалась та, завмерши, не відводила погляд.

 Ті різні за кольором очі так тепло дивились на мене...

 Хотілось ніжно доторкатися до цього чутливого, тендітного та такого слабкого створіння.

- Запам'ятай, Анджеліко, при мені ти завжди можеш та навіть маєш показувати будь-яку емоцію без обмежень. Зрозуміла? - майже на вушко шепочу їй.

- Угу - киває мені маленька та досі якось так недовірливо трохи ще дивиться, немов не вірячи.

- Розумничка моя - продовжую погладжувати по голівонці і вона знову сама притуляється личком до грудей.

 Ммм, її запах був надто приємним щоб здаватися реальним... Вона немов ходяча суміш ромашок, фіалок, бузку, лісових ягід та м'яти! Настільки прекрасним був той аромат, що зходив з її тіла.

 Уже не хотілось її відпускати і здивувався, що дійсно обурився коли карету до нас несподівано підігнали.

 Тьфу, та краще б вже на годину спізнилась, а не на пів!

 Помітив, що вона теж дуже виразно засмутилась і мимовільно посмішка намалювалась на мені.

- Нічого страшного, Анджеліко... - відходжу від неї коли дівчина останньою відпустила мене неохоче - Сьогодні буде перша шлюбна ніч, тоді отримаєш більше - додаю та раптом помічаю зміни на її виразі обличчя.

 Йох, та що ж я таке сказав?! Уже так подивилась ніби не знати, що... А може не про те подумала?! Ай, варто було уточнити, що отримаєш більше ОБІЙМІВ у шлюбну ніч.

 Ох, та потім вже скажу, а поки допомагав зайти їй в карету, бо впоратися з тою пишною сукнею дійсно було складно самотужки.

 Наша шлюбна ніч лише буде називатися "шлюбною", чи не так? Вона ж знає? По факту не думаю, що хтось щось таке планує в нашій ситуації. Та й... Можливо Анджеліка буде рада коли я поїду завтра у похід, правда ж? Насильно лЮбим не будеш.

- Не сумуй сильно коли я поїду завтра - мимовільно зіскочило чомусь жартівливо та саркастично це з моїх вуст.

 Уважно вглядався в її реакцію немов би наївно та тупо сподіваючись на щось іще, окрім ніякової тиші.

...

 Далі їхали мовчки. 

 Вона уважно вглядалась у все! Буквально у всі краєвиди в кареті немов бачила їх вперше... Це було, м'яко кажучи, дуже дивно. Не кожен день побачиш як герцогиня її рангу з таким захопленням розглядає свої ж, а не чужі землі...

 Хммм, а з тими всіма мороками з її батьком та платтям я й не помічав, що у неї такі великі груди.

 Добре, що обрав пошив без декольте інакше б усі зараз там видивлялись їй як немормальні в ті-... ТРЯСЦЯ! Вона помітила, що я дивився на її груди!!!

 Агх, як же ніяково... Відвернувся лицем від неї до вікна щойно дівчина перевела на мене погляд.

 Сказати щось?!! Ах, і як на зло ми тут в кареті зовсім одні тож не вдасться сказати, що насправді на когось іншого дивився!

 Ай, та все, чого мені ще виправдовуватись зараз потрібно?! Та ця білявка тепер моя дружина, хоч і не справжня, але дивитись точно можу куди заманеться, це ж не одне й те саме, що торкатися нахабно всюди!

 Раптом карета дуже різко зупинилась від чого те тендітне тільце знову як завжди здригнулось.

- Ти часто тремтиш і здригаєшся. Тебе хтось бив? - одразу прямо питаю, бо нащо чекати можливості іще?

 Невже батько бив?! Ну, окрім нього ніхто більше не міг...

- Щ-що?! А... Н-ні! Ме-мене виховували та ростили у вел-великій любові! - заїклико трохи прикрикує чи то від хвилювання, чи то для того щоб здаватися більш впевненою коли каже це.

 Але смішно думати, що хтось навіть на мить міг би повірити такій невмілій брехні. Усе ж очевидно!

- "У великій любові"? - перепитую спокійно спершу.

- Т-так...

 Хех, серйозно продовжує...

- Тоді чому я не помітив? - абсолютно серйозно запитую, дивлячись прямо в ті тремтливі та налякані оченятка.

 Видно, що вона замнялася на місці ще сильніше від нервів та хвилювання. Стиснула сукню у два кулячки, які тремтіли від напруження. Лиш зараз задумався про те, що дівчина доволі часто так робить руками. Навіть коли просто мовчить і нічого наче не відбувається, а все одно стискає сукню від нервів...

 Така поведінка має бути у заможної герцогині? У найулюбленішої доньки? У тої, кого пестять кожен день батьки, даруюючи свою любов?

 Ні, постійно здригатися, постійно тремтіти та постійно заїкатися така людина не має в жодному випадку!

 Моне... Що ти робив зі своєю дочкою? Вона ж не просто так зашугана як мале зайченятко.

 І от тепер її тільце знову починає тремтіти. Мабуть через те, що я здогадався про правду, а їй було наказано не видати її.

- Що таке?!

- М?!

- Ну от, ти знову вся тремтиш, Анджеліко!

- Хо-хо-холодно!

- Тобі знову холодно влітку, скажеш?

- Чому ви не виходите з карети? - несподівано питає конюх, що відкрив дверцята карети.

 Ми таки були змушені вийти, але нічого. Я ж все одно встигну з нею поговорити про це, вірно?

(Та на жаль не встиг...)

 Йдучи разом повільно до собору, всі раптово здригнулися та зашепотілися, щойно вилетіли білі голуби над нашими головами. Люди так сильно розпереживались лиш тому, що їх випустили раніше назначеного часу?! Пхах! Серйозно? Таке враження ніби не у 18 столітті живу, а в кам'яному віці! Чому всі такі суєвірні? Це недбалість того, хто мав їх відкривати, а не "знак долі" чи ще якась мара, якою вони її малюють!

- Не по нашій це вірі вірити у забобони - сухо перебиваю їхні шепотіння і помічаю, що й Анджеліка заспокоюється після моїх слів.

 Її так легко змусити переживати або заспокоїтись? Через це вона здається ще більш вразливою та слабкою. Виходить будь-хто може мати на неї вплив...

 Увійшовши всередину собору я одразу ж помітив багатьох своїх знайомих та друзів по "лицарському ремеслу" як любили ми жартома називати його вишукано. Також в очі кинулося те, що вона занервувала знову.

 Чому? А... Я й не помітив коли почав потирати шкіру на її маленькій долонці поки тримав руку дівчини. Хех, навіть така легка деталь може повністю вивести її з рівноваги! Вона явно до цього ніколи не контактувала з чоловіками навіть на секунду.

- А вона нічогенька така...

- Але знаючи нашого Бруно... Це не на довго.

- Так, він точно скоро пошкодує про це - несподівано почали переговорюватись мої, що привело мене у сильний гнів.

 Їм зайнятися немає чим?! Ким вони мене перед нею виставили щойно? Так звучало ніби "знаючи мене" це все не на довго, бо я міняю діічат як рукавички!

- Поговоріть мені ще тут і на тренуванні 800 кіл пробіжите!

 Одразу ж притихли.

- А нареченій своїй ви так і не дасте весільної фати? - раптом перехоплює мене священник, щойно ми дійшли до алтаря.

 Ох, йо... Точно! Ледь не забув!

 Я до останнього не хотів виймати її та вдягати на Аджеліку перед виходом, тому що переживав щоб не загубилась. Було спокійніше якщо б вдягнув одразу в соборі.

 Я дорожу нею навіть більше та сильніше своєї лицарсткої шаблі, бо... Це весільна фата, яку носила ще моя мати. Це єдине що від неї залишилося після пожежі.

 І зараз я своїми ж руками... Своїми ж! Одягну це на голову доньці того хто і вбив її!

 Якщо я не збожеволів, то що тоді зі мною і як це назвати?

- Та я просто забувся про неї - брешу - Опусти голову.

- Щ-що? - збентежилась кудрява блондинка.

- Давай.

- Я... Я са-сама можу! - поступово червоніють щічки.

 Я б розгнівився за неповагу, але розумів, що непослухалась мене одразу не через гонор чи гордість, а тому що зніяковіла при всіх.

- Так потрібно. Це ж традиції.

- Ч-чиї?

- Мого роду - спокійно кажу після чого вона слухняно, але не менш здивовано нахиляє голову.

 Після застілля думаю заберу її в неї. Сподіваюся вона буде дбайливою з нею. Прямо заявляти чия це фата - не хотілось. Просто мати сказала мені ще колись, що ця традиція зберігає шлюб від злого ока та будь-якого зла, а особливо від втрати любові у закоханих, бо таким чином немов би передається вся любов минулої подружньої пари, тобто моїх батьків, так само як їм від минулих і минулим від минулих. Так, скільки ж всього пережила ця фата. Стільки наших поколінь... Але зараз я залишився останнім завдяки Моне.

 Хочу чи ні, а рід свій потрібно продовжити, бо такі звичаї у наших краях. До того ж мати точно цього захотіла б якби була жива.

 Проте чи захотіла б вона бачити мене поруч з Анджелікою?

 Після того як молитва закінчилася, а наша "обітниця" як заміжньої пари завершилася, священник додав звичне для всіх на слух питання:

- "Чи згодні ви бути один з одним завжди і в горі, і в радості, і під час війни чи довгої розлуки від лицарських походів?"

 Наче так сказав, не пригадаю точно вже, але... Точно пригадаю, що на моменті останньої вимови церемонії у Аджеліки затамувався подих. Здавалося, немов вона в цю ж мить перетворилася на той дорогоційнний та нерухомий кришталик у цій сукні. Так слухала уважно... А я дивився на неї та не знав, що буде далі.

 Для неї це все наче дійсно не гра. Вона сприймає це усе серйозно. Дуже навіть. Звичайно ж... Заміжжя - це єдине, що може змінити життя дівчини в наш час. Питання лиш у тому: змінити на краще чи на гірше?

- Так! - одночасно відповідаємо ми та вона знову з властивою їй заїкливістю.

- Тепер можете поцілувати свою наречену! - несподівано заявляє той.

 А я ж дійсно забув, що таке завжди кажеться в кінці церемонії!

 Трясця! Так не хотілося... Не тому, що самому не хотілося, а тому, що боявся її злякати. По її вигляду після цієї "новини" здавалося, що той крихкий кришталик от-от трісне навіть від секундного доторку моїх губ.

 Бідолашка, так захвилювалася, що я не можу з неї! Так реагує ніби вбити мені її мечем сказали як дракона, а не поцілувати просто...

- ГІРКО-ГІРКО-ГІРКО! - ледь не заволали усі присутні.

 Ох, ну ладно інші, а мої то чо підтримали той ґвалт?!! Ну все, жалю до вас у мене не буде на тренуваннях ще півстоліття як мінімум!!!

 Робити було нічого, бо всі ті крикуни не замовкали вже ніяк, тож я дійсно зробив це, проте, лиш на коротку мить. Щойно торкнувся тих темлих та тремтячих губ, відчув на відстані як по всьому її тілу немов пройшовся якийсь імпульс.

 Віддалився.

- І це все? Та ну ви що! Чому так мало?! Гірко- -гірко-гірко!

 Агх... таки доведеться довше, бо всі на нас так зирять з недовірою після того як я швидко відійшов від неї.

- Не відчепляться уже - пояснюю їй після чого дівчина, яка ще від першого доторку не оклималась, глянула на мене так немов би оніміла та заслабла, але все одно покірно заплющила очі.

 Цілую, проникаючи вперше глибоко.

- Ммх...

 Що за...?! Не очікував, що вона стане видавати такі звуки під час поцілунку...

- Ммх...

 Благо людей багато, всі шумлять та не почують її, але... Робила вона це дійсно доволі не тихо.

- Мммммх...

 Та, трясця, ніколи не думав, що хтось може видавати такі "яскраві" звуки від звичайного поцілунку! Це дуже збуджує... Я тебе благаю, маленька, перестань або...

- Ммм... - знову видала та.

 Так! Варто завершувати, бо я скоро можу не-...

 Раптом відчуваю як її ніжки слабнуть. Вона тремтить та трохи похитується. Під час поцілунку притуляю її до себе за талію, бо ще дійсно впаде та пораниться...

 М, і хто б міг подумати що губи її виявляться такими солодкими та приємними на смак... Немов медом помащені.

- Пхех... - почала віддихуватися одразу ж притуливши голівку до моїх грудей.

 Здавалося немов би маківка її поважчала для неї і тому вона без сил ледь не впала нею до моїх грудей, поки продовжував тримати її за талію.

 Все закінчилося оплесками та такими оваціями немов би не церемонія в соборі, а якась театральна вистава. Ми так цікаво для всіх виглядаємо? Хоча, нічого дивного, збіглися ледь не всі люди, бо ж це одружуються одні з найвідоміших людей в наших краях: наймогутніший лицар і дочка наймогутнішого тирана... Цікаво, що ж привнесе у наш світ такий подружній дует? Інтригує чи не так?

БУДЬ ЛАСКА ПІДПИШІТЬСЯ вам не важко - авторці приємно =>