Раді Вас бачити!

— Міно, як ти могла таке подумати?

Джонатан обхопив долонями чоло, дослухавши до кінця мою оповідь. Ну дійсно, і що я мала подумати після того, як Люсі встромили клинок у серце? Кров Дракули перетворила її на монстра. А монстра треба вбити.

— Місіс Гаркер, процес перетворення у вампіра непростий, — почав Ван Гельсінг. — Перетворення вашої подруги зайняло місяці і, можливо, якби ми втрутилися вчасно, вона була б жива.

Сьюард опустив погляд, і мені стало його шкода. Бідолашний, це ж він викликав Ван Гельсінга, коли запідозрив, що хвороба Люсі непідвладна медицині. Тепер буде краяти себе, що мав здогадатись раніше.

— Ви — зовсім інший випадок, — провадив іноземець. — Кілька крапель вампірської крові збурюють емоції, загострюють чуття чи призводять до інших химерних наслідків, проте це все минає доволі швидко.

Мені здалося, чи Квінсі Морріс тихо зітхнув у куточку? Тепер наш майже-поцілунок набув логічного підґрунтя: я була не в своєму розумі, тож ця історія буде поставлена на карб Дракулі, а сумління американця чисте, мов білий аркуш. Тільки-от я пам'ятаю, що він тягнувся до мене так само палко, просто встигнув схаменутися. І, хоча я не збиралась повторювати цю помилку, та все ж мала достатньо сміливості, щоб не скидати на кровопивцю власні грішні бажання.

— Що я маю робити? — запитала я, виринаючи з роздумів.

— Перш за все, я дам вам зілля, щоб втамувати надмірну емоційність. А по-друге, знову будемо пильними, особливо вночі, аби Дракула не міг до вас дістатися.

— О це вже навряд, — пирхнув Квінсі. — Вільгельміна добряче його ослабила.

Я мимоволі всміхнулась. Попри невдачу з остаточним убивством, мені хотілося сяяти від гордощів, бо не так багато людей могли похвалитися тим, що вистежили й поранили могутнього вампіра.

— Так, Дракула зараз ослаблений. Але нам нема чому радіти, — Ван Гельсінг стер усмішку з мого обличчя. — Він зараз потребуватиме багато крові для відновлення, тож почне полювати. І убивати, — красномовна пауза. — Удень він ховатиметься у своїх криївках. Якщо нам вдасться відслідкувати загадкові зникнення чи смерті людей, а до того додати знайдену інформацію і талант місіс Гаркер, — усі погляди змістились на мене. Так, я майже одразу розповіла джентельменам про свої видіння. — Разом з усім цим, ми зможемо убити монстра.

— Тоді нема чого чекати, — мовив Джонатан, і я на мить замилувалась його рішучим виразом та твердим голосом. Це був мій сміливий і сильний чоловік.

***

Ослаблена недавніми пригодами я потребувала трохи часу аби повноцінно брати участь у нашій місії. План виглядав доволі просто: знищити всі криївки Дракули на англійській землі. Яким би всесильним не здавався цей кровопивця — а він міг переміщатися з допомогою вітру, перекидатися на тварин, впливати на людське тіло й розум, — він прив'язаний до землі, в якій колись був похований, і це його головна слабкість.

Ван Гельсінг розповів мені детально про колишнього володаря Румунії, що перетворився на чудовисько з невідомих причин. Як свідчить історія, Дракула ніколи не бував так далеко від рідних земель. У тілі вампіра він може відходити від місця свого поховання, та все ж мусить підтримувати зв'язок із своїм так званим "домом". Ось чому злощасний корабель, що привіз до англійських берегів кровопивцю, був весь заповнений ящиками із землею. Це запорука існування Дракули. Без неї він зачахне.

Джентельмени допомагали мені, і я щиро цінувала їхню підтримку. Проте дещо змінилось: віднедавна я знала усі деталі плану, мої видіння скеровували нашу путь, у яку ми рушали разом. Подорожі втомлювали мене, та я радше б згодилася не знати ні сну, ні відпочинку, аніж лишатися вдома в очікуванні чоловіка.

Разом нам вдалося відшукати кілька криївок Дракули та освятити привезену ним землю, щоб вампір не мав можливості скористатися нею. Спершу ми були окрилені надією захопити кровопивцю, доки він не відновив сили. Я чітко бачила його у сховку, виснаженого ламливим болем. Та кожен раз, як тільки ми наближались до нього, знаходили лише пустку. Дракула вислизав від нас із приголомшливою майстерністю. Впевнена, він уже знає про мої видіння, і, певно, наступного разу зверне мені шию.

Так і минали останні тижні літа, сповнені солодкого тепла й краси. Зранку я виходила в сад, щоб помилуватись барвистими трояндами, доки світло сонця не починало дратувати мої очі. Безсоромна книга Люсі лежала у мене на колінах, пронизана численними закладинками. Попри нереалістичну наївність і пафосність сюжету, мені сподобалась історія герцогині, що вступила у заборонений зв'язок із молодим маркізом, переступивши через усі заборони, нав'язані нашим надміру порядним суспільством.

Можу закластися, що всі ті красуні із непорочною янгольською красою та фальшивим рум'янцем на щоках, частіше вдають усмішку, ніж справді її відчувають. А їхні слова така ж вигадка, як і сюжет цієї книги, хоча навіть не знаю, що з них правдивіше. Щодо порядних джентельменів із бездоганно укладеними вусами, удень вони строгі й стримані, а ввечері чимало з них відвідують заклади на кшталт таверни "Кажан і плющ", де я стріла Дракулу. То в чому сенс цієї показної моральності? Для кого ми ставимо цей спектакль?

Лише скуштувавши кров вампіра, я врешті здобула достатньо сміливості аби визнати, що прикидаюся еталоном порядності попри власні бажання, які звикла ігнорувати. Я ніколи не розуміла безкорисних святих і блаженних, що могли обходитись без благ земних і почуватися цілком щасливими. Я не прагнула покласти своє життя для всесвітнього добра й ледь стримувала позіхання під час мес, думаючи про власні справи, бо моє життя й мої проблеми хвилювали мене куди більше нудних проповідей священника. Уже тільки за це мене назвали б пропащою жінкою.

Так, я перш за все переймалася власним благом і людьми, що були мені близькі, а не абстрактною духовністю. Але, з іншого боку, я не бажала нікому зла, не завдавала кривди й навпаки допомагала, якщо мала таку можливість. Чи робить це мене поганою людиною?

— Місіс Вільгельміна!

Незнайомий дзвінкий голос висмикнув мене з роздумів. На ковану хвіртку спирався хлопчина у заплямованих шортах і завеликій для нього сорочці. Напевно, вуличний розбишака. Але звідки йому відомо моє ім'я?

— Місіс Вільгельміно, вам лист! — прокричав хлопець до мене, розмахуючи конвертом в руці.

Я забрала папір, де лишились відбитки дитячих пальців. Хлоп'я одразу ж побігло від мене, та я на нього не зважала, ошелешена змістом записки.

Шановна Вільгельміно,

Сподіваюся, Ви не надто засмучені моїм раптовим зникненням, і, присягаюся, я б ніколи не покинув даму саму вночі, іще й в такому сумнівному місці, якби не був тяжко поранений. Тож, зважаючи на поважні обставини, благаю Вас пробачити мені такий негідний вчинок. Маю надію, що Ви дозволити виправити цю ситуацію, прийнявши моє запрошення до чайної "Віллоубрук" на Бонд-Стріт завтра о шостій вечора.

Іще раз прошу вибачення,

Владислав Дракула.

Перечитавши лист зо три рази, я ледь стрималась, щоб не зібгати цей папірець й не викинути його десь подалі. Шок минув, натомість прийшла хвиля роздратування і липкого страху від чергової появи вампіра в моєму житті.

Він що знущається з мене? Які перепросини? Яка зустріч? І ще й час обрав так вдало — це чи не вперше я мала лишитися вдома сама, та й то ненадовго, на один вечір.

Без тіні вагань я показала лист Ван Гельсінгу, сподіваючись, що разом із джентельменами ми зможемо прийти у чайну і схопити кровопивцю, та іноземець лише похитав головою.

— Це нічого не дасть, місіс Гаркер. Доки ми не знищимо усі криївки Дракули, він матиме можливість відновлюватися після поранень. А те, що нам удасться вбити його одним махом чи навіть захопити — годі й думати. Ви самі в цьому переконалися.

О так, я добре пам'ятаю той вечір у таверні. Вампір витягнув осиковий кілок, наче то була дрібна скалка. Квінсі Морріс припустив, що я, не втрапила в серце, зачепивши натомість легені і ребра. Або ж Дракула виявився куди сильнішим, ніж ми собі уявляли.

Так чи інакше, мені порадили ігнорувати це послання. Що я й зробила. Та за кілька днів прийшов новий лист, а з ним білети до театру, далі — червоні троянди й запрошення до консерваторії.

Листи Дракули складалися в купку у моїй тумбі. Я перестала показувати їх іншим, бо кожного разу обличчя Джонатана красномовно витягалось, виражаючи неспокій. Невже мій чоловік не розумів, що кровопивця лише сміється з нас, а, можливо, намагається виманити мене, щоб убити і тим самим позбавити Ван Гельсінга моїх видінь?

Та марно. Я не була настільки наївна, щоб знову зустрітися з вампіром. Принаймні я в це вірила, сміючись з вишуканих слів, виведених тонким акуратним почерком. Ось і цього разу я розгорнула папір й вмостилась на лаві у саду, де вже почав панувати осінній вітерець, досі несміливий, та все більш помітний. Цікаво, що сьогодні запропонує Дракула?

Шановна Вільгельміно,

Попри Ваші мовчазні відмови я досі плекаю надію на зустріч. Прошу вибачення, якщо мої попередні намагання видалися Вам не надто привабливими, а, можливо, надмірно настирними. Смію запевнити, я зовсім не прагну справити таке жахливе враження.

(Його тон лишався підкреслено ввічливим)

Тож, свідомий Вашої відважної вдачі і високих моральних цінностей, відважуся запропонувати угоду.

(Гм, мої брови поповзли угору)

Якщо Ви погодитеся на зустріч зі мною, то від сього моменту і допоки триватимуть наші рандеву, я відмолюся від крові людської і всього, що пов'язане із процесом її здобуття. Не сумніваюся, що таку великодушну жінку як Ви, засмучують наглі смерті на землях Великої Британії.

Перепрошую за таку прямоту, та я щиро прагну побачити Вас, тож сподіваюся, що Ви оціните мою пропозицію й зможете прийти до "Великої Вікторії" на Пікаділі 15 цієї п'ятниці о шостій.

Щиро Ваш,

Владислав Дракула

Я зіжмакала листок і пожбурила його в кущі. Тремтячі пальці стиснулись в кулаки. Навіщо я взагалі читала листи вампіра, коли знала, що в жодному разі не маю погоджуватися на зустріч?

І я не погоджуся! Джонатан розповідав мені про те, як майстерно Дракула розставляє пастки. Незчуєшся — опинишся в його лапах. Ван Гельсінг теж попереджав про ризики: від втрати крові до жахливої смерті, тож у мене не було ані крихти бажання йти назустріч до кровопивці.

Хіба що зупинити постійні убивства...

Але це пусті обіцянки. Чого б це вампір припинив пити кров заради зустрічі зі мною?

Хоча його збочене почуття честі не дозволить Дракулі порушити обітницю.

Та він може убити мене й цим ускладнить нашу місію зі знищення його криївок, а тоді смертей стане ще більше.

Я сховала обличчя в долонях, не здатна більше витримати вихор думок. Можливо, порадитись із джентельменами? Вони, звісно ж, не дозволять мені марно ризикувати життям, та я хоча б не муситиму лишатися з цим вибором на самоті.

Обнадієна новим рішенням я повернулася до будинку. У вітальні вже зібралися джентельмени. Їхні бліді напружені обличчя одразу мені не сподобались.

— Місіс Гаркер, добре, що ви вже тут, — кивнув Ван Гельсінг.

— Що сталося? — запитала я, а тоді помітила на столі свіжу газету, очевидно принесену Сьюардом після нічної зміни.

— Десятки смертей у різних графствах Британії. Усі обезкровлені, — промовив Квінсі, а тоді рвучко гупнув рукою у стіну. — За тиждень більше, ніж за кілька місяців! Що він замислив?

Моє серце пропустило удар. Зустріч зі мною — ось, що він замислив. І не важко здогадатися, що станеться у випадку моєї відмови.

Американець продовжував міряти кроками кімнату:

— Нам потрібно їхати у Йоркшир, туди, де Міна востаннє бачила Дракулу. Якщо поквапимось, будемо там до п'ятниці.

— Цілком слушно, — відказав Ван Гельсінг.

Решта джентельменів кивнули на знак згоди, а я зробила глибокий вдих, намагаючись надати своєму голосу впевненість.

— Я хочу лишитися цього разу, — тільки сказала — і всі погляди вперлися в мене. — Дракула вже покинув Йоркшир. Його криївку в маєтку Драгонхаус я бачила доволі чітко, тож ви впораєтесь і без мене.

— Місіс Гаркер, чому ви хочете лишитися? — підозра в очах Ван Гельсінга пропалювала мені душу.

— Я почуваюся не найкращим чином. І до того ж, хочу відвідати могилу Люсі й побути трохи у спокої, доки Дракула не почав знову полювати на мене.

Джентельмени кивнули, всі як один. І навіть Ван Гельсінг відвернув від мене свій пронизливий погляд.

***

Я справді пішла до цвинтаря аби не збурювати підозри Артура, що лишився вдома зі мною. Він часто навідував свою загиблу наречену, але завжди ходив сам. І сьогодні це стало мені у пригоді.

Лишивши рожеві хризантеми в холодному мертвому склепі, о пів на п'яту я повернула на Пікаділі 15, де розташовувалась чайна із царственною назвою "Велика Вікторія". Я впізнала її здалеку — важко було б не помітити двоповерхову будівлю із видовженими аркоподібними вікнами, білою античною ліпниною та доглянутими зеленими насадженнями, що обрамляли цегляну кладку. Зовсім не схоже на затхлу таверну, де ми зустрілись минулого разу.

Я мимоволі пирхнула й увійшла до чайної, одразу ж опинившись у казковому світі витончених ароматів, блискучої порцеляни й чистих білих скатертин. Товариство теж зібралося добірне: елегантно вбрані дами, мов весняні квіти, такі ж делікатні й скромні; поважні джентльмени у бездоганно випрасуваних сюртуках — усі бесідують тихо й чинно, попиваючи чай з маленьких порцелянових горняток.

— Ласкаво просимо. Чим можу Вам допомогти?

До мене одразу ж підскочив кельнер. Його білосніжне вбрання ледь не сліпило очі.

— На мене чекають, — мовила я, а тоді додала. — Владислав Дракула.

Кельнер кивнув і одразу ж повів мене вглиб чайної до внутрішнього двору, де буяв зелений садок. Ранній вересень іще дозволяв виносити столики на свіже повітря.

— Прошу, — мовив кельнер, пропускаючи мене до саду, а тоді щез хутко, мов білка.

У цьому місці могло б вміститися кілька столиків, проте я бачила лише один, і за ним сиділа знайома темна постать, чий вигляд сколихнув в мені нудотну хвилю страху.

— Вільхельмінно, я щиро радий нашій зустрічі.

Дракула підвівся. Тепер я могла роздивитися його як слід. Навіть крізь сірий сюртук проглядалась міцна статура вампіра. Смаглява шкіра й широкі чорні брови видавали іноземне походження, так само як і чорні кучері, надто довгі для Лондонського джентльмена. А ось доглянуті загострені вуса й борода цілком відповідали місцевій моді. Тонкі вуста вигнулись в усмішці і, клянуся, я бачила як засяяли від цікавості медові очі за скельцями чорних окулярів. Отже, попри можливість перебувати на сонці, світло таки ріже очі кровопивці.

— Прошу вас, не стійте на порозі. Не варто так мене боятися.

Якби страх не сковував моє горло, я б, мабуть посміялася з цього. Делікатні манери Дракули не могли приховати десятки невинних, що він убив, аби заманити мене сюди.

Кровопивця із притаманною йому граційністю відсунув переді мною стілець і лише тоді повернувся на своє місце, сідаючи навпроти мене. Та ще радість.

— Ви сьогодні мовчазні, Вільхельмінно.

— Я досі ошелешена вашою пропозицією. Невже зустріч зі мною варта таких жертв.

— Ще й як, — всміхнувся вампір.

— І ви не гребуєте засобами. Чудово знаєте, що я не дозволила б невинним гинути через мою відмову.

— Здається, ви самі погодились зіграти в шахи, — відказав вампір. — Кожна фігура має свої риси й чітко визначені ходи. Перемагає той, хто розгадає сильні й слабкі сторони суперника.

Мені кортіло обхопити голову руками й заревіти. Кляті шахи, навіщо я взагалі згадала про них? Тепер Дракула, захоплений психопатичною інтелектуальною грою, не відчепиться від мене аж до смерті. Сподіваюся, до його смерті.

Поява кельнера стала ковтком свіжого повітря. Здавалося, у присутності інших людей Дракула не нападатиме на мене. Химерна ілюзія, але хай у мене буде хоч крапля полегшення.

— Чому ви так хотіли мене бачити? — запитала я, ковтнувши міцного цейлонського чаю із кислим присмаком лимону.

— Бо ви дуже цікава жінка, Вільхельмінно, як я вже говорив.

— Настільки цікава, що ви готові відмовитися від споживання крові і, ймовірно, ослабнути.

— Ослабити мене не так просто. А щодо вас, — вампір всміхнувся. — коли чоловіку справді подобається жінка, він ладен перевернути світ догори ногами.

Як добре, що я проковтнула свій чай, бо, певно, вдавилася б. Що цей вампір тільки-но сказав? Невже значення цих листів і запрошень зовсім не в насмішці?

Тим часом Дракула зняв свої чорні окуляри і його медовий погляд зосередився цілком на мені.

— Я прожив багато десятиліть, тож мало що може здивувати мене, — його мелодійний голос лився, мов глибока ріка, змушуючи мою шкіру вкриватися сиротами. — Та ви зачаровуєте мене. Ви як містична іеле з легенд мого народу — вродлива мов ніч і небезпечна як пітьма. В одну мить ваші тендітні руки чемно складені на колінах, а в іншу — встромлюють кілок у серце. Під маскою крижаного спокою ви ховаєте полум'я і блискавиці, а ще глибоку жагу, про яку, можливо, й самі до кінця не відаєте.

І навіть якби я міг викинути з пам'яті ваші палкі вуста, то не став би цього робити, бо вже давно, дуже давно не відчував нічого подібного. Тож так, Вільхельмінно, зустріч із вами варта жертв.