Спочатку:
На сторінку книги
Сад Бронзової Академії ніби проєктували люди, які щиро вірять: якщо посадити достатньо білих квітів, світ стане чистішим. Білі пелюстки колишуться на вітрі, доріжки викладені каменем, під ногами все акуратно й правильно.
Я стою біля статуї Богині Лів і дивлюся їй в обличчя. Точніше — на спробу обличчя. Кам’яна діва з довгим волоссям і трохи розмитими рисами, як у портрета, що надто довго висів на сонці. Гарно. Неможливо спокійно. І до смішного чуже.
Лів тут усюди: на гербах, на печатках, у молитвах перед тренуванням, у шепоті студенток, коли вони бояться нічних коридорів. Її ім’я вимовляють так, ніби це пароль безпеки. Ніби вона справді дивиться, захищає, веде.
Я не відчуваю ні поваги, ні тепла, ні того, що зазвичай називають «благоговінням». Лише стару, липку, дуже особисту злість, яка не палає відкрито, а лежить усередині, як вуглина під попелом.
Бо в нашій історії Лів не «захищала». Вона відвернулася.
Вона щиро вірила, що демони й червоні ельфи — породження зла, уламок Люцифера, помилка світу, яку краще викреслити. І поки інші викреслювали нас пачками, поки вогонь палив не свічки в храмах, а домівки й тіла, Лів дивилася в інший бік. Її молитви до нас не доходили. Її милість — теж.
Натомість прийшла Ліліт. Зведена сестра Лів — та, про яку тут говорять пошепки або не говорять зовсім. Ліліт дала нам прихисток, дала віру в те, що ми не «помилка», а народ. Не «псування», а ті, хто вижив. І, можливо, саме тому мене щоразу смикає, коли я бачу кам’яну Лів на п’єдесталі: вся академія, та й увесь світ, молиться їй так, ніби вона особисто їх урятувала, а мені хочеться спитати у статуї дуже просту річ.
«Де ти була, коли нас різали?»
Звісно, статуя не відповідає. Боги більше не живуть між нами, як у старих легендах, і тепер на їхньому місці — лише мовчазний камінь. Та навіть якби вона була тут… чи відповіла б вона тим, хто їй незручний?
Я відвертаюся, вдихаю запах білих квітів і зриваюся з місця раніше, ніж вирішу намалювати щось непристойне на статуї або вголос висловити свою «повагу» до Лів. Це загрожує не лише злістю академії, а й карою самих небес, тож краще тримати себе в руках.
Лань Сао наказала мені зустрітися з кравчинею. «Не обговорюється», — сказала вона тим самим рівним голосом, який використовувала, коли на кону була дисципліна. Зараз на кону був дрес-код. Бал на носі, і раз мені «дозволили», я маю виглядати як людина, яку допустили до товариства, а не як утекла з лісу помилка на шиї директорки.
Кравчиня приходить до мене в кімнату після обіду — так, ніби це не гуртожиток, а її особиста майстерня, а я — недошитий проєкт, який терміново треба довести до ладу.
Вона з’являється на порозі з рулоном тканини під пахвою, коробкою шпильок і поглядом, який за секунду оцінює, скільки в тобі зросту, впертості й проблем. Від неї пахне крейдою, нитками й гарячою праскою. Цей запах нагадує мені дім. Нагадує мою матір, коли вона займалася шиттям. Від цього навіть дивно, незвично.
— Роздягайтеся до спіднього, — каже вона без прелюдій. — Швидше. Часу мало.
«Швидше» звучить так, ніби я не на примірці, а на зборі перед боєм. Я, звісно, фиркаю, але підкоряюся. Знімаю одяг, лишаюся в простій білизні й стою посеред своєї нової, надто охайної кімнати, почуваючись водночас ніяково й безглуздо: виявляється, у мене є життя, де мені міряють талію заради танців, а не затягують мотузки заради утоплення. Це щось новеньке.
Кравчиня обходить мене колом, як сувора суддя, прикладає сантиметрову стрічку, робить помітки в блокноті. Стрічка холодна, пальці впевнені.
— Руки вгору. Поверніться. Дихайте.
— Я дихаю, — відповідаю. — Здається.
Вона хмикає, не піднімаючи очей.
— Головне — не падайте. Мені потім мірки заново знімати.
— О, не хвилюйтеся. Падати за розкладом у мене лише в присутності Асаріона, — бурмочу ледь чутно, згадуючи, як Грей ніс мене, непритомну, коридорами. Звісно, то була не зовсім непритомність, а снодійний дротик, але це вже деталі…
І рівно на слові «Асаріон» двері розчиняються так, ніби це не гуртожиток, а прохідна кімната. Грей влітає всередину. Він швидкий, зібраний, звично роздратований… і завмирає на порозі, ніби його раптом ударили.
Його погляд встигає зачепитися за мене — і тут же різко йде в стіну. Його вуха, до мого величезного, непристойного задоволення, стають трохи червонішими. Не яскраво, а просто… помітно. Збентеження особливо видно на його ідеально зібраному обличчі, яке зазвичай виражає дві емоції: «ні» і «вам кінець».
— Розес… — видихає він крізь зуби й миттєво розвертається боком. — Чому… двері… не зачинені.
— Бо це моя кімната, а не в’язниця, — відповідаю максимально невинно, наскільки взагалі вмію. — Хоча мені часто здається, що ти намагаєшся виправити цю недоробку.
Кравчиня кидає на Грея короткий, оцінювальний погляд.
— Молодий чоловіче, — рівно каже вона, — вийдіть.
— Я… — Грей явно намагається зберегти гідність і статут водночас. — У мене розпорядження.
— У мене — сантиметрова стрічка, — відрізає кравчиня.
Я прикусую внутрішній бік щоки, щоб не розсміятися вголос. Грей робить ще крок назад, так само демонстративно дивлячись куди завгодно, тільки не на мене. Вигляд у нього такий, ніби він зараз волів би зустріти в коридорі демона-вбивцю, ніж жіночу примірку.
— Ірен хоче, щоб ти сьогодні попрактикувалася, — каже він швидко й надто діловим голосом, ніби діловитість здатна скасувати ситуацію. — Політ на Реді. Контакт із драконом. Під наглядом. Їм потрібно краще зрозуміти ваш зв’язок. Досить тобі сидіти й нічого не робити…
У мене всередині ніби клацає замок, який два тижні тримали зачиненим.
— Політ?.. — перепитую я, і голос зрадницьки стає трохи живішим. — На Реді?
— Так, — сухо підтверджує він, усе ще вперто розглядаючи стіну. — І… одягнися. Перед польотом.
— О, — я усміхаюся, і мені навіть не треба старатися, щоб усмішка вийшла отруйною й задоволеною. — Дивися-но. Асаріон уміє ніяковіти від жіночої білизни. Хто б міг подумати. Вона ж у мене ще й дуже закрита…
— Я вмію виконувати накази, — різко кидає він.
— Звісно-звісно, — кажу я солодко. — Твої почуття й червоні вуха тут зовсім ні до чого.
Він явно хоче сказати щось крижане й нищівне, але кравчиня ляскає мене стрічкою по талії — легко, як клацання по думці.
— Не крутіться. І не фліртуйте. Мені лінії псуєте.
— Це не флірт, — обурено повідомляю я.
Грей, здається, вирішує, що найкращий спосіб вижити — втекти. Він кидає наостанок, не обертаючись:
— За годину біля загонів. І якщо ти запізнишся…
— Ти страждатимеш? — радісно підказую я.
— Я вже страждаю, — відрізає він і майже вилітає в коридор так швидко, що двері за ним тремтять, як моя репутація в цій академії.
Я дивлюся йому вслід і не витримую — тихо фиркаю, майже хихикаю. Ніби всередині мене вперше за два тижні щось розправляє плечі. Бал. Сукня. І, Ліліт побери, тренування з драконом! Я що, нарешті виграла в лотерею?
Кравчиня знову тягне стрічку по моїх плечах і бурмоче:
— Не усміхайтеся. І не танцюйте. Мірки пливуть. О Лів, да просто постойте на одному місці ще пару хвилин!
Я слухняно намагаюся зібратися й перестати бути схожою на пружинку, яку стиснули пальцями, але виходить погано. Бо вперше за довгий час мені здається, що життя — хай обережно, хай на повідку — все-таки рухається кудись не в бік дна ріки.
І я дуже хочу встигнути туди, де знову є повітря.
