Раді Вас бачити!

========== 59 ==========

А потім я немов прокинулася, опинившись у болючій реальності.

- Фаль! - я була в жаху, Антель знову сіпнувся, але цього разу я виплуталася з його надійних обіймів і побігла до Фаля. Він залишався на тому ж місці, де я бачила його востаннє. Я присіла біля друга і, поклавши долоню на груди, намагалася промацати його ауру. Слабка, але вона ще є. Фаль живий, але йому терміново потрібна допомога.

Тільки я подумала про це, як за моєю спиною відкрився портал, і з'явився палацовий лікар. Він так само, як і я, почав читати ауру Фаля. Невдоволено хмурився, змахнув рукою, і тіло Фаля піднялося в повітря. І лікар разом із ним рушив у портал, звідки вийшов.

- З ним же все буде гаразд? - я просто не витримаю, якщо Фаля не стане. Від болю і почуття провини мою грудну клітку болісно немов стягує джгут. Важко дихати стає цього разу від душевного болю.

- Він одужає, Ваша Величність. Вам не варто так переживати, до того ж вам і не можна, - відповів лікар і зник у порталі, а я відкрила портал до Ванзеля, Антель ледь встиг за мною.

Я знову опинилася в тронній залі, тільки цього разу тут надто багатолюдно. Біля Стефана стояли стражники, маги та кілька помічників, недалеко від них стояла жінка, що голосно ридала і щось кричала правителю, а поруч біля неї чоловік з усіма ознаками скорботи на обличчі, він не плакав, намагався втішити, мабуть, свою дружину.

Я шукала поглядом Ванзеля і виявила, що він лежить на підлозі, закритий непрозорим захисним куполом, поруч стояв маг, він тільки закінчив заклинання, що створило цей купол. О, Боги, непрозорі куполи створюють тільки над тілами загиблих, щоб уберегти від зайвих очей покійного мага або людини. Серце кануло в п'яти, не контролюючи себе, я кинулася до Ванзеля, що лежав, помахом руки заморозила і розвіяла купол, щоб дістатися до нього.

Впала на коліна, сльози неконтрольовано бризнули з очей. Узяла долоню, що охолола, і притиснула до своїх грудей.

- Я вимагаю, щоб мені віддали сина, ми повинні поховати його за нашими звичаями! Та що ви за люди такі! Яке розслідування? Мені однаково, розумієте, однаково! Мого хлопчика більше немає! - віддалено почула крики жінки, я зрозуміла, що це мати Ванзеля, але мене туга і біль роздирають на частини.

Ванзель! Це все через мене. Він помер, захищаючи мене, моє життя! Він кохав мене! Боги! Як же боляче. Чому так серце болить, немов частину душі моєї забрали? Його більше немає. Моє почуття втрати безмежне. І я з жахом розумію, що кохала його. Може й неможливо кохати обох... я раніше так думала, але не тепер, коли я так ясно усвідомлюю, що в мене вирвали серце і залишили мені лише половину.

Пробач! Пробач мені, Ванзелю! Як шкода, що я не відповіла на твої почуття. Я так шкодую.

Боги, як же я шкодую!

- Хто ця дівчина? Що відбувається? Що їй потрібно від мого хлопчика? Приберіть її, нехай не оскверняє його своїми дотиками! Варта! - чую звинувачення у свій бік і тільки зараз обертаюся, до мене одразу ж рушили кілька стражників, але тут переді мною різко виник Антель, він увесь цей час мовчки спостерігав за мною і залишався для всіх непоміченим. Тільки зараз він з'явився, мабуть, щоб захистити мене.

- Моя дружина нічого поганого не хотіла, повірте. Для неї це велика втрата. Їй потрібно було попрощатися! Я прошу вибачення і дуже шкодую про те, що трапилося. - побачивши Антеля, маги і варта схиляють коліно в пошані, Стефан III схилив голову в поклоні на знак пошани і вітання.

- Вона не мала права його торкатися! Вона йому навіть не наречена! - обурювалася мати Ванзеля.

- Я прошу вибачення, Ваша Величність. Моїй дружині важко контролювати себе через горе. - втрутився батько Ванзеля, - Люба, це ж імператриця... і не можна грубіянити імператору.

- Мені все однаково! У мене більше немає сина! Мого хлопчика більше немає! - схлипувала жінка на грудях у чоловіка. Батько Ванзеля хотів знову вибачитися перед імператором, але Антель його зупинив.

- Не варто, я розумію і співчуваю, - просто відповів Антель і, втративши інтерес до подальших подій, звернувся до мене.

- Ходімо, Нінель! Думаю, лікарю варто тебе оглянути.

- Я нікуди не піду! Я хочу ще побути з ним! - я не могла знайти в собі сили відпустити руку Ванзеля, мені здавалося, якби я зробила так, то прийняла б той факт, що його більше немає, зараз відпустила б його руку і відпустила б його назавжди, а я так не хочу цього. Я хочу бачити його живим!

- Його більше немає. Мені шкода, люба, але нам краще зараз піти. Тут його батьки, вони хочуть забрати його, - обережно добирає слова, я це відчуваю і сама розумію, що треба відпустити, але не можу знайти в собі сили зробити це. Мовчу і тихо плачу, не наважуюся торкнутися його обличчя, ніби я не заслужила це право. Антель опиняється поруч і звільняє руку Ванзеля від мого захоплення. Чоловік допомагає мені піднятися і притискає до себе.

- Король і королева де Ля Ріф можуть забрати тіло сина без розслідування, я даю на це дозвіл, бо принц Ванзель був підданим моєї імперії. Про розслідування я дам вам знати трохи пізніше. А зараз змушений забрати свою дружину, в її положенні небезпечні емоції, яким вона зараз піддалася! - слова Антеля в'їдаються в мою свідомість холодними голками. Як можна говорити в такому тоні про смерть людини! Чортів імператор ніколи не знімає своєї маски гордовитості. 

Востаннє дивлюся на Ванзеля, прощаючись перед тим, як Антель тягне мене в портал. Ми опиняємося в палацовому коридорі. Антель тут же веде мене до лікаря, мабуть, щоб запитати ще раз про дитину, і його не хвилює, що зараз я хочу побути одна. Я хочу оплакати свого друга, дорогу серцю людину. Нікого не хочу бачити. Але сил чинити опір немає.

- Ваші Величності! - лікар кланяється, побачивши нас.

- Оглянь імператрицю і малюка, я хочу бути впевненим, що з ними обома все гаразд, і їм нічого не загрожує! - чіткий, просочений холодом наказ, але на секунду мені почулося тремтіння в його голосі, ніби піклуванням викликане... а навіть якщо це й так, то вся турбота призначалася малюкові. А я, як і раніше, імператриця-втікачка.

Лікар досить швидко впорався, і я навіть здивувалася, що Антель так швидко погодився залишити мене одну. Просто кивнув на моє прохання, довів до наших покоїв, залишив мене біля ліжка і швидко зник.

Я проплакала цілу ніч. Так боляче мені ще ніколи не було. Почуття провини і глибокої втрати з'їдали мене живцем. І ніщо не здатне вгамувати цей біль, лише час.

Наступного дня на мене напала апатія. Я нічого не хотіла їсти і не хотіла нікого бачити. Не могла навіть говорити. Але від їжі відмовлялася недовго. Цього вимагав мій організм, я їла справно і за першим покликом, хоч побиваючись горем, забувала, що зараз не одна.

Так тривало вже тиждень.

Я сиділа на підвіконні й мовчки дивилася у вікно. Благо вид там гарний: поля і ліси, міська площа і будинки... можна було зависнути на цьому, і в мене такі споглядання займали цілий день.

Антель приходив до мене щодня, мовчки брав мене за руку і, відчуваю, хотів щось сказати, але так і не вимовив ні слова. Я не зможу відповісти на його запитання, та й не хочу. Його присутність поруч трохи заспокоювала мене. Він сам ішов, знову залишав мене саму, а я не могла зрозуміти себе, чи хотілося мені, щоб він залишився, чи краще, щоб узагалі не приходив.

Згодом я зовсім перестала відволікатися і реагувати навіть на його дотики, мені було все одно. Я навіть не чула його, поки одного разу, до мене не прорвався голос Фаля.