Раді Вас бачити!

Вона сиділа біля самого вікна, підібгавши під себе коліна. На невеличкому столику біля неї стояла порожня тарілка поряд із тим самим аркушем, розкресленим її чудернацькими символами.

Помітивши мою появу, Еліана відклала перо.

— Нарешті.

— Не знав, що ви настільки завзято на мене чекаєте.

— Я й сама не планувала витрачати стільки часу на очікування. Виявляється, навіть банальне прохання про зустріч у вашій вотчині нагадує проходження складного квесту.

Я не стримав легкої усмішки.

— Пані Грета передала, що ви хотіли мене бачити.

— Саме так. У мене є ділова пропозиція.

— Уважно слухаю.

Вона кивнула на вільне крісло навпроти.

— Для початку сядьте. Мені добряче набридло задирати голову, розмовляючи з людьми, які постійно нависають наді мною.

Я перевів погляд на меблі, потім на неї.

— Ви взагалі пам’ятаєте, кому належить цей маєток?

— А ви пам’ятаєте, що мене сюди ніхто не запрошував?

Залізна логіка. Я опустився в крісло. Вікторія помітно розслабила плечі. 

— Я хочу на власні очі побачити те місце, де ви мене знайшли.

Усмішка миттєво злетіла з мого обличчя.

— Виключено.

Вона здивовано моргнула.

— Перепрошую? Це ще чому?

— Старе крило наразі занадто небезпечне. Залишкові магічні поля досі не досліджені, а я не маю жодного бажання ризикувати вашим життям задля задоволення простої цікавості.

— Це не звичайна цікавість.

— Тоді що це?

Вона замовкла на кілька секунд, проводячи подушечкою пальця вздовж обріза паперу.

— Якщо я справді опинилася тут через якийсь аномальний збій, я повинна знати деталі. Можливо, там залишився хоч якийсь слід, що підкаже шлях додому.

— А якщо там чекає пастка, здатна завдати вам остаточної шкоди?

— Тоді я принаймні буду озброєна знанням про загрозу.

— Ви напрочуд вперта жінка.

— А ви — неймовірно владний чоловік, звичний усе вирішувати за інших.

Я відкинувся на високу спинку, зважуючи кожен аргумент. Можна було б наказати їй сидіти в тиші та безпеці житлових покоїв. Вона б обурилася, влаштувала скандал, а за першої ж нагоди все одно самотужки вирушила шукати заборонені коридори. І тоді я б розтратив увесь день на пошуки зниклої нареченої, яка просто мусить довести всьому світу абсурдність будь-яких заборон.

— Гаразд, — нехотячи погодився я. — Завтра вранці я особисто проведу вас туди.

Вона недовірливо примружила очі.

— Отак просто?

— Чому ж просто. Ви погоджуєтесь на умови, що не торкаєтеся нічогісінько без мого дозволу, не відходите від мене ані на крок і якщо я скажу завмерти — ви негайно завмираєте.

— А раптом я помічу щось справді вартісне?

— Спершу кажете мені.

— А якщо вам здасться, що це дрібниця?

— Тоді ми обговоримо це разом.

Вона скептично схилила голову.

— Ви щойно добровільно погодилися на дискусію щодо власних інструкцій?

— Не перебільшуйте масштабів моєї поступливості.

— Я просто намагаюся зафіксувати свої можливості.

— Фіксуйте. Проте не факт, що колись це повториться.

На її вустах майнула ледь помітна тінь посмішки. Мить тому ми ще збиралися сперечатися, але зараз напруга трохи спала. Я вже зібрався підійматися, як вона раптом кинула:

— Скажіть, Даміане... ви дійсно вірите, що я — це Еліана?

Питання пролунало абсолютно позбавлено звичного сарказму. Я перевів погляд на її тендітні пальці, що до білих плям стискали паперовий край.

— Я впевнений, що ваша оболонка належить Еліані Вальмонт, — відверто відказав я. — Але логічного пояснення цьому я досі не маю.

— Це зовсім не те саме, що пряма відповідь.

— Знаю. Не те саме, проте це поки єдина відповідь, яку вам можу дати на ваше питання.

Вона повільно, ніби нехотячи, кивнула.

— Дякую вже за те, що не відправляєте мене до божевільні.

— Я залишаю це, як запасний варіант на випадок, якщо ви завтра знову спробуєте вдертися самостійно в старе крило.

— А я залишаю за собою право вдарити вас чимось важким. Це так для досягнення гармонії.

Цього разу я не стримався і тихо засміявся. Мій сміх вийшов несподіваним, майже приглушеним, але справжнім. Вікторія застигла, дивлячись на мене так, наче щойно стала свідком якогось дива.

— Що таке? — поцікавився я.

— Та нічого. Просто ніяк не очікувала від вас подібного.

— Чого саме?

— Уміння щиро сміятися.

— Навіть не думайте розголошувати це нікому. Моя серйозна репутація може не витримати такого удару.

На її обличчі знову з’явилася та ледь вловима усмішка і на коротку, незрозумілу мить я зловив себе на тому, що забув про магію, чужий світ та ім'я Еліани. Зараз переді мною була просто неймовірно цікава жінка і це відкриття здавалося дуже небезпечним.