Раді Вас бачити!

Даміан

Двері зачинилися просто перед моїм носом. Подивившись на темне дерево, на якому ще мить тому ледь торкалася рука Еліани, я повільно видихнув. Що ж, принаймні вона вже не намагалася прибити мене свічником. Хоча, судячи з того, як міцно вона в нього вчепилася, такий варіант теж розглядався. Я постукав знову.

— Еліано.

— Ідіть геть!

Голос пролунав крізь стулки достатньо чітко, що можна було не сумніватися, що мене почули.

— Нам необхідно дещо обговорити.

— Обговорюйте це з лікарем!

— Медик уже пішов.

— То знайдіть йому заміну! Бажано когось, хто уміє розтлумачити людям, чому вони раптом прокидаються в чужих кімнатах, чужих тілах та ще й виявляються чиїмось нареченими!

Я втомлено потер перенісся. Останнє, чого мені бракувало сьогодні вранці, — це наречена, яка щиро переконана, що її викрали. Хоча, дивлячись на ситуацію з її боку, підстави для таких висновків були більш ніж вагомі.

Вона прокинулася в незнайомій обстановці, не пам’ятала подій напередодні ввечері, а чоловік, якого побачила вперше, заявляє про заручини. На додачу я ще й видав вердикт про магічне потрясіння, наче йшлося про звичайну застуду після прогулянки під дощем. Мабуть, розмову варто було почати зовсім інакше.

— Я не збираюся тримати вас тут силою, — сказав я і за дверима запала підозріла тиша.

— Ви зараз серйозно?

— Цілком.

— Тоді відчиніть двері й дайте мені вийти.

Я подивився на засув і сказав:

— Ви ще недостатньо оговталися. Лікар наполягав на спокої та нагляді.

— А я наполягаю, щоб ви припинили плутати турботу з правом вирішувати за інших.

Цього разу я не зміг відповісти їй одразу, але не тому, що вона була повністю права, просто я не міг дозволити людині, яка щойно зазнала потужного магічного удару, вільно блукати маєтком, а тим паче наближатися до небезпечного старого крила. Проте її зауваження виявилося настільки влучним, що мене зачепило.

— Гаразд, — нарешті промовив я. — Ви можете вийти, але спершу я попрошу служницю допомогти вам одягнутися та накажу подати сніданок.

— Я здатна вбратися сама.

— У цьому я навіть не сумніваюся.

— То навіщо мені служниця?

— Щоб ви випадково не заблукали в незнайомих коридорах, не натрапили на кухню в пошуках кави й не гепнулися зі сходів під час чергового нападу запаморочення.

— Я не настільки безпорадна.

— Я такого й не казав.

— Зате подумали.

— Звідки вам знати, про що я думаю?

— А ви подумайте про те, що я зроблю, якщо мене й далі дратуватимуть.

Я мимоволі усміхнувся. Зовсім трохи і цього виявилося достатньо аби за дверима знову зависла напружена тиша.

— Ви смієтеся з мене?

— Анітрохи.

— Брешете.

— Ви завжди робите висновки настільки швидко?

— Тільки коли співрозмовник поводиться як самовдоволений бовдур.

Усмішка миттєво зникла з мого обличчя. Цікаво. Раніше Еліана Вальмонт теж вміла вжалити словом, але робила це обережно. Вона завжди відчувала межу і знала, коли краще промовчати, коли відповісти ввічливою відмовою, а коли відкласти гостру дискусію на потім.

Жінка за цими дверима нічого на потім не відкладала, вона перла напролом, абсолютно не зважаючи на авторитети.

Можливо, це була захисна реакція на стрес, можливо — наслідок амнезії, а можливо, я просто погано знав свою наречену. Остання думка мені дуже не сподобалася.