Спочатку:
На сторінку книги
— Вікторіє, — сказав я максимально м'яко, — ви пам'ятаєте, звідки ви родом?
Вона коротко й невесело усміхнулася.
— Звісно. Я чудово пам'ятаю своє місто, роботу, звички і все те, чим жила до того, як опинитися в цьому місці. Пам'ятаю людей, своє минуле. Я нічого не забула.
— Тоді розтлумачте, яким чином ви опинилися тут?
— Якби я сама це знала, ви б дізналися про це першим.
— А момент самого переходу пам'ятаєте?
Вона здивовано моргнула і на завершення спитала:
— Якого ще переходу?
Я пильно вдивлявся в її обличчя, та щоб зрозуміти її емоції і відповів:
— Боюся, я сам до кінця не розумію. І саме це ми з вами намагаємося з'ясувати.
— Ні, Даміане. Це ви намагаєтеся з'ясувати, чому ваша наречена раптом перетворилася на незручну проблему, а я намагаюся осягнути, як мене закинуло в інший світ, де всі говорять незрозумілою барбарицею, зовуть чужим ім'ям і намагаються видати за дружину чоловіка, якого я бачу вперше в житті.
Я слухав мовчки, не перебиваючи.
— І найстрашніше знаєте що? — продовжила вона вже тихіше. — Я навіть не можу перевірити власний глузд, бо якщо я таки з'їхала з глузду, то зробила це настільки якісно, що аж моторошно.
В кінці її фрази прозвучав примарний натяк на жарт. Саме примарний і вперше за весь ранок у її голосі не було ані люті, ані звичного сарказму. Переді мною сиділа людина, яка опинилася в пастці повного нерозуміння і не мала жодних підстав довіряти мені. Це змушувало поглянути на ситуацію інакше.
— Я не вважаю вас божевільною, — визнав я.
Вона гірко хмикнула.
— Яка невимовна щедрість.
— Але й сліпо повірити у все сказане не можу.
— Логічно.
— І розіграти виставу, ніби нічого не сталося, теж не вийде.
Вона повільно кивнула.
— Принаймні це звучить як чесна позиція.
Я відсунув стілець і сів навпроти неї.
— Добре. Я не маю гадки, ким ви були до вчорашнього вечора, не розумію, чому ви називаєте себе Вікторією і чому зникло розуміння нашої мови, але я точно знаю одне, що вас знайшли без тями в старому крилі після потужного магічного виплеску і наслідки цього впливу досі з вами.
— А якщо це не наслідки?
— Тоді доведеться шукати зовсім інші відповіді.
— Разом?
Запитання пролунало так несподівано, що я на мить забарився з відповіддю.
— Якщо ви готові до співпраці.
Вікторія схилила голову набік, оцінюючи мене.
— І що я за це отримаю?
— Чесні відповіді, якщо ми їх знайдемо.
— А свободу пересування?
— У межах безпечних зон маєтку — так.
— І право самостійно приймати рішення, а не слухати ваші накази?
— Я нічого вам не наказую, я лише попереджатиму про небезпеку, а рішення залишатиметься за вами.
Вона примружилася, підозріло дивлячись на мене.
— Ви щойно от так просто відмовилися від контролю?
— Не перебільшуйте.
— Я просто намагаюся осмислити ситуацію і чи готова і до також співпраці.— Осмислюйте, але якщо у вас будуть питання, то сміливо приходьте, по можливості відповім.
На її губах на секунду спалахнула ледь помітна усмішка. І вперше за весь цей день ми замовкли не через ворожість, а тому, що гострої потреби сперечатися більше не було. Я піднявся і взяв зі столу той самий аркуш із незрозумілими знаками.
— Я покажу це одному знавцю давніх магічних діалектів. Можливо, він зможе визначити, що це за писемність.
Вікторія різко простягнула руку.
— Зачекайте. Це моє.
Я зупинився і побачив, що вона дивилася на папір так, наче в ньому кричав весь її звичний світ. У її погляді більше не було агресії, лише затята рішучість. Я обережно поклав аркуш назад перед нею
— Тоді тримайте його при собі.
Вона дбайливо склала папір удвоє та сховала в кишеню сукні. Дивний жест, ніби цей клаптик був єдиним якорем, що стримував її від падіння в прірву. Можливо, так воно і було.
