Спочатку:
На сторінку книги
Поруч із Греєм стоїть хлопець в окулярах. Круглих, тонких, майже непомітних, які зовсім не псують, а лише підкреслюють його інтелектуальну вроду. Він високий. Спокійний. Кучеряве каштанове волосся м’яко в’ється. Обличчя гарне, але не «плакатне», а живе.
Він дивиться на мене так, ніби я… рідкісний експонат у каталозі.
Грей передає мене йому так, ніби я не людина, а акт приймання-передачі.
— Не загуби її, — каже рівно.
Я кліпаю.
— Я взагалі-то поруч стою.
— Саме так, — холодно підтверджує Грей і переводить погляд на мене, як на проблему, що вміє говорити. — І це, як бачиш, не допомагає.
Він у чорній формі вершника, бездоганно зібраний, злий і до смішного красивий у цьому своєму «я тебе терплю за наказом». Мій здоровий глузд намагається вийти з тіла, але перечіплюється об цікавість і падає.
Його друг не зводить із мене зацікавленого погляду.
— Ельза Розес, — вимовляє він, і голос у нього флегматичний, рівний, приємний. — Я Кіріган. Кіріган Трей.
— Привіт, — кажу я. — Якщо ти теж хочеш мене ненавидіти, тобі доведеться стати в чергу.
Кіріган трохи нахиляє голову.
— Я не ненавиджу. Я… цікавлюся.
— О. Це ще гірше, — зітхаю я. — Від ненависті хоча б зрозуміло, чого чекати.
Грей уже робить крок убік, як людина, що свою частину пекельної місії на сьогодні виконала.
— Кіріган покаже тобі Академію й пояснить правила, — кидає він. — І… — він витримує паузу, дивлячись на друга, — не води її в західний ліс. Тільки безпечні стежки.
Кіріган киває, ніби Грей щойно сказав: «не облизуй розпечений метал».
— Звісно.
— Дякую, — кажу я Грею. — Так зворушливо. Турбота. Контроль. Любов.
Я взагалі-то думала, що це Грей влаштує мені екскурсію академією! Цього варто було чекати після слів директорки, але навіть тут грізний вершник спромігся мене розчарувати, передавши, як марний баласт, своєму товаришеві. О Ліліт, просто блискуче рішення!
Погляд Грея тим часом стає ще крижанішим.
— Не тіш себе іллюзіями.
— І не планувала, — солодко усміхаюся я. Це в мене теж магія. Тільки побутова.
Грей зникає в коридорі — туди, де у «дорослих вершників» є справи, відповідальність і особисті проблеми, які вони не озвучують при «демонесах».
Залишаємося ми з Кіріганом.
— Отже, — каже він спокійно. — У тебе ж… другий зв’язок?
Це звучить так, ніби я забула в кишені заведений вибуховий пристрій.
— Так. У мене, загалом, багато талантів, — кажу я. — Наприклад: встрявати в неприємності, де б вони не ховалися.
Кіріган ледь помітно посміхається.
— Я чув, що це сталося «випадково».
— Якщо хочеш, я можу розповісти, як «випадково» зіпсувати собі життя за десять хвилин. У мене в цьому величезний досвід.
— Хочу, — чесно каже він.
І от тут мені стає зрозуміло, чому Грей довірив мене йому: Кіріган не тисне, не читає нотацій і не намагається здаватися страшнішим, ніж він є. Він просто… спостерігає. Як людина, яка знає, що все на світі можна розкласти по поличках, зокрема й чужі катастрофи.
Ми виходимо у двір. Корпуси, запах смоли, вологого каменю й дисципліни. Десь угорі кричить дракон — не той, із яким я пов’язана, а інший, чужий. Але серце все одно смикається: після «другого зв’язку» я реагую на будь-які крила, як на грім.
Кіріган показує мені, де що.
— Тренувальна арена. Майстерні. Стійла. — Він перераховує спокійно, як екскурсовод. — На північ не ходити без супроводу. У західне крило не лізти взагалі. Підвал, горище академії — під забороною. У ліс — лише позначеними стежками.
— Бо там вовки? Гепарди? Крокодили? Якісь ще тварюки? — питаю я.
— Бо там люди, — відповідає Кіріган так спокійно, що мені на секунду стає холодно.
Я дивлюся на нього.
— Це жарт?
— Ні, — каже він. — Але звучить смішно, так.
Я фиркаю. Гаразд, цікавий гумор-негумор. Ми йдемо далі, і він раптом каже:
— Ти знаєш, що зелений окрас у драконів — найрідкісніший?
— Я знаю, що зелений мені личить. Під колір очей, — відповідаю.
— Це не про моду, Ельзо. Це про генетику. Суцільний зелений трапляється рідко. Навіть якщо в дракона є зелені ділянки, «чистий» майже не буває.
— Зрозуміла. Ти з тих людей, які можуть зіпсувати романтику одним словом «генетика».
Кіріган усміхається трохи помітніше.
— А ти з тих людей, які намагаються знайти романтику там, де її немає?
— Я з тих людей, які намагаються вижити, — поправляю я.
Він киває, ніби це теж пункт у його життєвому списку.
— Саме тому я покажу тобі безпечні стежки в лісі. Грей попросив.
— Грей уміє просити? — дивуюся.
— Він уміє формулювати погрози так, що це звучить як прохання.
— О, так, це в нього талант, — кажу я і закочую очі. — То ти щось типу… драконознавець?
— Усі вершники по-своєму драконознавці. Але… скажімо так, на своєму курсі я найкращий у цьому.
Скромності Кіріганові не позичати. Я хмикаю й киваю.
Ми виходимо за межі корпусів — туди, де ліс уже дихає сирістю й тінню. Стежка втоптана, на деревах якісь мітки, наче шрами. Десь удалині чути, як вода ріже каміння. Кіріган іде впевнено, але не поспішає.
— Тут можна гуляти, — каже він, — якщо не сходиш зі стежки.
— І якщо мене не викрадуть контрабандисти, — додаю я.
Кіріган дивиться на мене так, ніби я випадково влучила в точку. Трохи здивовано вигинає брову.
— Ти чула про це?
Я знизую плечима.
— Я чула, що світ узагалі любить красти те, що йому не належить.
Він нічого не відповідає. Просто пришвидшує крок. І це вперше, коли його флегматичність трохи тріскається. За кілька хвилин ми виходимо до річки. Вона вузька, темна, швидка. Вода на вигляд холодна — така, що страшно дивитися, не те що лізти. Береги в’язкі, сліди на глині видно ідеально.
І я одразу розумію, що щось не так.
Бо на лівому березі — відбитки. Великі. З кігтями. Драконячі.
— Стій, — тихо каже Кіріган.
Я вже стою. Він присідає біля берега, і окуляри ловлять сіре світло, перетворюючи його очі на мить на скло. Кір проводить пальцями по глині обережно, як по книжці, яку можна прочитати.
— Свіжі, — вимовляє він.
— Звідки ти знаєш? — шепочу я, хоч у лісі нас ніхто не мав би чути… але мені чомусь здається, що чують.
Кіріган киває на край відбитка.
— Глина ще волога. Кромка не обсипалася. Вода не розмила. Це… — він дивиться вздовж берега, — менше години.
Мене пронизує неприємне відчуття.
— Тут щось відбувалося.
— Так, — спокійно підтверджує він і раптом завмирає.
На землі, в траві, лежить маленький дротик. Я б пройшла повз, не помітивши серед багнюки. Але Кіріган піднімає його двома пальцями так, ніби це отрута.
— Паралізувальний, — каже він. — Для драконів.
— Що?
Він показує мені тонку голку й маленький резервуар.
— Такі не використовують в академії. Це не тренувальне. Не медичне. Це… — він робить паузу й дивиться на подряпини на землі. — Тут була боротьба.
Я теж це бачу: смуги, ніби щось важке тягнули до води. Зламані гілки. І ще — сліди людей, поспішні, змазані, але їх багато.
— Вони… вивезли дракона річкою? — голос у мене стає тоншим, ніж мені подобається.
Кіріган дивиться вниз за течією.
— Так. І, судячи з глибини сліду, він був… — він примружується, — важкий. Не підліток.
Мені хочеться спитати: «чий?». Але я знаю, що це питання, на яке він зараз не відповість. Та й звідки йому знати? У будь-якому разі, це проблема. Велика.
Кіріган різко встає, і його спокій перетворюється на холодну дію.
— Ти зараз повертаєшся в Академію.
— А ти?
— Я йду слідом униз по річці, — каже він, і це звучить так, ніби він повідомляє час сніданку. — Попередиш Ірен. І Грея. Грея — в першу чергу. Скажеш: контрабандисти. Паралізувальні дротики. Вивезення водою. Свіжі сліди.
— Кіріґане, — починаю я, — це звучить як «я піду помру, а ти сходи поклич дорослих».
Він дивиться на мене.
— Це звучить як «нам потрібна підмога, а я не можу втратити свіжий слід».
Я стискаю зуби.
— Я не…
— Ельзо, — спокійно перебиває він. — Я знаю ліс. Я знаю сліди. Я знаю, як швидко вони зникають. Ти — ні. Твоє завдання: привести Грея. Зараз.
Він робить крок, і я раптом бачу в ньому не лише «розумника в окулярах». Я бачу вершника. У нього немає магії, але він сильний своїми знаннями. І ці знання зараз страшніші за будь-який вогонь.
— Добре, — видихаю я.
Я розвертаюся, роблю кілька кроків назад стежкою… і зупиняюся. Бо всередині в мене підіймається те саме знайоме відчуття, коли хтось каже: «не роби», а мій мозок відповідає: «дивись, як я можу».
«Привести Грея» — логічно. Але якщо Кіріган має рацію, контрабандисти зовсім близько. І це чортівськи небезпечно. А Грей… Питання в тому: чи встигне Грей?
Я роблю ще кілька кроків, щоб Кіріган не почув мого зрадницького дихання, а потім звертаю зі стежки й іду паралельно — по м’якій землі, між деревами.
Тихо.
Дуже тихо.
«Я просто підстрахую», — виправдовую себе. — «У мене є магія, а в нього немає. Він у небезпеці».
Якщо що, я, звісно, разом з ним помру. Але зате красиво.
Ліс густішає. Вода шумить поруч, мов шепіт. Унизу за течією чується щось іще — не природа. Це голоси?
Кіріган попереду, я бачу його силует між стовбурами. Він іде впевнено, трохи пригинаючись, і окуляри на ньому раптом здаються дурною деталлю для такого місця. Ніби прийшов на бійню з підручником.
Він зупиняється. Я завмираю. Кір ніби прислухається. І в наступну секунду в повітрі лунає коротке, майже смішне «пф». Я навіть не встигаю зрозуміти, що це.
Дротик.
Тонка палиця-голка летить із кущів і врізається Кіріґанові в шию трохи нижче вуха. Він смикається. Різко. Як маріонетка, якій перерізали нитку. Його пальці хапаються за місце удару. Окуляри на мить з’їжджають, кучері падають на лоб. Він повертає голову — і дивиться в мій бік. Просто туди, де я ховаюся. Ніби знає. Ніби розуміє.
І падає на землю без звуку.
Миттєво.
А з кущів біля річки хтось каже:
— Ще один.
