Спочатку:
На сторінку книги
Я ставлю лампу на підлогу, обережно натискаю на двері й зі здивуванням відчуваю, що вони піддаються одразу. Скриплять глухо, невдоволено, але відчиняються.
Зрештою, подумки заспокоюю себе я, в Академії навряд чи тримають щось, здатне миттєво прикінчити надто допитливу студентку. Якщо не рахувати величезних вогнедишних драконів, тут майже безпечно.
За дверима відкривається невелике приміщення, більше схоже на підсобку, тільки все ще дуже дивну. Я роблю крок усередину й одразу розумію, що бачу щось зовсім не те, що має зберігатися в підвалі нормальної академії.
Біля стіни лежать гігантські капкани. Це вам точно не звичайна ведмежа пастка. Ці штуки… Вони великі, важкі, із врізаними в метал рунами і складними фіксаторами, явно розрахованими на щось демонічно велике. На щось крилате. На щось, що б’ється, смикається, рве сталь і плюється вогнем.
На сусідньому столі лежать дротики. Довгі, товсті, з важкими металевими наконечниками і знайомими жовтуватими ампулами біля основи.
У мене в грудях усе обривається.
Я вже бачила такі. Та хоча б на річці, у тих самих контрабандистів. Снодійні дротики для зрозуміло яких цілей.
Поруч ще лежать ремені, якісь затискачі, згорнуті сітки з блиском магічних ниток і маленька скринька з металевими мітками без позначень. Усе це разом виглядає так, ніби хтось збирався ловити драконів просто звідси. Або вже ловив.
Я стою, не рухаючись, і відчуваю, як холодок повільно повзе по спині. Раптом згадую, як Маннон казала, що в Академії є вороги. Але тоді це звучало як туманна тривожна фраза з чужого таємного світу. Тоді це здавалося частиною зовсім іншого контексту.
А зараз контекст гранично ясний.
— О Ліліт, — шепочу я.
Це погано. Це дуже, дуже погано. Якщо в підвалах Академії лежать такі речі, значить, хтось, хто ходить цими стінами, або пов’язаний із контрабандистами, або готувався до чогось настільки мерзенного, що мене від однієї думки починає мутити.
Я різко розвертаюся і майже бігом вилітаю з підсобки назад у коридор. Треба сказати хоч комусь із керівництва. Хоч комусь, у кого ще залишилася голова не тільки для того, щоб зневажати демонів і кричати на них.
Я вже майже добігаю до сходів, коли згори в коридор спускається висока руда відьма. Та сама, з тієї делегації, що першою визначила мій подвійний зв’язок із Редом.
Вона йде неквапливо, у довгій темній сукні з вузькими рукавами, зібраним у високий хвіст мідно-рудим волоссям. Обличчя в неї красиве, сухе і якесь надто спокійне.
— Добре, що я тебе знайшла, — каже відьма раніше, ніж я встигаю заговорити. — Ти потрібна мені нагорі.
— Зачекайте, — випалюю я. — Там унизу дивна кімната. У підсобці. Вона забита магічними капканами і дротиками з драконячою дозою снодійного. Це виглядає як склад контрабандистів!
Відьма навіть не змінюється в обличчі, абсолютно. Ніби я повідомила не про ймовірних зрадників в Академії, а про те, що в комірчині закінчилися свічки.
— Ми перевіримо пізніше, — відповідає вона.
Я витріщаюся на неї.
— Пізніше?!
— Зараз ти підеш зі мною.
— Ви взагалі чули, що я сказала? — мій голос зривається вище, ніж хотілося б. — Там у підвалі зброя для ловлі драконів! Ті самі дротики, якими користуються контрабандисти!
Вона підходить ближче.
— Розес, в Академії чимало інструментів для контролю за драконами. Ти можеш чогось не розуміти.
— Це не “контроль за драконами”! Це виглядає рівно як…
— Мені зараз не до твоїх трактувань.
Її голос залишається спокійним, і саме це бісить найсильніше.
— У нас тривають дослідження щодо вашого зв’язку з Редом. Потрібна кров. Негайно.
Я дивлюся на неї так, ніби вона щойно запропонувала мені стрибнути в колодязь.
— Що?
— Зразок крові, — повторює відьма. — Для продовження магічної роботи.
— Ви знущаєтеся?
— Ні.
Мене пробирає настільки чорною злістю, що на секунду все навколо стає дуже чітким. Кам’яні стіни. Світло лампи. Її спокійне обличчя. Моє власне дихання.
— Ви ненормальні, — видихаю я. — Ви всі тут ненормальні! У підвалі дивна підсобка, набита зброєю контрабандистів, а ви вирішили, що зараз найкращий час тягати мене на чергову тортуру заради розриву зв’язку з драконом?
— Це не тортура, — холодно поправляє відьма.
— Звісно.
Вона робить ще крок і без жодної злості, майже буденно бере мене за передпліччя. Хватка в неї несподівано сильна.
— Ходімо, Розес.
Я смикаюся.
— Ні! Спочатку ви маєте подивитися ту кімнату!
— Спочатку кров.
— Та ви збожеволіли?!
— Можливо, — спокійно відповідає відьма. — Ходімо. Вперед.
І, не випускаючи моєї руки, жінка дуже переконливо тягне мене до сходів нагору.
