Раді Вас бачити!

Я відчувала настання вечору, навіть не визираючи у вікно. Це нагадувало пробудження землі з приходом весни, коли усе живе прагнуло цвісти, співати й любити. Тільки кров Дракули належала до світу смерті й пітьми, тож і мої бажання були зовсім не з праведних.

Ледве змусила себе вдягнути тугий корсет й застібнути двадцять ґудзиків під саму шию. Було в цьому щось неправильне. Але мушу виглядати пристойно хоч один вечір, тож, попри власне небажання, ще й заплела коси та заколола їх шпильками на потилиці. Лишалося підготувати одну річ — найважливішу.

Я ковзнула до кімнати Ван Гельсінга, тихо як кішка. Хоч іноземець відправився разом із Джонатоном, удома мав лишатися чутливий порядний Артур. Як я йому поясню свою поведінку, коли він мене тут побачить? Ні, про це й мови бути не може. Сьогодні мушу бути обачною, інакше нічого не вдасться.

У спальні було темно. Важкі заслони щільно затуляли вікна, не пропускаючи свіже повітря. З огляду на те, як Дракула любив проникати в наш будинок, Ван Гельсінг чинив мудро.

На столі, у коробках під стіною, на полицях — усюди розкладені химерні приладдя, на кшталт скляних слоїків з засушеним зіллям, розп'яття, вінки з часникових квітів, ножі й книги. Вражає і одночасно дратує темну частину мене, що пробудилась від крові вампіра.

Якусь мить я роззиралась довкола, не сміючи зайвий раз торкатися речей Ван Гельсінга. Що як вони освячені чи захищені якимось тубійським закляттям? В моєму теперішньому становищі обидві ситуації однаково небезпечні.

Нарешті в око впав знайомий чорний саквояж, який іноземець часом брав із собою, коли сподівався зустріти Дракулу. Впевнена, що й сьогодні, поїхавши разом із Джонатоном, він узяв необхідне приладдя, та, можливо, дещо лишив тут.

О так, мої пальці швидко віднайшли гострий осиковий клинок. І попри хвилю нудотного страху я була задоволена. Пора покінчити із цими вампірськими іграми.

Дракула, певно, гадав, що зробить мене слабшою, коли змусить спробувати свою кров. Я мала б перетворитися на егоїстичну, неконтрольовану істоту, що замість мислення керується інстинктами. Щиро кажучи, це було не так вже й далеко від правди. Однак, закладаюся, кровопивця не знав, що також дав мені величезну перевагу — я відчувала його, я знала де він є.

Часом це були сни, часом видіння, що з'являлися вдень, та однаково я бачила уривки його спогадів, ніби дивилась на світ його очима. Спершу це жахало мене настільки, що кілька ночей боялася склепити повіки. Втім я змогла подолати свій страх і почала дивитися уважніше.

У розмитих картинах часто з'являвся один і той самий спогад: олійні лампи, старе піаніно, засмальцьовані дерев'яні столи, напівголі танцівниці. Порядна панянка не мала б знати це місце, та завдяки Люсі я пізнала багато цікавих речей. І сьогодні це стане мені в пригоді.

Опинившись перед кованою вивіскою "Кажан і плющ", я зупинилась і щиро пошкодувала, що мої видіння не явили мені таємні криївки Дракули в Англії, за якими так ревно полював Джонатан. Натомість я побачила лише затхлу таверну, де кровопивця відловлював п'яних роззяв аби поживитися їхньою кров'ю.

На жаль, кращого вибору в мене не було, тож я переступила поріг таверни, вдихаючи їдкий запах дешевого тютюну й елю. У пізню вечірню пору тут збиралося чимало простих робітників, що голосно реготали, кидаючи пожадливі погляди на легковажних дівиць. Джентельмени вищого походження також нерідко відвідували подібні заклади, проте ховались у затінених кутках, боячись спіткати знайомих.

Я проминула кілька масивних столів. Серце вистукувало у грудях в такт жвавій мелодії втомленого піаніста. Сп'янілі погляди чоловіків обмацували мою фігуру, від чого шкіра горіла, ніби мене зачіпали фізично.

— Агов, красуне! Ходи до нас!

Я пришвидшила крок, нарешті помітивши темну постать в кінці зали. Трясця, що мені робити далі? Замахнутися кілком одразу? Ні, надто примітивно. Потрібен кращий план.

Іще один захмелілий чоловік потягнувся за мною, тож, не гаючи часу, я підійшла до столу, де сидів вампір, і зайняла місце навпроти. Не знаю, яка сила керувала мною в ту мить, але тепер я опинилась віч-на-віч із п'ятсотрічним кровожерливим чудовиськом. Що ж, принаймні він не мав звички розпускати руки.

Густі чорні брови витягнулися в здивуванні. Він зараз шокований вовк, який бачить зайця, що сам кидається в пащу.

— Вільхельмінно, ви мене дивуєте, — мовив кровопивця, відкидаючись на спинку стільця. — Не гоже пристойній дамі відвідувати такі заклади.

— Так само як і пристойному джентельмену, яким ви себе вважаєте.

Якщо я переживу сьогоднішній вечір, то, певно, зашию собі рота. Мене все життя вважали ледь не взірцем стриманості. Що це раптом зі мною коїться?

Дракула лише пирхнув у відповідь.

— Якби я знав, що ви бажаєте скласти мені компанію, то, присягаюся, обрав би краще місце.

Його глузливий тон змусив мене зціпити зуби. Подивимося, як ти будеш сміятися, потворо, коли я встромлю кілок у твоє серце.

Музика раптом урвалась, залишаючи таверну у дисгармонії розмов, шурхотіння й дзенькоту посуду. Чоловіки, що не так давно мали до мене справу, гучно лаялись через брак музичного супроводу, хоча, можу закластися, вони не ладні були б згадати жодної пісні, що звучала тут сьогодні.

До нас підійшов кельнер у брудному сірому фартусі. Дракула мовив йому кілька слів і за хвилину той повернувся із приборами для мене.

— Не можу ж я дозволити дамі бути голодною, — відповів він на мій здивований погляд. Яка щедрість, їй богу! Вовк відгодовує свою здобич.

Хоча, мушу визнати, мій шлунок, що не хотів приймати і крихти їжі вдень, раптом озвався ниючим спазмом. Цікаво, чи знає Дракула, як на мене впливає його кров? Лукава усмішка підказує, що він про все здогадується.

— Чому ви тут Вільхельмінно? — запитав він, нахиляючись ближче. — Я не здивувався б зустрічі із вашим чоловіком чи тим клятим мисливцем Ван Гельсінгом, — в голосі кровопивці бриніла огида. — Але, що ви тут робите?

Поява кельнера врятувала мене від необхідності відповідати. І справді, що я мала говорити? Розповісти про свої плани? Оце вже точно ні.

— Ви — цікава жінка, Вільхельмінно, — провадив далі Дракула, наливаючи вино. — Кидаєте мені виклик, хоча боїтеся до смерті. І, повірте, я маю гострий слух, тож можу відчути, коли серце людини б'ється втричі швидше.

Ніби на підтвердження його слів, моє серце почало вистукувати шалену пісню.

— Але ви твердо стоїте на своєму і продовжуєте сипати саркастичними фразами, ніби сподіваєтесь убити мене своїм норовом. Чарівним норовом, мушу зазначити, — кровопивця обдарував мене широкою усмішкою, що на мить відкрила його бездоганно білі ікла. — Ви навіть з'явилися тут — у місці, що було б не надто безпечним для жінки вашого статусу навіть за моєї відсутності. І все ж, ви тут. Насмілюся спитати: чим я завдячую такій увазі з вашого боку?

Я перехилила ледь не пів-келиха вина, перш, ніж змусила себе заговорити.

— Ви справді хочете це знати?

Я схилилась ближче до кровопивці, наскільки це дозволяв масивний дерев'яний стіл. Пальці зімкнулись на осиковому клинку. Пора закінчувати цей цирк.

Медові очі зблиснули цікавістю. Дракула поклав лікті на стіл, наближаючись до мене так, що між нашими обличчями лишалось кілька дюймів.

— Мені час вертатися додому, — прошепотіла я, і, поки вампір застиг зі спантеличеним виразом, різко замахнулась й встромила кілок туди, де мало б бути серце.

Очі розчахнуті від суміші шоку й болю. Із горла кровопивці виривається глухий хрип, темна кров тече кутиками рота, плямуючи доглянуту бороду. Увесь він схиляється й стискається, наче повержений звір, а мене пронизує тріумф. Я убила його! Прохромила серце вампіра!

Лише на мить відводжу погляд, боячись, що відвідувачі таверни зараз кинуться на мене й, можливо, навіть викличуть констеблів. Вони ж-бо не знають, що я вбила вампіра, а не людину.

На щастя, усі були надто заклопотані собою, а, може надто п'яні. Так чи інакше я мусила тікати, що й зробила. Та за кілька кроків мене вхопили гарячі пальці, різко розвертаючи до себе.

Я не відчувала страху, лише тому, що була надміру здивована. Дракула стояв переді мною, живий і неушкоджений, якщо не рахувати кілка, що стирчав з його грудей.

— Ви важко поранили мене, Вільхельмінно, але, здається, у вас були інші очікування, — прошипів він, торкаючись подихом моїх щік. Налиті червінню очі пронизували мене гнівним вогнем. І я бачила у них свою смерть.

Боже, прости мені мої гріхи і дай сил Джонатану подолати це чудовисько, бо, присягаюся, я зробила все, що могла.

— Як шкода розчаровувати таку прекрасну даму.

Вампір обхопив рукою кілок і з кожним дюймом, що він витягав, моє серце все глибше тікало у п'яти. Сподіваюся, він уб'є мене швидко.

Піаніст заграв журливу пісеньку. Це все, що я встигла помітити, перш ніж гарячий вихор виніс мене на двір до клятої кованої вивіски. Газовий ліхтар відкидав жовте сяйво на золотаву шкіру вампіра. Його закривавлені пальці втискали мене у холодну цегляну стіну. Запах крові — його крові чомусь викликав у мене невідповідні бажання.

— Звідки така жорстокість, Вільхельмінно?

Чорнява голова схилилась на бік, повністю відкриваючи мені обличчя вампіра, що вишкірив ікла у вовчому оскалі.

— Ти вбив мою подругу, — ледве змогла прошептати я.

— Не я, — проспівав у відповідь вампір, підіймаючи в мені нову хвилю емоцій. Як він сміє натякати на те, що Люсі убили ми? Те створіння, що виходило з могили й викрадало дітей, не було моєю подругою.

— Ти здохнеш як собака, — прошипіла я без тіні страху. Що вже втрачати, коли вампір і так уб'є мене. — Славний і могутній король обернеться в ніщо!

Червоні очі розчахнулись іще ширше, віщуючи вибух гніву. Так я думала, але вкотре помилилась. Дракула розсміявся. І цей глибокий гортанний звук змусив мене зіщулитися.

— Trandafirul cu spini, — мовив він румунською, а тоді схилився іще ближче й прошептав. — Ти винна мені кров, красуне.

Гострі ікла пронизали мої вуста у болісному поцілунку. Я намагалась відштовхнути вампіра, але натомість вперлась руками в його міцне гаряче тіло, що нагадувало непохитну скелю. Моя ж власна кров текла мені до горла і це було наймоторошніше з усіх можливих принижень.

Порядна дама зомліла б з переляку. І, клянуся, якусь мить я бажала втратити свідомість, аби хоч так втекти від чудовиська, що вже не кусало, а відверто й нахабно злизувало кров з моїх вуст, немов смакуючи десерт. Та коли востаннє я чинила порядно?

Дракула сіпнувся з несподіванки, коли я різко вкусила його у відповідь й уже сама пила п'янку кров вампіра, танучи, мов цукор у воді. Хто знав, що у вампірів такі ж делікатні вуста. І цей смак... О, вищі сили, мій розум відпливає у невідому далечінь, лишаючи гарячий шовковий доторк, що озивається спазмом унизу живота. Байдуже, хто цей чоловік. Я не хочу переривати цю мить. Я хочу....

Поцілунок урвався так різко, що мені аж запаморочилось у голові. Відстань між нашими обличчями сповнилась холодним повітрям. Ні, ні, ні, я не хочу цього холоду!

— Неймовірно, — видихнув Дракула, обводячи моє обличчя враженим поглядом. — La revedere, Вільхільмінно. Будь обережна.

Він зник. Розвіявся немов дим. Хоча, можливо, це мій замулений погляд викривляв реальність. А думки плутались, не здатні скласти у єдину картину це смертельне рандеву.

***

Я повернулась додому глупої ночі, сподіваючись не розбудити Артура. Годі й уявити його шок, коли це ніжне створіння побачить моє закривавлене обличчя, сплутані коси й кілок у руці — також вкритий кров'ю.

І вкотре за цей день мої очікування не справдилися. Удома на мене чекали. І не лише Артур, а й Джонатан, Сьюард, Квінсі й Ван Гельсінг — уся доблесна компанія.

— Міно.

Мій чоловік ледь не вронив щелепу, і моя сутність, підігріта кров'ю вампіра, всміхнулась зі збоченою втіхою. Тепер, коли всі все побачили, я вже не муситиму ховатися.

— Ви пили його кров, — ствердив Ван Гельсінг і, коли я зустрілась із його холодним поглядом, стало геть не смішно. Раптом загадала, чому вирішила приховувати правду. Та ж цей науковець уб'є мене тепер.

— Тільки не це.

Артур, здавалось, зараз зомліє. І, хто може пояснити мені, як Люсі вибрала собі за чоловіка таку ніжну квіточку?

— Що сталося? — ось і Джонатан озвався.

Я ледь не пустила очі під лоба, проте завбачливо закусила щоку, знаючи, що зараз може политися з моїх вуст.

— Що з кілком?

Запитання Квінсі нарешті повернуло увагу компанії в потрібне русло.

— Я всадила його в серце Дракули, — голос хрипів від спраги і втоми, — але він живий.

— Боже праведний!

Не знаю, хто це крикнув: Артур чи Сьюард. Мої коліна вже хилились до землі, а важкі повіки самі заплющились. Не хочу, щоб Ван Гельсінг убив мене так, але не можу нічого вдіяти.

Джонатан підхопив мене на руки — я впізнала його запах, лоскітний доторк волосся й турботливий голос.

— Усе буде добре, — шепотів він, і від цього ставало трохи легше.

Але щось було не так.

Його обійми були не такі.