Раді Вас бачити!

Ранкове світло дотикало мою шкіру, непрохане, небажане, колюче. Я міцно замружила очі й втопила обличчя в подушці, поринаючи в спогади. Невже це таки сталося? Клянуся, я досі відчуваю його жаркі обійми, його слова і солодко-терпкий присмак поцілунків, що випили мою душу до дна.

Так, ця єдина ніч була варта навіть мук пекла. Я переступила заборонену межу і прагну грішити далі, бо моє тіло знову озивалося судомною жагою, яка пересилювала всі можливі "ні".

Я не заважала на шум довкола, так само як попередньо вирішила ігнорувати настирливе сонце. Однак, коли я впізнала голос Джонатана і спішні кроки кількох джентльменів, серце підскочило в грудях, мов ошпарене. Вони ж мали прибути до обіду! Невже я проспала?

Руки безладно блукали тілом, не знаючи за що хапатись. Дракула провів мене додому, звісно ж. І я навіть добрела до власного ліжка у спальні, проте так і лишилась в розстібнутій сукні й зі скуйовдженим волоссям.

— Міно? — долинуло по той бік дверей. Я не встигала стягнути сукню, тож врешті повернулася до ліжка й накрилась ковдрою до самого підборіддя.

— Міно, — пролунало вдруге.

А тоді я почула скрип дверей і заплющила очі, прикидаючись сплячою. Джонатан застиг на порозі. Не треба було бачити його, щоб впізнати звук кроків і голос. Однак цікаво, який він зараз: стурбований, спантеличений, чи, можливо, роздратований? Зрештою, я досі його дружина і мусила б зустріти після подорожі.

Двері зачинилися. Важка ковдра скинута на підлогу. Нарешті я можу видихнути. Однак таки треба привести себе до ладу, поки хтось іще не згадав про моє існування. А тоді прошмигну на кухню і зварю собі настій з чарівних трав Ван Гельсінга. Трясця, я вже забула, як сонце ріже очі після випитої вампірської крові.

***

Я не відчувала сорому. Можна було б виправдовувати себе впливом крові Дракули, що загострювала бажання, про які я колись і не знала; або ж звалити все на чорну магію, містику й подібне. Однак я мала достатньо сміливості, щоб визнати: усе це відбувається з моєї волі.

І зараз, сидячи верхи на ньому, я свідомо обіймала долонями тверді м'язи й рухалася стегнами у такт задоволенню. У цій позі я чудово бачила його досконале тіло. Цікаво, чи був він таким міцним за життя, чи це вампірська суть?

Байдуже. Як тільки рука Дракули ковзає між моїх стегон, п'янка жага зростає, змушуючи мене рухатися швидше. Я ладна вмерти, коли відчуваю, як він наповнює мене. Але я хочу глибше і сильніше. І це бажання спалює мене, пронизує між ніг солодкою натугою, зводить з розуму. І я кінчаю, розсипаючись мов зірване вітром листя.

Лягаю поруч із вампіром, водночас знесилена і щаслива. Якщо є щось прекрасніше від митей нашої пристрасті, то це дорогоцінні хвилини після.

— Ще трохи і я забуду, як мене звати, — зітхаю, обіймаючи долонями його обличчя. Медові очі усміхаються мені у відповідь, і в душі розливається щемке тепло, делікатне, як літній ранок.

— Ти не з тих, хто легко втрачає голову, — відказує Дракула.

Зважаючи на ситуацію, я з ним не згідна — я в ліжку з вампіром — та сперечатися не хочу. Натомість цілую тонкі вуста. Повільно. Відсторонююся і повертаюся знову, дражнюся, поки чоловік не втрачає терпіння й врешті притискає мене до себе.

Мені подобається мати владу над ним: бути зверху й обирати темп рухів, слідкуючи, як наливається жагою погляд вампіра, як напружуються м'язи під смаглявою шкірою. О, це щира насолода! Але коли я опиняюся під ним, вкрита могутнім тілом, тоді, здається, спиняється час і єдине, що я відчуваю — бажання належати йому, лише йому.

— Звідки в тебе цей шрам? — Погладжую пальцем білий рубець над серцем. — Хіба вампіри не позбуваються всіх ран?

— Цю я хотів залишити, — коротко відповів він і накрив мої вуста поцілунком. Але я не з тих, хто дозволить ухилитися від відповіді.

— Чому?

Чоловік зітхає. Чорні кучері лоскочуть мої плечі, й цього вже достатньо аби розпалити в мені нові іскри бажання.

— Це шрам від меча, який мене вбив.

Одна фраза пронизує серце холодом. Я впізнаю в його голосі погано прихований смуток — відголос далекого минулого. Я уважно слухала оповіді Ван Гельсінга, тож пам’ятаю історію про загибель могутнього володаря Валахії. Дракулу вбила власна знать. Він міг втекти, міг здатися, але вийшов на поле бою й поліг із мечем у руках як годиться лицарю.

Ван Гельсінг підозрював, що на той момент Дракула вже уклав угоду з дияволом, тож, ймовірно, волоські вельможі хотіли позбутися нечестивого правителя. Однак, торкаючись пальцями білого рубця, я збагнула, що мій князь обрав життя вампіра вже після злощасного бою.

— Чому вони убили тебе? — питаю, накриваючи його плечі долонями. Я хочу обійняти його пригорнути ближче, втоплюючи сум у лагідних доторках.

— У таких історіях відповідь завжди одна, Вільхельмінно — влада. Вони прагнули влади, — відповідає Дракула, торкаючись моїх щік. В його очах промайнула тінь — не червоний спалах пристрасті, а зовсім інша темрява, густа й непроникна.

«Влада, — повторила я подумки: Не свята мета про яку говорив Ван Гельсінг. Боже скільки всього вони не знають! І скільки вигадали щоб очорнити його ім’я!»

— І тоді ти став вампіром?

— Так, — Дракула зітхає, ніби ця розмова йому неприємна, проте я маю чіткий намір втамувати свою цікавість.

— Що ти робив після цього?

Медові очі звертаються до мене в німому спантеличенні.

— Я маю на увазі, що ти робив, коли повернувся до життя? Ти помстився тим, хто вбив тебе?

Знову зітхання у відповідь.

— Soarele mea, це не та історія, яку я хотів би розповідати чарівній жінці у моєму ліжку. Однак, якщо ти наполягаєш, то так, я знайшов їх і вбив. Уночі, доки мав сили. А тоді зробив усе можливе, аби мій син безпечно успадкував трон. Але навіть з тими силами, що я отримав, це було неможливо. Моя земля тонула в крові та переходила з рук в руки. Та й що я міг тоді? Сповнений жаги, прикутий до власної могили і вразливий до денного світла — жалюгідно.

— Ти не жалюгідний. Ти боровся.

— Вільхельмінно, — на тонких вустах грає сумна усмішка. — Найдоблесніші з моїх воїнів гинули, а я встиг врятувати хіба що декількох. Мій власний син помирав від отрути у мене на руках, і я не міг нічого зробити, лиш дивився, щоб на ранок зникнути, мов привид. Я й був привидом — нічною примарою із гербом дракона на пом’ятих обладунках, чуткою й шепотом на вустах. Я бачив, як руйнується все, що я любив.

Його слова відлунювали болем в моєму серці й, клянуся, я ледь стримала сльози, уявляючи картини зруйнованого князівства та тисячі смертей, серед яких смерть власної дитини. Тепер я розумію, чому Дракула не вірить у Бога й чому не боїться пекла. Що йому пекло? Він вже там побував й, на диво, зміг жити далі.

— Ти зробив усе, що міг, — кажу й обіймаю його сильніше. Я б хотіла стільки всього сказати, однак добираю слова обережно, щоб не завдати йому ще більшого болю. — Є речі, які ми не можемо змінити, і тоді лишається тільки одне — боротися заради самих себе і рятувати скільки вдасться. Ти лишився зі своїми людьми, з тими кого любив. Для них це мало значення. Можливо, хтось ішов у бій, не відступаючи, бо вірив у примару із гербом Дракона. Бо, якщо сам князь устав з могили, то чому б не повірити в диво.

Я говорила щиро й бачила, як з кожним сказаним словом прояснюється погляд чоловіка. Зрештою, він навіть всміхнувся.

— Не хотілося б знову бути примарою. Я почув про себе стільки переказів. Навіть не знав, що у мене таке цікаве життя.

Я прихнула сміхом. Так, люди бувають вигадливі, а надто коли йдеться про містику. Я сама в дитинстві лякала інших дітей історіями про привидів-душогубів. І, що найдивніше, я сама в це вірила.

— Мені треба йти, — зітхаю, змушуючи себе випручатися з теплих обіймів. За вікном тарабанив холодний дощ, сірий і сумний, як моє реальне життя, від якого я ховалась у казкових побаченнях з Дракулою.

— Знову полюватимеш на мене із святою водою? — в його голосі бринів терпкий сарказм.

— Ні, навчатиму дітей, — відповідаю і натягую сукню.

Ми ніколи не говорили про полювання, як виразився вампір. Ми були по різні боки на цьому бойовищі, але обачливо ігнорували цей факт. До сьогодні.

— Ти ж завжди знав, чим я займаюся, — говорю зовсім не про вчителювання, і Дракула це розуміє. — Ти наражаєш себе на небезпеку цими зустрічами.

У відповідь дзвінкий сміх.

— Що смішного? Ти перестав вживати кров, і твої сили слабнуть. А ще ти ледь не кожен день зустрічаєшся зі мною, втрачаєш час, відволікаєшся. І кожна випадково зронена підказка, може бути використана мною проти тебе.

— А ще ти вдало відчуваєш мою присутність, коли п’єш мою кров, — додає вампір, розкинувшись на ліжку у розслабленій позі так, ніби ми говоримо про погоду чи нових звірят в зоопарку. — Soarele mea, ти для мене не загроза. Можливо, ти досі слідуєш «правильним» наративам, однак певної миті цей лід розстане, і ти зрозумієш, що світ надто великий і складний, а стіни церкви здаються кам’яними, проте розвалюються від подуву вітру. Твій глибокий розум і палке серце зрештою відвернеться від цих стін, і тоді ти перестанеш тікати від мене, а, тим більше, бажати мені смерті. Ти вже зараз цього не хочеш, чи не так?

Я не знайшла, що відповісти, лише підхопила сумку й вийшла за двері. Та тільки-но перша крапля дощу торкнулась моєї щоки, холодна й мерзенна, тіло саме повернулось, прагнучи затишного тепла чоловічих обіймів. А бодай його, я не хочу йти, і, щиро кажучи, вже не бажаю вбити Дракулу.

***

Звісно, я не пішла проводити заняття й натомість надіслала записку із вибаченнями для кількох моїх учнів, де скаржилась на погане самопочуття. Що ж, це була напів-правда. Після кількох годин у ліжку з вампіром я таки була втомлена, але верталась додому в пречудовому настрої.

У вітальні на мене вже чекало товариство з п'яти джентльменів. От халепа! Добре, що я привела себе до ладу, перш ніж пішла. Уявляю, як би вони відреагували, коли б знали, де я була і чим займалась. Певно, одразу б спалили на вогнищі.

— Місіс Гаркер, ви саме вчасно, — Ван Гельсінг зустрів мене холодним поглядом.

— Щось сталося?

— Так, — кивнув він. — Сідайте, прошу вас. Впевнений, наш люб’язний друг містер Морріс згодиться повторити сказане.

— Звичайно, — Квінсі прочистив горло перш ніж заговорити, що було на нього зовсім не схоже. Невже, хвилюється? — Отож до Британії прибули три кораблі з Румунії. Місце призначення різне, але вантаж той самий ящики з землею, що були швидко відправлені у різні напрямки. Ім’я замовника — граф Дракула.

Я ледь не звелась на ноги від почутого. Іще три кораблі з землею! Ми ледь змогли відшукати попередні ящики й поволі знищили більшість криївок вампіра. А тепер їх втричі більше!

— Це ще не все, — зітхнув Квінсі й заплів пальці у відросле золотаве волосся. Я ж тим часом стискала м’який фотель, не здатна приховати протирічні відчуття.

— Містере Морріс, досить тягнути інтригу. Наші нерви й так уже витримали чимало.

Суворі слова Ван Гельсінга змусили американця продовжити:

— Справи кепські. На всіх трьох кораблях команда мертва. Жодного живого матроса — самі тіла.

Хвиля холоду пронизала моє тіло і, не встиг Квінсі пояснити, як я вже знала, що він хотів сказати. Вампіри. Якщо команда мертва, то на борту, окрім вантажу, були іще й вампіри. Скільки їх? А скільки стане кровопивць, коли прибулі почнуть обертати місцевих людей у подібних монстрів?

Тепер я розумію, чому Дракула розсміявся сьогодні, чому не вважає мене загрозою. Я можу слідкувати за ним і відшукувати потаємні сховки крізь видіння. Але це все одно, що переливати по краплі воду із відра, коли з неба ллється рясний дощ. Наші зусилля марні. І ця думка викликає жах, а, з іншого боку, якась частина мене зітхає з полегшенням. Останнє, чесно кажучи, страшить куди більше, ніж армія кровопивць.

***

Наближення ночі викликає нову хвилю емоцій, які я тамую подвійною порцією зілля. Зараз мені як ніколи потрібен ясний розум. Тремтячими пальцями збираю речі, а в голові дзвенить одне й те саме запитання: "І що тепер? Що роботи далі?"

Скрип дверей попереджає мене про прихід непроханої особи.

— Вже готова, Міно?

Звісно, це Джонатан. Голос рівний, але чоло насуплене, а погляд нервово блукає кімнатою. "Тільки не сьогодні!", — подумки благаю його піти, але чоловік явно намічений поговорити зі мною. Як вчасно, Джонатане! Гіршого моменту годі обрати.

— Я все думаю про Дракулу й про наші марні спроби його подолати, — почав він. — Ми так старалися загнати його в пастку. А ось тобі маєш — ще більше ящиків з землею й на додачу його посіпаки-кровопивці! Він ніби сміється над нами. Коли я відслідковував його пересування в Лондоні, багато-хто казав, що бачив графа Дракулу в компанії молодої жінки. Уяви собі наскільки він почувається в безпеці, якщо має час на розваги!

Я відвернулась до валізи. Можливо, надто рвучко, та, сподіваюся, Джонатан цього не помітив. Гірка суміш страху й сорому скрутилася в грудях слизькою змією.

— Інколи я запитую себе, Міно: чи можна взагалі перемогти Дракулу?

— Не знаю, Джонатане, — у моїх спогадах промайнув дзвінкий сміх вампіра. — Цей чоловік могутніший за всіх смертних. Мало хто може зрівнятися з його силою, а тим паче обійти в інтелектуальній грі.

Відповіддю мені стає тривожна тиша. Лише за мить я усвідомлюю свою помилку. Ми ніколи не називали Дракулу чоловіком! Лише вампіром, кровопивцею, монстром. А ще, звідки я мала б знати про його міць і розум? Чи це я вже надумую?

Обертаюся до Джонатана. Мій чоловік видається спокійним, киває своїм думкам і прямує до виходу.

— То ти думаєш, ми його не здолаємо? — питає він уже на порозі.

— Зовсім ні. Ми впораємося, але це буде непросто.

Боже, коли я навчилась так переконливо брехати? Але хай там як, Джонатан пішов, лишивши мене на одинці з власними думками. Чи відчуваю я сором зараз. Так, трясця, мене опалює провина кожного разу, коли я згадую про чоловіка. Джонатан заслуговує кращого ставлення. Та разом з тим, у прекрасні миті, проведені з Дракулою, я почуваюся такою щасливою...

Ні, йдеться навіть не про щастя! Мене наповнюває відчуття правильності, ніби я маю бути з ним, бо саме з князем Валахії я почала проявляти свою справжню суть, мов пташка, що розправила крила. Тож так, я — винна. Але це було правильне рішення.