Спочатку:
На сторінку книги
Два тижні в Бронзовій Академії виглядають так, ніби хтось узяв моє життя, загорнув у папір із печаткою «ТИМЧАСОВО» й поклав на верхню полицю — туди, де зберігають небезпечні речі, які не можна викидати, але й торкатися теж страшно.
Я прокидаюся, вмиваюся, одягаюся, намагаюся вигадати, чим зайнятися, і щоразу приходжу до одного й того самого списку: нічим. Мені не можна виходити за корпуси без супроводу. Мені не можна «вільно пересуватися». Мені не можна «відвідувати заняття». Мені не можна «наближатися до загонів». Мені не можна «самостійно знайомитися з інфраструктурою». Іноді мені здається, що якщо я спробую вдихнути надто нахабно, десь поруч з’явиться Сао Лань із папкою й ввічливо заборонить кисень «до особливого розпорядження».
У коридорах мене впізнають швидше, ніж я встигаю зрозуміти, де тут узагалі сходи.
«Це вона».
«Та сама».
«Демонеса».
«Яку Асаріон ніс».
«Помилка Реда».
Перші дні я намагалася тримати обличчя. На третій день зрозуміла, що тримати обличчя в академії — це як тримати парасольку в ураган: виглядає гордо й уперто, але мокнеш усе одно. Тоді я почала тримати не обличчя, а язик за зубами. Це набагато корисніше, та не завжди вдається.
Іноді я обережно, нишком, мов шпигунка, підглядаю за заняттями. Просто тому, що мені до нестями хочеться бодай краєчком свідомості відчути себе живою. Крізь прочинені двері видно дошку, схеми зв’язків і професора, який каже «ритм» і «дихання» з виглядом мудреця. Ще він говорить багато незрозумілих слів, вершницьких термінів і слів давньою мовою драконів — а я розумію з цього майже нічого. Студенти записують, сперечаються, сміються, і я раптом ловлю себе на тому, що мені хочеться врізатися в цей шум, як у теплу воду. В нормальне студентське життя.
Я вперше ловлю себе на думці, що сумую за своєю академією, де все було убого, але я принаймні була «своєю», і кількість «не можна» не заповнювала весь мій клятий розклад.
Іноді тут мене помічають. Тоді в повітрі миттєво з’являється холодне: «перевірте, чи зачинені двері». А я стою й думаю, що, можливо, в мене й справді демонічна сила — перетворювати свою присутність на загрозу Кінця Світу. Частіше вони не виганяють, а просто роблять вигляд, що мене не існує. Це витонченіше, ніж пряме цькування. І від цього чомусь зліше й тоскливіше.
Пару разів я все ж намагаюся «гуляти». Насправді — просто піти куди хочу. Звичка, знаєте. І впертість, рідна. Але щоразу в якийсь момент поруч виникає Грей Асаріон, як статут у людській формі.
— Розес, — каже він спокійно. — Куди?
Це навіть не запитання. Це діагноз.
— Туди, де немає тебе, — відповідаю.
— В цій академії таких місць мало, — відрізає він. — І всі вони тобі заборонені.
Іноді мені здається, що його справжній талант — не командувати драконом, а з’являтися рівно в ту мить, коли в моїй голові народжується думка: «а що як…»
Якщо мені й дозволяють кудись вийти, то тільки з ним. А з ним шлях навіть до їдальні перетворюється на «супровід особливо цінної проблеми». Я йду поруч і відчуваю, як на нас дивляться: хтось із цікавістю, хтось із бридкістю, хтось із відвертою ненавистю. І майже завжди з цим мерзенним блиском: «так от які ці гидкі демони».
Я могла б усім їм відповідати. Я вмію відповідати. Навіть занадто. Але я прекрасно пам’ятаю фразу Лань: «ви надто рано стали центром уваги». А в академії увага — це не комплімент. Це вирок із відстрочкою.
Тому я, правда, намагаюся тримати язик за зубами. Щосили.
Я дізнаюся більше про єдиного східного дракона в академії. Місцеву гордість, на якій літає сама директорка. Східні дракони не будують щільних зв’язків, або роблять це дуже рідко — я до кінця не зрозуміла. Тому у директорки два зв’язки: один із її легендарною Тінню, і другий, не справжній — зі східним синім. Мені складно розібратися в цьому лабіринті, але ясно одне: Ірен нікого не підпускає до сідла синього. А синій навіть не живе в місцевих загонах, а вічно відлітає кудись у гори, бо він не такий, як інші. Але як же вони всі не хвилюються, що східного викрадуть контрабандисти? На це запитання відповісти не вдається.
Увечері я сиджу в кімнаті й треную те, що мені все ще належить: контроль. Демонічну магію. Рідні ілюзії. Найпростіші. Шурхіт у кутку, ніби хтось пройшов. Голос за стіною, ніби там сперечаються. Відлуння кроків. Не для того, щоб налякати вразливих студенток, хоча мені, часом, дуже хочеться. А просто щоб не забути, що я не лише сплю, їм і існую за розкладом.
Демонічний вогонь виходить гірше. Він приходить як слабке тепло в долонях, як лихоманка, яка не наважується стати полум’ям. Раніше я справлялася з ним краще, а тепер ніби деградувала — і це бісить. Полум’я виглядає, як кінчик тліючої свічки на долоні. Дуже вражаюче. Ліліт би ридала від гордості.
Зв’язок із Редом… він теж усе ще є. Десь усередині мене. Як тонкий нерв під шкірою, який інколи ниє, коли я думаю про загін. Я не чую його думок і не бачу образів, але інколи дуже чітко відчуваю: він пам’ятає. Інколи мені здається, що я відчуваю його емоції на відстані. Але Грей каже, що це неможливо. Лише в моменти, коли вершник сидить на драконі або стоїть дуже близько — тільки тоді можна зчитувати емоції, наміри. Навіть не думки, а просто імпульси. Тому я не розумію, що не так із моїм неправильним другим зв’язком. Здається, все…
Єдине місце, куди мені вдається ходити без війни, — лазарет.
Кіріган приходить до тями швидко. Швидше, ніж я припускала. Перші дні він виглядає так, ніби його витягли з річки й забули повернути частину душі: блідий, злий, без окулярів, із синцями під очима, частіше спить, ніж не спить. На другому тижні — уже сидить, ввічливо сперечається з лікарем, поправляє нові окуляри й намагається виглядати «як завжди», хоча «як завжди» у Кірігана — це «вічно невдоволений геній».
— Ти жива, — каже він у нашій першій розмові після того, що сталося. — Це дратує.
— Взаємно, — відповідаю я й сідаю на край стільця. — Я сподівалася, ти лежатимеш довго. Але, з іншого боку… Мені нудно самій.
Він хмикає.
— Тебе не випускають?
— Мене випускають, — кажу я. — Просто не туди, не тоді і не без повідця...
А потім, в один із днів другого тижня, академія починає шуміти інакше.
Спершу я помічаю це в дрібницях: дівчата в коридорі обговорюють не мене, а тканини; хтось свариться через зачіску; сходами несуть ящики зі стрічками й свічками; біля їдальні висить оголошення, навколо якого збирається натовп.
Я підходжу ближче — настільки, наскільки мені взагалі дозволено наближатися — і читаю:
СТУДЕНТСЬКИЙ БАЛ.
Я дивлюся на слово «бал» і відчуваю, як усередині підіймається не радість, а щось інше. Воно гостре й непристойно тепле. Наче мені раптом нагадали, що люди інколи просто… живуть. Танцюють. Сміються. Сперечаються через те, хто з ким піде, а не через те, хто почав війну.
Звісно, перша думка в мене максимально реалістична:
Мені туди не можна.
Бо я не студентка. Бо я «тимчасово». Бо я «небезпечно». Бо половина академії мріє, щоб я зникла, а друга половина — щоб я зникла в муках.
Я йду до кімнати і майже встигаю переконати себе, що мені байдуже, як у двері стукають. Лань заходить із папкою, вона граційна й акуратна, як завжди. І від неї знову пахне лавандою, але зараз ще й драконом, і морською сіллю. Хм, у Лань є свій дракон? Утім, має бути, але я ніколи його не бачила…
— Ельза Розес, — каже вона спокійно. — У мене для вас розпорядження.
Я примружуюся.
— Якщо це знову про «не можна», можете просто повісити мені на лоб табличку.
Лань дивиться на мене рівно, але в цьому «рівно» зараз є майже дружелюбність.
— Директорка дозволила вам відвідати студентський бал.
