Спочатку:
На сторінку книги
Вікна мого кабінету виходили на просторий внутрішній двір. Зазвичай ранок починався тут з перегляду кореспонденції, зведення від управителя, вирішення земельних і господарських суперечок. Сьогодні ж стопки паперів лежали на столі абсолютно недоторканими.
Зупинившись біля вікна, я спостерігав, як слуги переносять важкі пакунки до комор. Звична картина у маєтку. Рутинні турботи, які чомусь не зникли через те, що моя наречена раптово викреслила зі своєї пам'яті все власне життя.
Звіт лікаря все ще лежав на краю столу. Я перечитав його вже втретє. Жодних фізичних травм, тільки ознаки сильного виснаження, короткочасне запаморочення, імовірні провали в пам'яті як наслідок потужного магічного виплеску, але жодного натяку на те, чому вона не впізнає мене, жодного пояснення її різкій зміні поведінки і ані слова про те, яким чином вона взагалі опинилася в занедбаному старому крилі.
Я знайшов її там учора ввечері. Пам'ятав кожен дріб'язок: прочинені двері, в’їдливий запах озону в повітрі, ледь помітні залишки магічного сліду на кам'яній кладці. Еліана Вальмонт була непритомною, блідою як полотно, а поряд валявся розбитий металевий ліхтар.
Тоді здавалося, що вона просто спіткнулася й невдало вдарилася головою, проте медик цю версію категорично відкинув. Магічне відлуння було надто концентрованим аби списати все на звичайне падіння. Коли ж я спробував зловити залишки енергії на місці події, свідомість вихопила лише уривчасті, спотворені образи: яскравий спалах, темний силует і моторошне відчуття, ніби сам простір на секунду склався всередину себе.
Я терпіти не міг незрозумілості, але ще більше дратувало те, що ця незрозумілість зараз сидить у моєму маєтку, обзиває мене бовдуром й категорично заперечує факт нашої спільної історії. За своїми думками ледь почув, що в двері постукали.
— Увійдіть.
Марта з'явилася на порозі з порожньою тацею, а на обличчі читалася суміш розгубленості та тихого подиву.
— Пані Еліана поснідала?
— Так, пане. Випила трав'яний чай і з'їла практично все, що я принесла.
— Чудово.
— Вона... вона попросила показати їй маєток.
Я повільно повернувся до служниці.
— Що саме вона хотіла побачити?
— Сказала, що не збирається сидіти в чотирьох стінах і нудьгувати. Бажає на власні очі побачити їдальню, бібліотеку, вихід на подвір'я і... — Марта замовкла, підбираючи слова, — і знайти когось, хто здатний дати прямі відповіді на запитання.
Останню фразу вона вимовила так обережно, ніби боялася моєї реакції. Мене це анітроху не образило, лише викликало тривогу.
— І ти погодилася?
— Я відповіла, що спершу маю запитати у вас дозволу.
— Чому?
Марта розгублено кліпнула очима.
— Ну... пане, вона ж ваша наречена.
— І саме тому я маю вирішувати, чи можна їй вільно пересуватися будинком?
Служниця проковтнула слова, а я не став вимагати роз'яснень.
— Вона може оглянути маєток, зокрема бібліотеку, їдальню, оранжерею та внутрішній двір. Старе крило залишається суворо забороненою зоною.
— Звісно.
— Супроводжуй її, але не ходи хвостиком крок у крок. Якщо захоче з кимось поговорити — не перешкоджай.
— А якщо вона спробує вийти за ворота?
— Спокійно поясни, що зараз це занадто небезпечно для її здоров'я. Якщо почне наполягати, то одразу клич мене.
Марта кивнула.
— І передай їй, що я чекатиму на неї в їдальні рівно опівдні.
— А раптом вона відмовиться?
Я уважно подивився на служницю. Здається, моя норовлива наречена вже встигла заручитися підтримкою персоналу.
— Тоді я обідатиму на самоті.
Марта поспішно опустила погляд, намагаючись сховати посмішку.
— Як скажете, пане.
Щойно двері зачинилися, я знову сів за стіл.
Перед очима лежав звіт і робочі папери, які вимагали негайного вирішення. Витягнувши з пачки перший аркуш, я спробував зосередитися, але не встиг прочитати й абзацу, як у двері знову постукали. Цього разу я вимушено зітхнув.
— Що ще?
На порозі стояв молодий слуга.
— Перепрошую, пане Морвене. Пані Еліана просить вас прийти.
Я відклав папери.
— Де вона?
— У бібліотеці.
— Щось трапилося
Парубок помітно замявся.
— Вона знайшла там книжку, пане.
Я чекав продовження.
— І?
— Запитала, чи всі книги в маєтку написані цією... — він запнувся, — цією дивною мовою.
Я підняв голову і таки запитав.
— Якою саме мовою?
— Каже, що не може розібрати жоднісінького слова.
Кілька довгих секунд у кабінеті панувала тиша. Ось тепер ситуація набула зовсім інших обертів.
Якби Еліана Вальмонт просто втратила частину пам'яті, вона могла б забути минулі події, імена чи навіть обличчя знайомих. Але мову? Вона читала нею з дитинства, чудово знала історію Арденору, орієнтувалася в придворному етикеті та вільно розбирала складні юридичні контракти. І тут до мене дійшло, що це зовсім не амнезія. Я піднявся з крісла, підійшов до слуги:
— Проведіть мене до неї.
