Спочатку:
На сторінку книги
Еліана стояла біля довгого дубового столу в бібліотеці, тримаючи в руках розгорнуту книжку. На ній була проста темно-синя сукня, а розпущене волосся спадало на плечі м'якими хвилями. Вона виглядала дещо краще, ніж уранці, хоча рухалася все ще обережно, немов прислухаючись до власного самопочуття. Побачивши мене, вона одразу підняла книгу обкладинкою вгору.
— Поясніть мені одну річ.
— Уважно слухаю.
— Що це таке?
Я кинув погляд на розгорнуті сторінки і відповів:
— Історія королівства Арденор.
— Ні, мене цікавить не зміст, мене цікавлять ці безглузді закарлючки.
Я перевів погляд на її зосереджене обличчя.
— Це звичайні літери.
— Чудово, а тепер розкажіть, чому мій мозок відмовляється розпізнати хоча б одну з них?
Я підійшов ближче й обережно забрав у неї фоліант. Текст був написаний стандартною сучасною мовою, без складних архаїзмів чи шифрів.
— Спробуйте прочитати хоча б перший рядок.
Вона пильно вдивлялася в рядочки, немов сподівалася, що символи раптом самі складуться в знайомі слова.
— Не виходить.
— Зовсім нічого? Жодного слова?
— Даміане, я вже з десяток хвилин намагаюся збагнути, чи це взагалі схоже на писемність. Як ви думаєте?
У її голосі знову прослизнула та сама колюча різкість, але за нею ховався страх.
Вона всіляко намагалася триматися прямо, високо піднімала підборіддя і напускала на себе впевнений вигляд, але пальці, якими вона судомно вчепилася в край столу, видавали її з головою. Я зачинив книгу і відклав її на стіл.
— Сідайте.
Вона миттєво випросталася струною.
— Я не збираюся падати в непритомність.
— Я цього й не стверджував.
— Тоді навіщо мені сідати?
— Тому що ви бліді, а розмова буде непростою.
Вона перевела погляд зі стільця на мене.
— Ви завжди так по-особливому делікатно повідомляєте неприємні новини?
— Працюю над своїми манерами.
— Щось не помітно.
Проте вона таки сіла, а я залишився стояти навпроти, спираючись долонею на поліроване дерево.
— Ви пам'ятаєте, як взагалі читати?
— Так.
— Якою саме мовою?
Вона назвала назву мови, про яку я в житті не чув. Я зберіг спокійний вираз обличчя.
— А писати вмієте?
— Так.
— Тоді напишіть своє ім'я.
Вона потягнулася за пером, але на секунду завмерла.
Риси її обличчя різко змінилися, а в погляді промайнуло щось глибоко болісне, наче я зажадав відчинити двері до кімнати, куди вона зарікалася заходити.
За мить вона все ж вивела на папері кілька знаків. Літери виглядали чужо. Деякі віддалено нагадували символи з далеких східних земель, але скласти їх у зрозумілу фразу я не міг. Відклавши перо, вона випрямилася.
— Вікторія.
Я не відразу зрозумів почуте.
— Що?
— Мене звати Вікторія.
Вона вимовила це тихо, але з такою твердістю, що не залишалося сумнівів в правдивості її слів. І це не було схоже на людину, яка намагається пригадати забуте, це звучало так, ніби вона повертає собі те, що в неї нахабно намагалися відібрати.
Я подивився на дивні каракулі на аркуші.
— Вікторія, — повторив я.
Її плечі ледь помітно опустилися.
— Саме так.
— Це ваше справжнє ім'я?
Вона підняла на мене погляд сріблясто-сірих очей.
— А ви й досі сумніваєтеся?
Я не поспішав із відповіддю. Вона цілком могла бути дезорієнтованою, могла вигадати ім'я в стані шоку, могла пережити настільки сильну психологічну травму, що свідомість почала вибудовувати захисні бар'єри з ілюзій, але залишалося головне запитання, на яке жодна теорія не давала відповіді.
Чому вона геть не розуміла мови, якою користувалася щодня весь цей час?
