Спочатку:
На сторінку книги
Після цієї “процедури” у мене залишається ватяна важкість у голові, тонка пов’язка на згині ліктя і просто огидний настрій.
Руда відьма відпускає мене не одразу. Спочатку довго дивиться на пробірку, ніби там не кров, а відповідь на сенс життя, потім робить якісь помітки в журналі, потім велить мені “не напружуватися”. Останнє звучить особливо прекрасно, враховуючи, що мене щойно силоміць потягли сюди після того, як я знайшла склад контрабандистських іграшок.
Не напружуватися. Звісно.
Я виходжу з кімнати для магічних досліджень і майже одразу прискорюю крок. Голова трохи паморочиться, але злість тримає краще за будь-які ліки. Мені потрібно знайти когось з адміністрації. Не такого, як ця відьма, що до останнього відмовлялася хоч на крихту мені повірити, а нормального. Бажано такого, хто здатен відрізнити “академічні інструменти контролю” від “добридень, ми тут ловимо драконів на продаж”.
На моє щастя, першим мені трапляється Длич. Тобто, звісно, не на щастя. Щастя, мабуть, давно сказало мені “ні, дякую” і пішло жити до когось зі спокійнішою біографією.
Старий з’являється з бічного коридору, сутулий, сухий, з обличчям людини, яку колись образив увесь світ, а потім вона вирішила відігратися на студентах. Побачивши мене, Длич миттєво хмуриться так, ніби я не просто стою, а висмоктую з нього соки життя своєю демонічною магією. В його очах я, мабуть, не просто дівчисько, а якась культистка Люцифера, з тих, хто приносить у жертву на вівтар усе живе і не тільки.
— Розес! — гаркає він. — Чому ти не в підвалі?
Я зупиняюся.
— Тому що мене силоміць відвели здавати кров для магічних досліджень.
— Не зухваль. Прибирання не закінчене.
— Послухайте. У підвалі є кімната, — швидко кажу я, намагаючись ухопитися за цю нитку. — Там усередині капкани, дротики зі снодійним для драконів, магічні сітки. Це виглядає як склад контрабандистів.
Длич дивиться на мене кілька секунд, і потім його обличчя стає ще мерзеннішим на вигляд.
— Ти знову вигадуєш свої демонічні небилиці!
Я не одразу знаходжу, що відповісти.
— Вигадую?
— Спочатку підпал штори, тепер якісь “контрабандисти” в стінах Академії.
— Та ви знущаєтеся? — у мене голос стає вищим. — Я не вигадую, ви самі можете подивитися й переконатися!
— Авжеж. Може, десь там ще знайдеться лігво культистів із вашого народу?
О. Ну точно, як я й думала, він усе-таки підозрює мене і в цьому. Я стискаю зуби. Дуже хочеться сказати йому, куди саме він може піти зі своїми висновками. Але в мене немає часу на старого дракона в людській подобі.
— Мені потрібно до когось із керівництва.
— Твоє керівництво зараз — це я. І я кажу: повертайся в підвал і продовжуй прибирання.
Я відкриваю рота, щоб відповісти, коли повз майже бігом проходять двоє служників. Один неголосно каже другому:
— Директриса щойно повернулася. Потрібно передати їй архівні виписки за міжакадемічним запитом.
Я різко повертаю голову, почувши знайоме, а зараз рятівне слово “директриса”. Ірен тут.
О Ліліт, нарешті.
Длич теж чує. І, звісно, тут же робить крок, перекриваючи мені дорогу.
— Навіть не думай.
— Пропустіть мене.
— Розес!
Він тягнеться, щоб схопити мене за рукав, але я відштовхую його плечем і майже бігом зриваюся коридором. За спиною він кричить щось про дисципліну, покарання, демонічну нахабність і, здається, “я цього так не залишу”. Прекрасно. Нехай стане в чергу.
Ірен я знаходжу біля головного переходу. Вона тільки увійшла в корпус, у дорожньому плащі, з рукавичками в руках і обличчям дуже заклопотаної, але дисциплінованої сильної жінки.
— Розес, — промовляє вона, щойно я підлітаю до неї. — Чому ти біжиш Академією так, ніби за тобою женеться дракон?
— Бо якби за мною гнався дракон, це було б простіше пояснити. Директрисо, вам потрібно піти зі мною! Негайно.
Вона дивиться на мене уважніше, але не рухається.
— Куди?
— У підвальні приміщення. Я знайшла кімнату. Там були магічні капкани, дротики зі снодійним для драконів, сітки. Усе те, що використовують контрабандисти.
Цього разу її обличчя майже не змінюється. Тільки погляд стає холоднішим.
— Розес.
Цей тон мені вже не подобається.
— Я знаю, як це звучить.
— Не думаю.
— Знаю. Але це правда.
Ірен мовчить кілька секунд. І в цій паузі я майже фізично відчуваю, як вона зважує не тільки мої слова, а й усе, що до мене додається. Наприклад, мою расу і недавню пожежу, про яку їй уже точно встигли повідомити.
— Ти розумієш, що зараз маєш на увазі? — питає вона нарешті. — Ти стверджуєш, що в серці моєї Академії схований склад контрабандистів?
— Так.
— У стінах, де стоять охоронні печаті, варта, викладачі і внутрішні протоколи?
— Так.
— І що ніхто з адміністрації цього не помітив?
От тут мені дуже хочеться сказати щось на кшталт: “Ну, судячи з усього, саме хтось з адміністрації все це влаштував”. Але навіть моя втома ще не настільки самогубна.
— Я не знаю, хто помітив, а хто ні. Я знаю, що бачила. Будь ласка, повірте мені…
Ірен дивиться на мене ще секунду, потім усе-таки киває.
— Веди.
Її слова зовсім не означають, що вона мені вірить, але Ірен, принаймні, дає мені шанс, а це вже немало.
Далі буде...
