Раді Вас бачити!

Я терпіти не міг головоломок без єдиної правильної відповіді, особливо якщо ці головоломки мешкали в моїй бібліотеці, втупившись у мене сріблясто-сірими очима і з жахливою впертістю наполягали, що їх звуть Вікторією.

До вечора я встиг тричі перечитати медичний звіт, двічі перевірити протоколи магічних збурень у старому крилі й навіть посваритися з головним управителем через побиту на порозі бруківку. Проте результат все одно виявився нульовим.

Доктор запевняв, що в Еліани Вальмонт немає жодних фізичних ушкоджень. Залишковий магічний слід дійсно фіксувався, але його потужності аж ніяк не вистачило б для повного витирання особистої пам'яті. Подібні випадки у медичній практиці траплялися вкрай рідко.

А щодо тієї незбагненної проблеми з мовою... Я важко опустив перо на стільницю. Якби Вікторія банально брехала, вона б вигадала щось простіше. 

Повна амнезія, глибокий нервовий розлад, протест проти нав'язаного шлюбу — будь-який із цих варіантів виглядав значно правдоподібнішим за дику байку про інший вимір.

Але ж вона зовсім не намагалася мене переконати. Вона просто озвучувала реальність такою, якою її сприймала і це дратувало найбільше.

У двері неголосно постукали.

— Заходьте.

На порозі з'явилася пані Грета, головна економка маєтку. Жінка літніх років із бездоганною поставою, хижим пронизливим поглядом і хистом дізнаватися про чужі таємниці набагато швидше за самих їхніх фігурантів.

— Пане Морвене, пані Вальмонт просить вашої уваги.

Я підняв брову.

— Саме просить?

— Я переказую вам дослівно.

— І при цьому не погрожує розтрощити мені череп металевим свічником?

Пані Грета на секунду стиснула тонкі губи.

— Про свічник вона не обмовилася жодним словом.

Чудово. Принаймні цей інцидент залишився нашою таємницею.

— Де вона зараз?

— У східній вітальні. І, якщо дозволите, я маю ще одне маленьке зауваження.

— Ви рідко обмежуєтеся одним, пані Грето.

— Пані Вальмонт відмовилася від ранкового обіду просто тому, що не змогла розібрати жодної літери в меню.

Я повільно звівся на ноги.

— Чому мені не доповіли про це одразу?

— Бо вона заявила, що відчуває голод, а не безпорадність, а згодом просто попросила принести те ж саме, що зазвичай їдять інші члени будинку.

Я пильно подивився на жінку.

— І як ви вчинили?

— Розпорядилася подати страву, якою ви снідали.

— Дякую вам.

— Не варто подяки. Просто я не вбачаю жодного сенсу морити людину голодом лише тому, що її зір або розум тимчасово не сприймають місцеву абетку.

Вона чемно вклонилася і зникла за дверима, залишивши по собі неприємне усвідомлення: схоже, у моєму власному домі вже знайшовся хтось, хто значно швидше за мене зрозумів, як знайти підхід до Вікторії.