Спочатку:
На сторінку книги
Після розмови з Кіріганом я вже не злюся так яскраво, як пів години тому. Я сиджу на своєму ліжку, підібгавши одну ногу, і дивлюся в темне вікно. Лист Мори лежить поруч, уже складений, але я все одно час від часу торкаюся його пальцями, ніби це щось живе і тепле, як маленьке серце. Він досі тримає мене на плаву. Особливо після одкровень про дитинство Грея, які розповів Кіріган. Я мала б стати спокійнішою, дізнавшись, чому Грей мене ненавидить. Чому Грей, загалом, ненавидить демонів. Але спокій так і не прийшов. Замість нього всередині щось мерзотне. Якась злість, безвихідь, відраза. Іноді я ненавиджу свій народ. Бо всі підручники історії у світі не можуть брехати — демони справді починали багато війн. Щоправда, підручники часто мовчать про те, що демонів, серед інших народів, завжди утискали й таврували найбільше, з моменту нашої появи на світ під зіркою Люцифера…
Двері відчиняються тихо, майже обережно, і до кімнати заходить Джесс. Я одразу відчуваю запах. Щось гірке, міцне, трав’яне. О Ліліт, вона знову пила? У руці в новоспеченої сусідки невелика металева фляга, блакитне волосся розтріпане сильніше, ніж зазвичай, а рухи все ще спритні, але на півтону м’якші, ніж удень. Дівчина не п’яна в мотлох, а просто помітно випивша.
Хоч заняття давно закінчилися, на ній досі чорно-червона форма академії, тільки піджак кудись загубився, тому залишилися лише сорочка і спідниця. Вона не надто переймається тим, щоб їх не пом’яти, і тому просто зверху накидає халат. Для людини, яка пів дня бісила мене одним фактом свого існування в моїй кімнаті, виглядає вона майже по-домашньому, і це знову дратує.
— О, — промовляє Джесс, помітивши, що я ще не сплю. — Демонічна проблема не заснула від туги в цьому чудовому місці? І навіть не потрапила в нову пастку? Хех.
— Я могла б запитати те саме, — озиваюся я. — Але бачу, ти знайшла спосіб зробити свій вечір терпимішим.
Вона піднімає флягу.
— Так. Старий, добрий, аморальний спосіб.
Зачиняє двері ногою і проходить до свого ліжка. Сідає не одразу, спочатку робить ковток, потім кидає на мене швидкий погляд. Не звично хижий, а якийсь… втомлений, чи що.
Я мимоволі насторожуюся сильніше.
— Що? — питаю.
— Нічого, — каже вона і нарешті сідає. — Просто думаю, як огидно зручно жити з тобою в одній кімнаті.
— Дякую. Постараюся зробити тобі огидно незручно.
Вона хмикає, але не продовжує звичну перепалку. Натомість якийсь час просто сидить, дивлячись у підлогу, і ліниво похитує флягу в пальцях. Тиша між нами виходить дивна. Не дружня чи затишна, але й не така, як раніше, коли від однієї її усмішки мені хотілося шукати кілок у найближчій господарській шафі.
Потім Джесс раптом каже:
— Там, у таборі… я перегнула.
Я не одразу розумію, що взагалі почула.
— Що?
Вона підіймає на мене очі. Вони трохи каламутні від випивки, але цілком осмислені.
— У темниці, — уточнює Джесс. — Із кров’ю і всім цим милим спектаклем. Я перегнула.
Я дивлюся на неї, не кліпаючи.
— Ти зараз… вибачаєшся?
Джесс закочує очі.
— Це схоже на вибачення? — фиркає вона, наче просто ненавидить вибачатися. — Я не сказала, що мені соромно. Я сказала, що перегнула.
— Яке щедре формулювання.
— Бери, що дають, — огризається.
Я мовчу кілька секунд, усе ще не вірячи, що ця розмова взагалі відбувається. Потім повільно кажу:
— Ти порізала мені руку і пила мою кров, ніби це нормальне знайомство. Коли я була замкнена в темниці та беззахисна.
— Мені потрібна була твоя кров, — спокійно відповідає Джесс.
— Навіщо?
— Не скажу.
Я закочую очі.
— От тільки не починай знову цю гру в “я загадкова тварюка з похмурими секретами”. Ти сказала, що перегнула. Чудово. Тоді поясни нормально: навіщо тобі взагалі була потрібна моя кров?
Вона відвертається, робить ще ковток із фляги і лише потім відповідає:
— Бо вона була потрібна. Не з примхи. І навіть не тому, що ти дуже апетитно верещиш, хоча тут, визнаю, був приємний бонус.
— Джесс.
— Що? Це правда. Коли я вперше її випила, мені це було потрібно. Справді потрібно, Ельзо.
Я хочу огризнутися, але не виходить. Не скажу, що Джесс стала милою, але зараз у ній точно менше звичної злої грайливості.
Я подаюся трохи вперед.
— Ти ж не напіввампірка і напіввершниця, так?
На її обличчі мелькає щось дуже швидке, як суміш усмішки і досади.
— Хех, тобі все ще подобається ця теорія?
— Ні. Слухай, ем…
Я згадую одну стару легенду, яку чула від мами ще в глибокому дитинстві. Це безглуздо. Але я все-таки питаю:
— Ти трикровка?
