Раді Вас бачити!

— Ти зовсім хвора?! — гаркаю я і смикаюся сильніше.

— Дуже може бути.

Вона навіть не робить різкого випаду. Просто проводить лезом по моїй долоні — швидко, спритно, ніби робила це сотні разів. Біль спалахує миттєво, гострий, пекучий. Я рефлекторно скрикую.

Кров виступає майже одразу. Я намагаюся вдарити дівчину плечем, коліном, хоч чимось, але Джесс уже перехоплює мою руку міцніше й піднімає до свого обличчя.

І тут до мене нарешті доходить. Кров. Їй дуже навіть буквально потрібна моя кров. Як… їжа?

— Зачекай… — видихаю я, дивлячись на неї з огидою. — Та ти що…

Вона піднімає на мене очі. І в наступну мить я бачу в неї ікла. Вампірські ікла, звісно ж. Я раніше ніколи не була так близько до вампірів, і вже точно не брала участі в їхніх гидких голодних ритуалах!

— О, — кажу я ошелешено. — О ні… Ти що, серйозно?

Джесс трохи схиляє голову і без тіні збентеження притискається губами до моєї долоні. Я смикаюся від жаху, болю й образи водночас. Помічаю на її зап’ястку і блакитну драконячу луску. То ось воно що…

— Ти ще й вампірка? Напівкровка!? — голос зривається в якусь істеричну ноту. Нерви явно вже здають. Вона робить ковток. Один, повільний, огидно спокійний ковток. Мене пересмикує всім тілом.

— Забери від мене зуби, хвора ти тварюко! Я не давала згоди бути кормом!

Вона відсторонюється рівно настільки, щоб подивитися на мене. На її губах моя кров. І виглядає це настільки моторошно й неправильно, що мене майже нудить.

— Обережніше, пекельна феєчко, — ліниво тягне вона. — Я ж тебе не вбиваю. Лише куштую.

Я дивлюся на її руку з лускою, потім на ікла, потім знову на блакитне волосся.

— Напіввампір… напіввершниця? — вголос договорюю я. — Серйозно? І на додачу до того, що ти напівкровка, ти ще й швендяєш між Академією і цим… чудовим ельфійським сімейством, як у себе вдома?

На обличчі Джесс щось змінюється. Дуже швидко. Наче всередині неї клацнуло якесь рішення. А потім вона всміхається.

— Яка вражаюче струнка теорія, — каже вона. — І що приємно, майже лестить мені.

Майже? Але додумати я не встигаю. Вона знову піднімає мою руку і неквапливо злизує кров із краю порізу. Мене кидає в тремтіння від суміші болю, злості й чистого, нічим не замутненого жаху.

— Не чіпай мене! — шиплю я і намагаюся вирватися знову. — Психопатко!

— Хех. А ти дуже чутлива.

Вона відпускає мою руку нарешті. Я різко притискаю її до себе, ніби це хоч щось виправить. Поріз не смертельний, але кров усе ще тонкою теплою лінією ковзає по долоні.

Джесс задумливо проводить великим пальцем по своїй нижній губі, стираючи рештки крові. І дивиться на мене так, ніби тепер щось перевіряє. Ніби чекає. Я стискаю поранену долоню й дивлюся на неї з відразою.

— Усе, напилася? Чи тобі ще й кістку погризти на доріжку?

Вона не відповідає одразу. І ось тут я помічаю першу зміну. Під коміром її сорочки, там, де шкіра раніше була блідою, проступає інший відтінок. Тепліший. Темніший. Ніби під шкірою повільно розливається червонувате світіння. І по ключиці на мить пробігає тонка тінь. Це схоже на слід магії, але дуже дивної, незнайомої мені магії. Я зовсім не профі у вампірах, але чомусь певна, що так бути не повинно. Я мружуся.

— Що за…

Джесс різко запахує комір вище. Надто швидко.

Мої очі розширюються.

— Ти не просто п’єш кров, — кажу я повільно. — Ти щось із нею робиш.

Вона мовчить. І на мить, клянусь, мені здається, що я бачу тінь від демонічного рога в її блакитному волоссі. Але варто моргнути — і вона зникає. Як швидкоплинна ілюзія.

— Хто ти, чорт забирай, така? — шиплю. — Із тобою щось не так. Окрім того, що ти просто психопатка. У тобі щось не так із природою магії… Твоя вождиня знає про це?

Ось тепер Джесс справді сміється. Тихо і майже вдоволено.

— О, моя вождиня знає про мене достатньо, щоб спати впівока.

— Це не відповідь.

— Це саме відповідь. Просто не та, яка тобі подобається.

Я стискаю зуби так, що починає нити щелепа.

— Слухай сюди, напіввампірська мерзото. Якщо ти думаєш, що я просто забуду, як ти вломилася сюди й попила з мене, як із чашки, то…

— То що? — м’яко перебиває вона. — Поскаржишся Клео? Грею? Богині Ліліт? Лів? Або, може, своєму чудовому дракону, з яким ти зараз навіть зв’язатися не можеш?

І ось тут вона б’є мене по хворому, просто під ребра. Ненавиджу. Вона не як прямолінійно-злобний Естьєн чи зарозуміло-отруйна Клео. У Джесс зовсім інший спосіб. Вона ніби намацує всередині тебе щось живе і натискає нігтем, щоб перевірити, наскільки боляче буде.

— Не смій, — тихо кажу я.

— Що саме?

— Говорити про Реда.

— Чому? Це твоя улюблена болюча тема.

— Несмій.

Вона дивиться на мене кілька секунд, трохи примружившись. Потім раптом знизує плечем.

— Як скажеш.

Брехня. Їй байдуже, як скажу я. Вона просто вирішила, що на сьогодні вистачить отрути в словах. Але несподівано вона щось згадує і трохи змінюється в обличчі.

— До речі, Ельзо.

— Чого тобі ще?

— Теорія про напівкровку мені подобається. Залиш її при собі.

Я хмурюся.

— Що?

— Людям простіше розуміти те, що вкладається у знайому казку, — каже вона ліниво. — Напіввампірка-напіввершниця звучить достатньо гидко, щоб усі були задоволені. А я люблю, коли оточення думає, ніби вже все про мене зрозуміло.

Вона підморгує. Так легко, ніби ми обговорюємо не її маленьке нічне кровопускання та незрозумілу природу сутності, а погоду. У мене по спині проходить холодок.

— Отже, я права? — питаю я, не зводячи з неї погляду. — Ти не напівкровка? Ти щось інше?

Джесс задумливо схиляє голову, і на її губах знову з’являється та сама гидка, ліниво-хижа усмішка.