Раді Вас бачити!

Червона крапля миттю розчинилась у роті, гірка й нудотно солона. Жахливе відчуття. Але післясмак...

Пряний вогонь ударив в голову й розійшовся тілом наче блискавиця. Світ перед очима набув незнаних раніше кольорів. Медові райдужки опинилися ближче. Гарячі пальці стискали моє підборіддя, утримуючи в рівновазі, коли, здавалось, земля йшла з-під ніг. Його сміх відлунював усередині мене, зливався із гучними ударами серця. Його шепіт, мов лоскітний вітер, вкривав шкіру сиротами:

— Подобається, Вільхельмінно?

Мій затуманений розум не одразу збагнув сенс його питання, натомість чіпляючись за співочі ноти іноземного акценту, зовсім не такого як гортанне рокотання Ван Гельсінга.

Було щось гріховно прекрасне у тому як він вимовляв моє ім'я.

Вільхельмінно...

***

— Міно, все гаразд?

Я готова була вбити Джонатана за раптове пробудження. Його щастя, що не встиг переступити поріг вітальні.

— Чого тобі? — гаркнула я, мружачись від сліпучого сонячного світла. Хто це розсунув фіранки?!

— Міно.

Мій чоловік так і застиг у дверях. Виразні очі округлились іще більше.

Мить — раптове розуміння облило мене окропом. Що це зі мною?

— Вибач, погано спала.

Джонатан врешті увійшов до вітальні, де я так і заснула чи радше зомліла після зустрічі з Дракулою. Гарячий спогад ковзнув тілом, озиваючись жагою в горлі. Я досі відчувала солоний присмак його крові й жаркий доторк. Хто сказав, що вампіри холодні як смерть? Сама лише присутність кровопивці змушувала мене горіти наче в пеклі.

— Уже полудень. Я думав, варто розбудити тебе.

Тремка невпевненість у голосі чоловіка викликала нову хвилю роздратування. Джонатане, ми стільки часу разом, а ти досі поводишся як чужий.

— Що ви дізналися вчора?

Я підвелася, долаючи запаморочення й слабкість. Пам'ятаю, як колись випила забагато вина й на ранок почувалася так само кепсько.

— Наш божевільний пацієнт, схоже, справді служить Дракулі. Ван Гельсінг у цьому впевнений. Сьюард, звісно, має своє наукове пояснення, проте навіть він схиляє голову перед нашою містичною теорією. — Джонатан сів поруч на канапу й схилив голову так, що білі пасма сховали його обличчя від мене. У пориві ніжності я торкнулася м'якого волосся, ковзнула кінчиками пальців його схудлим обличчям, відчуваючи колючу щетину. Мій милий Джонатан, ти став надто заклопотаним.

— Міно, — проникливі очі повернулись до мене. — Що з твоєю рукою?

Я відсмикнула долоню, перш ніж встигла як слід подумати. Це ж треба так! Невже з усіх можливих речей, на які можна було звернути увагу, він помітив тільки мій поріз.

— Нічого.

— Що сталося?

— Це. Лише. Поріз.

Тиша зависла між нами, напружена, як повітря перед грозою. І, клянуся, до бурі лишалося недовго, бо злість, що здіймалась в мені, розплавила всі межі.

— Що з тобою коїться? — видихнув Джонатан, хитаючи головою в невірі.

О, мій любий чоловіче, зі мною коїться щось неймовірне.

***

Жага.

Я була голодна й спрагла як ніколи у житті. Щойно сонце почало хилитися за обрій, розливаючись в небі кривавою плямою, груди сповнилися свіжим нічним повітрям, і кожен дюйм мого тіла озвався яскравими чуттями.

Я ледь витримала задушливий літній день зі сліпучим сонячним світлом. Руки так і тягнулись до важких заслон, але довелося стримувати свої пориви. Ван Гельсінг, ніби йому нема роботи, весь день швендяв будинком й раз-у-раз звертав до мене свої прозорі очі. Бодай йому повилазило! Не можна навіть зайвий раз вдихнути, щоб цей іноземець нічого не помітив.

А я не хочу, щоб він дізнався про мою угоду з Дракулою. Від однієї думки про можливе викриття мороз біжить по шкірі. Та ж цей чоловік прикує мене до ліжка й переливатиме кров, аж поки не впевниться у моїй святій чистоті, і тоді змусить каятися й сповідатися усе життя. Дивно, як це він обрав шлях науковця, коли б міг стати чудовим проповідником чи суддею, такий же відчужений і правильний. Прирече на смерть — рука не здригнеться.

Та годі вже про це.

Сутінки воскресили в мені жагу до життя. Я хотіла їсти, пити, насолоджуючись кожним шматочком, кожним вдихом, що торкався моїх спраглих вуст. О, я й не знала, що тіло може ставати таким чутливим від жадання, і йдеться зовсім не про їжу.

Я мимоволі всміхнулась, прямуючи до кухні, де мало бути іспанське вино, привезене Джонатоном з попередніх подорожей. І чого ми досі його не спробували?

Я одразу ж помітила дужу постать Квінсі, що завмер перед вікном, заглиблений у власні думки. Порядна дівчина лишила б сумного джентельмена в спокої, а надто у таку пізню пору.

Байдуже. Відкидаю чорні коси на спину й ледь не зітхаю від задоволення. Яка ж це насолода розплести густе волосся й дозволити йому овивати моє тіло. Звісно, це непристойно. Та все ж менш непристойно, ніж те, що я збиралась розмовляти з неодруженим чоловіком убрана в літню сукню без важкої нижньої білизни і корсету.

— Поганий день? — моє запитання заскочило Квінсі зненацька. Чоловік рвучко обернувся, ніби прокинувся, а тоді на його обличчі розквітла знайома білозуба усмішка.

— А коли в нас були легкі дні? — мовив він.

— Колись давно, до появи Дракули.

Гірке нагадування промайнуло холодним вітром, що на мить похитнув мій грайливий настрій. Лише на мить.

— Квінсі, ти будеш такий ласкавий допомогти мені? — протягнула я, граючись із чорним пасмом. Погляд американця цілком зосередився на моїй фігурі.

— Все, що завгодно, леді.

Я не стримала смішок.

— Тоді відкоркуй мені чарівне іспанське вино, що вже вкрилося пилом у комірчині.

Квінсі насупив чоло, здивований моїм проханням, та все ж кивнув. У світлі місяця його пшеничне волосся здавалося золотим, а чуттєві риси — більш виразними. Цей чоловік повна протилежність Джонатана, і тому сьогодні я питиму з ним.

Червона рідина нагадала мені кров — жаский спогад уразив мене мов дошкульна скалка, та м'який голос Морріса відвернув цю хвилю.

— Ми заслужили на це, — мовив він і одним ковтком вихилив ледь не пів келиха. — Давно я не пив такого хорошого вина, най йому трясця, — Квінсі різко замовк. — Перепрошую. Це все нерви.

— Нічого, — відказала я, потягуючи солодке вино.

О, мій друже, твоя лайка зараз зовсім мене не хвилює. Принаймні не в тому сенсі, який спав тобі на думку.

— Знаєш, я досі не можу забути ту ніч, коли померла Люсі.

Слова Квінсі озвалися болем в моєму серці. Та, очевидно, кров Дракули, що текла моїми венами, не дозволяла довго сумувати, тож за мить я вже знову зосередилась на вродливому обличчі американця.

— Я не можу пробачити собі. Клянуся, за все своє життя я не бачив нічого страшнішого, — його голос тремтів, а очі блукали простором, ніби у тісних стінах кухні можна було відшукати ліки від його страждань.

— Це не твоя провина.

Мої пальці самі потягнулися до його підборіддя, вкритого світлою бородою. У блакитних очах промайнув подив, але тонкі вуста вже розтиснулись в очікуванні поцілунку. Вогонь жаги огорнув моє тіло, сп'яніле від вина й забороненої пристрасті.

— Міно.

Цей тихий шепіт відлунив у мені солодким спазмом.

— Міно!

Я різко розплющила очі, зустрівшись із ошелешим поглядом Квінсі. Трясця, що я роблю!

На мене ніби вивернули відро окропу. Я відхилилась назад, сховавши руки у кишені сукні. Боже, який сором! Що я накоїла?

— Вибач, не знаю, що це зі мною.

— Це все нерви, — мовив американець, ховаючи погляд. Здавалося, він сам не знав куди себе подіти.

— Надобраніч, Квінсі, — пробелькотіла я й рушила до своєї спальні. Так, це була втеча — ганебна втеча, але фонтан почуттів, що раптом прокинулись у мені, гнав подалі від солодкого вина і манливих уст Квінсі. Бо правда була така, що це зовсім не нерви. І навіть не кров Дракули.

Я добре пам'ятаю, як уперше побачила Квінсі Морріса і відмітила його вроду, попри те, що не дозволяла собі навіть думати про інших чоловіків. У мене ж був Джонатан. Тож, як би не хотілося заперечувати правду, кров вампіра не перетворювала мене на іншу людину, а лише звільняла приховані бажання.

***

І він поцілував кінчики її пальців перш ніж рвучко розвернути й притулити до стіни. Герцогиня застогнала, підкоряючись забороненій насолоді. Гарячі руки маркіза блукали її стегнами, зводячи з розуму.

Цікаво. Маркіз, може, теж виявиться вампіром. Гарячий як Дракула.

Я мимоволі всміхнулась й заклала сторінку зірваним листком. Мушу визнати, Люсі зналася на літературі. І чому я раніше не відкрила її подарунок? Дурні безглузді заборони.

Легенький вітерець торкнувся мого обличчя, несучи із собою аромат садових троянд. Чи не вперше за цей тиждень я віднайшла душевний спокій. Кров Дракули розхитувала мої почуття: удень я спалахувала гнівом від найменшого приводу, а із заходом сонця тіло наливалось п'янкою жагою, що змушувала забувати про пристойність. Ось, що мав на увазі кровопивця, коли запропонував зіграти в шахи — я стала подібною до нього, керована згубними бажаннями, залежна від пори дня, така ж передбачувана як чорно-білі фігури на шахівниці.

Та я сильніша від примітивних бажань моєї темної сторони. Принаймні, мені не бракує клепки уникати людей, коли втрачаю контроль. Ох і встрягла ж ти, Вільгельміно, мов та муха в павутині.

Квапливі кроки Джонатана привернули мою увагу задовго, до того, як я побачила його постать. Покращені чуття — несподіваний дарунок Дракули.

— Доброго ранку, — всміхнулась я.

— Доброго, — кивнув мій чоловік, ковзнувши поглядом по книзі, що лежала в мене на колінах. Іще тиждень тому я б сховала її, червоніючи мов варений рак. Які дурниці! Тепер же я взагалі не бачу приводів для сорому. Та й Джонатану, здається, байдуже.

— Я мушу поїхати на кілька днів. Маю перевірити одне місце. Ймовірно, Дракула облаштував там собі криївку.

Я лише кивнула у відповідь. Іншим разом розпитувала б Джонатана, просила б узяти із собою. Та сьогодні у мене були інші плани.

— Будь обережною, Міно.

— Ти теж.

Джонатан ніби хотів додати щось іще, та врешті розвернувся й пішов. Я дивилась, як зникає його постать у зелені саду. Невже він навіть не поцілує мене на прощання? Серце озвалось болючим спазмом.

Я щиро любила Джонатана. Але останнім часом більше нагадувала собі про це, ніж справді відчувала кохання.