Раді Вас бачити!

Час ніби застиг у в'язкій суміші вологого повітря, терпкого диму сигарет й нервових кроків мого чоловіка. На чолі глибокі зморшки, а погляд устромлений униз, ніби візерунки на килимі здатні підказати відповідь на його запитання.

За вікном періщить дощ. Блискавиці розтинають небо білими спалахами, і раз-у-раз осявають обличчя п'ятьох джентльменів, що вже годину обмірковують, як загнати в пастку кровожерливого вампіра-вбивцю.

Мій чоловік — Джонатан, ледве зміг утекти від цього монстра. З його оповідей я могла уявити похмурі стіни замку, де царює сама смерть, дикі хащі лісів, сповнені чудовиськ-вовків; і навіть трьох дів, що видавалися чарівно прекрасними, доки не показували свої ікла. О, я змогла помітити мрійливу іскру в очах Джонатана, коли він описував цих кровопивць. Та нехай.

Куди важливіше те, що ця темна місцина, яка ледь не згубила життя мого чоловіка, разом із її потворними мешканцями належала Дракулі — безсмертному створінню, що мало надлюдську силу й розум, а заразом незгасиму жагу крові.

Я уявляла його, блідого, як привид із вовчими іклами й такими ж гострими кігтями. Кістки, певно, випинаються під обвислою шкірою, не здатні приховати гнилу сутність свого володаря.

У своїх мріях я стискала в руці осиковий кілок і пробивала ним мертве серце вампіра, аж доки його вибалушені червоні очі не згасали навіки. Ніколи в житті я не пробачу йому смерть Люсі — моєї найкращої подруги.

— Міно, ти не втомилась?

Голос чоловіка привів мене до тями. Як завжди мій добрий чуйний Джонатан.

— Анітрохи.

Я витиснула з себе найлагіднішу усмішку, на яку тільки була здатна. Чоловік кивнув. З копни темного волосся випало срібне пасмо — його рання сивина. Іще одне свідчення жахливих тортур.

— Місіс Гаркер варто відпочити.

Іноземний акцент Ван Гельсінга різав мені вуха на додачу до незвичного звертання, що досі було для мене новим. Усе життя я була Міною Мюррей, а тепер раптом стала місіс Гаркер. До слова, зовсім номінально, адже мій чоловік був цілком поглинутий пошуками вампіра.

— Дякую, усе гаразд, — відповіла я.

— Справді, Міно, тобі варто відпочити, — знову Джонатан. Тьмяне освітлення згладжувало гострі риси його схудлого обличчя й вічні синці під очима — наслідок нічних кошмарів. Зараз він нагадував колишнього себе, такий же милий і порядний.

Мені хотілося пустити очі під-лоба. Та все ж не годиться сперечатися з чоловіком перед іншими. Хай тішать себе думкою, що гарно подбали про мене.

У спальні панував мокрий вітер. Невже забула зачинити вікно? Ось і маєш тепер, Вільгельміно. Фіранки витягнулися на вулицю й лопотять в повітрі як два білих крила. Холодні краплі дощу умили весь простір від підлоги до ліжка, вкривши навіть стос газет на тумбі — в усіх є хоча б одна згадка про містичні дивовижі, описані очевидцями з різних куточків нашого краю. Люди любили такі статті, сміялися з них, називали наївними казками.

Мені було не смішно. Бліде до синього відтінку обличчя Люсі досі зринало в моїй пам'яті. Вона так раділа напередодні свого весілля. Здавалося, її радість здатна була обігріти весь світ замість сонця. І все це згасло так раптово, як тендітні пуп'янки, що в'януть на холоді.

Вікно не бажало піддаватися, та все ж з глухим рипом зачинилось, уриваючи потік вологого повітря. Дощ і далі настирно стукався у шибу. На ранок вулиці потонуть в калюжах.

Ну й нехай. Єдине чого я хочу — заснути якомога швидше й хоч ненадовго викинути з голови кровожерливе чудовисько, що безсовісно вкрало наш спокій, наше життя.

Звісно, було б краще, якби поряд у ліжку зі мною був Джонатан. Удвох безпечніше, затишніше. Шкода, що мій чоловік вважає інакше. Йому легше пережити свої кошмари наодинці.

Не думай про це Міно! Усе прийде у свій час.

Я заспокоїла себе цими думками й невдовзі провалилась у сон.

Тепло. Першим, що я відчула було тепло, м'яке й незвичне. Наступним був запах, надто складний, щоб осягнути його сплутаними думками, проте він нагадував мені щось далеке, як ліс, як дощ.

Очі відмовлялися розплющитися. Кожен дюйм мого тіла став одночасно важким та надміру чутливим. Я впізнала лагідний доторк простирадл, подув вітру, що таки відчинив вікно, прокладаючи шлях до моєї спальні, і... гарячі пальці на моїй шиї.

Шок пройняв мене блискавицею. Я миттю розплющила очі й звелася на ліктях. Млость накинулась на мене новою хвилею, вгамовуючи емоції, та я вже не спала.

Я бачила.

Широкі плечі, вкриті білим сяйвом місяця. Міцні пальці вже не торкалися — стискали шию. Полум'яні очі зблиснули на мить перед моїм обличчям і зникли. Моє горло лоскотало тепле дихання, його чорні кучері ковзнули моєю голою шкірою, мить — спалах болю.

Крик потонув у грудях, розчинившись у раптовому запамороченні. Біль зникав, відпливав кудись далеко за межі реальності. Я вже не чула дощу, не відчувала нічого, крім розкішного чоловічого запаху.

Думки розсівалися, як розпущена пряжа. Із кволим здивуванням я думала лише про одне: Дракула зовсім не такий, яким я уявляла його. Жодна брехлива оповідка не готувала мене до такого.