Спочатку:
На сторінку книги
І тут до зали заходить Джесс… Ну звісно. Дивно, що сьогодні через двері, а не через вікно.
Синьоволоса дрянь сьогодні виглядає надто бадьоро для істоти, якій учора збиралися скрутити шию. На ній темний зручний одяг, волосся недбало зібране, а на обличчі той самий лінивий, хижий вираз, від якого мені хочеться схопити хоча б стілець і про всяк випадок тримати його перед собою. Вона переводить погляд із Клео на мене, помічає браслет і криво всміхається.
— Хех. Яка зворушлива форма довіри.
— Помовч, — кидає Клео.
— Уже мовчу, моя вождине. Ви напрочуд красномовні цього ранку.
Клео, втім, навіть не витрачає на це зайвої реакції. Дивиться на Джесс так, ніби її терпіння давно стало професійною навичкою.
— Ти виведеш Ельзу з табору, — каже вона. — І особисто доведеш її до Академії Бронзових Драконів. Цілою. Без імпровізації, якщо тебе не утруднить.
— А якщо утруднить?
— Тоді я утрудню твоє подальше існування.
— Як ласкаво.
— Крім того, — продовжує Клео, не збиваючись, — ти розкажеш потрібну версію подій адміністрації академії. Ельза вчора просто заблукала в лісі, впала та втратила свідомість. Ти знайшла її вранці й привела назад, як шляхетна вершниця-студентка.
Джесс схиляє голову набік.
— Яка нудна легенда.
— Найправдоподібніша.
— І неймовірно образлива для її самолюбства, — Джесс кидає на мене погляд. — Заблукати, впасти, вирубитися. Майже вся її біографія в одній фразі.
— Пішла до Пеплогриза, — огризаюся я.
— Уже йду. Разом із тобою, що особливо сумно.
Я з такою огидою дивлюся то на неї, то на Клео, що, здається, в мене зараз обличчя трісне від гримаси. Не можу вдавати милу і дружню перед ними. Та й загалом, від природи не можу вдавати таку. У мене завжди все на обличчі написано, хоч ріж.
— Ні, — кажу я. — Тільки не вона.
Клео підіймає брову.
— Перепрошую?
— Мені було мало одного наглядача-вершника в Академії? Тепер ви вирішили приставити до мене ще й цю психопатку?
— Не називай мене так, — м’яко каже Джесс. — Ти ж мене навіть не знаєш.
— Я вчора достатньо добре дізналася і тебе, і твої зуби!
— Досить, — обриває Клео так тихо, що нам обом одразу не хочеться продовжувати суперечку. Вона дивиться на мене холодно й ясно.
— Джесс стежитиме, щоб ти не зробила жодної дурниці. Жодної спроби обійти обмеження браслета. Жодної спроби комусь натякнути, що було насправді. Жодної.
— Ви так кажете, ніби я мрію присвятити весь світ у таємниці вашої лісової архітектури.
— Я кажу так, бо віддаю перевагу живим гарантам, а не мертвим сюрпризам.
Я опускаю погляд на браслет. Рунні лінії магії майже не видно, але вони є. Якщо вдивитися, то можна побачити. Але в першу чергу я відчуваю їх через контакт зі шкірою.
Чудово. Просто чудово.
— А якщо я відмовлюся? — запитую я, хоча чудово розумію, як звучить це запитання.
Клео дивиться на мене без роздратування. Майже без емоцій.
— Тоді залишишся тут. У камері. І, повір, це буде далеко не найгірший з можливих сценаріїв.
Я з ненавистю видихаю повітря через ніс. Уміє ж ця жінка зробити так, щоб свобода пахла як новий різновид рабства...
— Отже, вибору в мене немає.
— Нарешті ми дійшли взаєморозуміння.
Джесс ліниво притуляється плечем до стіни й розглядає мене з тим самим виразом, ніби вже заздалегідь передчуває дорогу. Або моє роздратування. Або все одразу.
— Збирайся, демонічна проблема, — каже вона. — На нас чекає чудова прогулянка через ліс. Постарайся не померти дорогою. Я сьогодні не в настрої тягнути тебе на собі.
— Не дочекаєшся.
Клео робить крок назад, явно показуючи, що аудієнція закінчена.
— І ще дещо, Ельза, — каже вона насамкінець.
Я обертаюся.
— Ти справді врятувала Маннон. Цього я не забуваю.
Я не встигаю навіть здивуватися, як вона додає:
— Але не випробовуй мою вдячність на міцність.
Ну так. От тепер усе правильно. Вдячність зі смаком погрози. Саме так, як вона любить.
Джесс відлипає від стіни і підходить до мене ближче, ніж мені хотілося б. Від неї пахне чимось свіжим, лісовим, і трохи вином. Я машинально відступаю на пів кроку, і вона, звісно, це помічає.
— Не дивись так, — тихо тягне вона. — Ми ж тепер майже колеги з виживання.
— Краще б мені видали другого Грея.
— Ні, — Джесс усміхається. — Тобі видали краще. Набагато веселіше.
О Ліліт. Ні. От тут я з нею категорично не згодна. Бо Грей, яким би нестерпним не був, хоча б не намагався пити мою кров і не виглядав так, ніби чужа нервова система для нього — настільна гра.
А тепер ця тварюка стежитиме за мною. І, що особливо бісить, я нічого не можу з цим зробити.
Джесс трохи нахиляє голову, читаючи моє обличчя надто легко.
— О, так, — каже вона майже ласкаво. — У тебе саме такий вираз, на який я й розраховувала.
Я стискаю кулаки.
— Ненавиджу тебе.
— Знаю, — відповідає вона із задоволенням. — Ходімо вже. Поки моя вождиня не передумала і не вирішила, що клітка тобі все-таки пасує більше.
І от на цій чудовій думці я розумію, що вчорашній день, виявляється, був лише розминкою перед великим театром.
