Раді Вас бачити!

Здавалось, це було в минулому житті. Зелені листочки тріпотіли на вітрі, такі делікатні й невагомі, мов крильця казкових фей. Я збирала найгарніші з них і ховала в сторінках книги між римами Шекспіра. Можливо, колись я знову розгорну потертий том і, торкнувшись засушеного листя, згадаю цей сонячний день, вдихну аромат його тепла, почую дзвінкий сміх Люсі.

— Міно, невже ти збираєшся читати увесь час? — а ось і вона, вже знудилась сидінням у саду. — Агов, Віль-гель-мі-но.

— Ти знаєш, я часом потребую тиші, — відповіла я, та вже відклала книгу.

— Ось вийдеш заміж — і будете вдвох із Джонатаном сидіти в тиші, — пирхнула Люсі. Її полум'яні руді кучері розсипалися на плечах, непокірні, мов та весняна повінь.— А поки ти тут зі мною і досі маєш статус вільної жінки, будемо розважатися. Жодних заперечень! Я не дозволю своїй подрузі змарнувати прекрасні молоді роки на книжки й вишивку. У старості тим будеш забавлятися, коли на інше не вистачатиме сил.

Я тоді не хотіла сперечатися з подругою. Її чарівна легка вдача й непоборна жага пригод розфарбували моє життя яскравими барвами. Тож, коли Люсі спадала на думку чергова авантюрна ідея, я мовчки кивала й слідувала за нею.

***

Зелений листок упав на долоню, сухий і прозорий — тінь колишньої краси. Дарма я сподівалась зберегти запах весни, запах того погожого дня. Однак спогад зберігся, почасти через те, що я тримала в руках матеріальне нагадування — ключ до безтурботного минулого. І мій біль, приглушений безліччю минувших днів, врізався в серце стрілою, нагадуючи про втрату.

Голос Люсі бринів у моїх думках дзвінким співом:

— Ти мусиш жити, Міно. Життя надто коротке.

У той день її слова здавалися смішними. Але, побачивши свою найкращу подругу в труні, я збагнула сенс цієї фрази. Засліплені сонцем і щасливими днями, ми забуваємо, що смерть близько, і що кожна мить може стати останньою, тож варто проживати її повною мірою, аби не було за чим жалкувати.

— Міно, ти мене чуєш? — голос Джонатана висмикнув мене з роздумів. На його чолі пролягла глибока зморшка. Знову занепокоєний? — Ван Гельсінг повертається за два тижні.

— Це гарна новина, — відповіла я, але щось всередині мене противилось цим словам.

Ні, Вільгельміно, ти мусиш радіти цій звістці. Навіть не смій сумніватися!

— Мені час іти, — кинула я й рушила до виходу. Джонатан мовчки кивнув. Оскільки я повернулась до вчителювання і мала кількох учнів, з якими займалась приватно, чоловік ніколи не питав мене, куди я йду. Це було зручно, і, мушу визнати, з кожним разом я все менше краялась через цю вимушену брехню.

Дракула чекав на мене, як завжди вифранчений. Я помітила його одразу. Серед десятків перехожих він виділявся темною досконалою вродою і ареолом загадковості, мов магнетичний герой із творів Байрона.

— Вільхельмінно, — мовив він і торкнувся моєї долоні гарячими вустами. — Ви як завжди чарівні.

Хвиля млосного тепла прокотилася всім тілом, відкликаючись мимовільною усмішкою. Дракула це помітив. У його медових очах промайнули лукаві іскри.

— Ходімо, — кинула я й перша рушила вперед, проте вампір таки встиг узяти мене попід руку. Справжній джентельмен, а як же.

Я заспокоювала себе думкою про те, що ці зустрічі — вимушена жертва з мого боку. І я маю право тішитися красивими компліментами, милуватися мальовничими місцями Лондона та інколи поринати в бесіди з Дракулою, забуваючи про все на світі. Зрештою, я не робила нічого гріховного.

Але було в цьому щось неправильне, щось нечестиве. І поки мені не вдавалось зрозуміти в чому річ, але неспокійне сумління нагадувало про себе, караючи мене за миті солодкої втіхи, що я прожила разом із кровопивцею.

Сьогодні Дракула хотів прогулятися до річки. Похмура погода дозволяла вампіру довгий час перебувати на свіжому повітрі, чим він безсумнівно і скористався. Набережна Вікторія Ембанкмент здавалась менш людною, у порівнянні з сонячними літніми днями, коли лондонці виходили сюди на променад нестримним потоком. Натомість пароплави й баржі чинно пропливали повз. Вологий вітер ніс їхню пісню-гудіння на берег.

— У такі миті я шкодую, що покинув Валахію, — зітхнув Дракула. — Сіра британська осінь дозволяє мені вільно ходити містом навіть удень. Але що з того, коли довкола тільки обмежені лінії будівель, сморід вугілля й постійний шум?

Я обернулась до чоловіка, здивована його словами.

— Вам не подобається Лондон?

— Не можу сказати, що не подобається. Мене захоплює новизна й незвичність цього міста. Усе так відрізняється від волоських теренів. Але з цієї ж причини я не можу полюбити вашу гамірну столицю, надто вже вона чужа й холодна, — голос Дракули стишився й набув глибокого м'якого тону.

— Яка вона — ваша Валахія? — спитала я, не стримавши цікавість.

— Неймовірна, — одне слово злетіло з вуст вампіра як молитва. — Високі гори, зелені ліси Карпат й ріки — зовсім не такі як ця статечна бліда Темза. Я сумую за бистрим бігом Арджеш під мурами мого замку в Поенарі. А Дунай — величне божество нашої землі — водна гладь широка й чиста, мов дзеркало, що відображає безкрає небо. Ні, в Лондоні такого не побачиш, та й у всій Британії не знайдеться подібної краси, породженої дикою, нескореною природою і піснею вільного вітру.

— Гарно, — мовила я, повертаючись до Темзи, що вже не здавалась такою чарівною, як раніше. Моя уява малювала барвисті пейзажі, описані Дракулою, і в грудях зароджувався дивний трепет, подібний до передчуття весни. Я б хотіла побачити Валахію — цю казкову й нескорену землю.

— Я розумію вас, — брови вампіра вигнулись у здивуванні. Він слухав, а я провадила далі: — Майже кожного року я покидала Лондон і переїжджала до Вітбі — колоритного містечка серед високих скель і бурхливого моря. Там тихо й затишно. Замість натовпу незнайомців, звичного для Лондону — одні й ті самі привітні обличчя. Та, попри глибокий спокій, часом здається, що Вітбі живий, як той сплячий дракон із легенд. Його круті пагорби й готичні руїни ховають століття історії. Можливо, ви чули про цю місцевість. Там ще є порт...

Я затнулась на пів слові, зустрівшись із бурштиновими очима. О так, він чудово знає це місце! Це ж туди прибув коробель "Деметра", що на своїй палубі перевозив Дракулу і його злощасні ящики з землею. Це ж там жила Люсі минулої весни! Ми з нею разом милувались морем і дикою природою, поки кровопивця не втягнув її у свої тенета, прирікши на смерть.

— Ти мені ніколи цього не пробачиш, чи не так? — тонкі вуста вигнулись у сумній усмішці. Якби я не палала від злості, що пробудив раптовий спогад, то, певно зачудувалась би вродою цього чоловіка. Позбавлений крові, він вже не був таким досконалим. Але навіть дрібні зморшки в кутиках очей не псували його краси й навпаки робили більш людським, більш близьким і від того іще чарівнішим. Чимало дам розтанули б від його глибокого низького голосу й виразного погляду, сподіваючись пробудити холодне серце вампіра. Я ж, своєю чергою, шкодувала, що не маю осикового клинка аби всадити його в груди Дракули. Не вб'є — то хоч завдасть болю.

— Я не вбивав її, — ці слова підняли в мені киплячу лаву.

— Якби ти не перетворив Люсі на кровожерливе чудовисько, ніхто б не мусив її вбивати!

— Молоді вампіри не потребують багато крові. Їй було далеко до чудовиська.

"Що ти верзеш?" — прокричала я подумки, ледве зберігаючи залишки самовладання. Ні, я не сперечатимусь із Дракулою. Марна справа. Для нього не існує нічого святого: жодної моралі чи заборон. Велике діло — померла дівчина встає із могили і, заманюючи дітей, харчується їхньою кров'ю. Бридко навіть уявити Люсі в такій подобі. А ось Дракула стоїть собі цілком незворушний, як та холодна Темза, що пропливає повз.

— Вона могла жити. По-справжньому жити, — я наголосила на останніх словах. — Ти забрав у неї це життя, забрав майбунє й перетворив на застиглий у часі труп, що існує, полюючи на людей.

— Що для тебе життя, Вільхельмінно?

— Це... — я спершу завагалась, а тоді перед очима пропливли образи майбутнього — мрії, зруйновані Дракулою. — Життя — це щастя.

Я пам'ятаю сонячні дні, сповнені сміху й тепла.

— Це — любов і відданість.

Я бачу обличчя людей, що завжди будуть у моєму серці.

— Це — зростання і стійкість, попри всі можливі незгоди. Це — відчуття.

Бо відбувати свій час не означає жити. Ми по-справжньому живі коли відчуваємо.

Гарячі пальці Дракули торкнулись мого підборіддя. І, не встигла я обуритись, як чоловік схилився до мене неприйнятно близько, лишаючи кілька дюймів між нами.

— То скажи мені, Вільхельмінно, чому ти вважаєш мертвими вампірів, коли ми так само відчуваємо, любимо й боремося? — прошепотів він. — І в якомусь сенсі нам це вдається навіть краще.

Обурення шугнуло венами по всьому тілі, пробуджуючи палкий спротив. Я хотіла заперечити цю нісенітницю. Вже навіть розтулила рота, але натомість лише шумно вдихнула і завмерла в мовчанні, бо не могла знайти жодного логічного аргументу. Якась частина мене навіть почала думати, що ...

О ні, Вільгельміно, навіть не смій сумніватися! Вампіри — зло, нечисть, породжена з пекла. Не дозволяй кровопивці похитнути твою віру!

Дракула тим часом продовжив:

— Знаєш, чому я обрав твою подругу? Напевно, думаєш, що всі ці так звані жертви — випадкові перехожі, які стрілися мені на шляху, — пирхнув він. — Зовсім ні, моя чарівна леді. Я пропоную нове життя лише тим, хто здатен його оцінити; тим, чия допитлива й кмітлива натура дозволить насолоджуватися вічністю. Ти мала б погодитися, що не всі люди можуть витримати вічне житття, а надто ті, що чіпляються за минуле й бояться всього нового. Для них безсмертя стало б прокляттям.

Натомість юна Люсі належала до виняткового ґатунку людей, чия краса, безмірна цікавість і сміливість надто дорогоцінні, щоб зов'янути в старості й обернутися на прах за якихось кілька десятків років.

Крик чайки розрізав густу тишу, що повисла між нами на кілька митей. Я певна: Дракула помиляється. Але чому не можу нічого відповісти?

— Люсі мріяла про заміжжя й власну сім'ю. Вона була хорошою людиною. Та, навіть якби моя подруга наважилась віддати душу темряві, вона б усе одно цього не зробила, бо безмірно любила свого нареченого, і не змогла б його покинути, — принаймні я у це вірила.

Дракула вкотре за сьогодні всміхнувся:

— Звісно, вона кохала того джентельмена. Але життя любила значно більше, — одна фраза впала мені на плечі важким каменем. — І я дав їй це життя. А ви його забрали.

"Але життя вона любила більше", — повторювались у моїй голові ті самі слова. Я відмовляюся в це вірити, та стіни мого захисту розібрані до фундаменту.

— Мені час вертатися. Гарного вечора, — мовила я, не підводячи погляду. Не знаю навіть, чи сказав Дракула щось на прощання. Усе, що я чула — гучні удари власного серця й далекий спів Темзи. Кожен крок здавався цілою вічністю, ніби якась важка ноша тягнула моє тіло до землі, висотуючи всі сили.

Вдома на мене чекала пустка, а з нею тонна болючих відкриттів.

— Люсі, це вже занадто. Повертаймося додому.

Мій голос розчинився в шумі вулиці. Не знаю, чи подруга мене почула, та, навіть якщо так, вона б усе одно не повернулась, тож я слідувала за нею, молячись, аби ця пригода скінчилася безпечно.

Невдовзі ми пили ель у таверні "Кажан і плющ", куди не навідалася б жодна порядна дама, навіть у денну пору. Та ми були тут — дві, здавалося б, пристойні леді: майбутня віконтеса й вчителька. Ми пасували до цього місця як фіалки до будяків.

Та це ще були квіточки. Осяйна посмішка Люсі привабила кількох молодих моряків, що вирішили пригостити нас пивом, і, звісно ж, моя подруга не відмовилась від такої щедрої пропозиції.

— Люсі, — шикнула я, смикаючи її за рукав. — Що ти робиш?

— Дозволяю себе пригостити.

— Це вже занадто

— Десь я вже чула це сьогодні, — пирхнула Люсі. — Знаєш, що в нашому світі справді занадто? Життя занадто коротке. Ти мусиш жити, Міно. Бенкетуй, коли маєш таку можливість.

"Життя занадто коротке", — повторила я подумки, досі вражена тим, що не помітила очевидного. Люсі мала купу ідей, які миттєво з'являлись в її голові і так само швидко втілювалися в життя. Вона не переймалась правилами й натомість хапалась за кожну мить з вражаючою затятістю. Чи могла вона з власної волі піти за Дракулою, за вічним життям і молодістю?

Як би мені не хотілося вірити в протилежне, спогади й слова складались у єдину картину, що разила моє серце, мов меч. Так, Люсі була хорошою людиною і кохала Артура. Але життя вона любила більше — цим усе сказано.

Голос Дракули дзвенів у моїх вухах мов грім: "Я дав її це життя. А ви його відібрали". Невже тоді в склепі Джонатан разом з іншими джентльменами вбили не якесь огидне чудовисько, а нашу справжню Люсі, що обрала шлях вампіра?

Це запитання розтікалось в моєму горлі гірким присмаком. Здавалось, щось у мені тріснуло, чи радше розкололось, бо ця умовна тріщина з'явилась значно раніше, ще коли я вперше сховала свої почуття за ввічливою посмішкою. Скільки років я стримувалась й корилась сотні правил, навіть подумки не дозволяючи собі бути нечестивою. І ось — одна крапля вампірської крові випустила з клітки справжнього звіра — мою темну сторону, сповнену почуттів, сповнену бажань.

Дюйм за дюймом кожна розмова із Дракулою руйнувала стіни моїх заборон. Визнай-бо, Вільгельміно, ти вважаєш його привабливим, ти смієшся з його жартів і радієш красивим компліментам; тобі подобається слухати його оповіді, і серце гріє усвідомлення: тебе також слухають, тебе чують, тобою щиро захоплюються. Та, що найгірше, тобі вже зовсім не соромно, ба більше, ти прагнеш зайти значно далі.

Я обхопила себе руками, намагаючись відігнати хвилю раптового холоду. Якби Дракула був тут, він би вже обгорнув мене своїм плащем, бо радше підставився б під палюче сонце, аніж дозволив би мені замерзнути. Чому саме цей чоловік звернув на мене увагу? Чому саме зараз, коли я належу іншому? Якби лише можна було щось змінити, якби...

Але інакше не буде. І життя надто коротке, щоб марнувати його на пусті "якби". Бенкетуй, Вільгельміно. Доки є така можливість.

***

Пікаділлі-стріт розквітла рядами газових ліхтарів. Я рідко бувала в цьому районі, а надто в темну пору. Галасливий потік перехожих, стукіт карет на вологій бруківці й сміх — веселий, п'яний і нестримний — ось як можна було описати цю вулицю.

Мої видіння почали слабнути, проте лишався якийсь тонкий зв'язок, що досі єднав мене із Дракулою. Сьогодні я вхопилась за цю нитку обома руками.

Джонатан поїхав стріти Ван Гельсінга й Квінсі. Чудова нагода вийти з дому непоміченою. І, простіть мені вищі сили, та я певна, що повернуся далеко за північ, навіть якщо жалкуватиму про це рішення до кінця життя.

Серце гупало в грудях мов дзвін, що сповіщає про небезпеку. У мене іще була можливість передумати й піти додому — замкнутися в холодній пустій спальні, відганяючи думки про звабливого чоловіка, що щиро мене обожнював.

Я побачила його на протилежному боці вулиці. Тілом сипнув мороз, ніби мене кинули в крижану воду. Ще можна відступити.

Вампір озирнувся і, безперечно, помітив мене — його здивований погляд був прикутий до мого обличчя. Мить — він усміхається, привітно схиляє голову й поволі рушає назустріч. А я нездатна вдихнути на повні груди. Трясця, що ти коїш, Вільгельміно?

— Яка несподівана зустріч, — мовив Дракула, звично торкаючись вустами моєї долоні. Цього разу я навіть не намагалась висмикнути руку чи приховати солодкий трепет, викликаний його доторком. — Ви постійно дивуєте мене, Вільхельмінно. Пожалійте моє серце, чарівлива іеле. Воно вже не таке молоде — може не витримати стільки сюрпризів.

Я лише пирхнула у відповідь і не тільки через вдалий жарт. Цікаво, як наше спілкування гойдається від пустих балачок і ввічливого "Ви" до гарячих суперечок, позбавлених поштивості.

— Смію припустити, твоє серце здатне витримати ще тисячі років.

— Хтозна, — відказав вампір. — Я починаю боятися таких раптових зустрічей. Минулого разу ти прохромила моє серце осиковим кілком.

— І я не маю наміру вибачатися.

— Чому я не здивований? — всміхнувся вампір, торкаючись мого підборіддя, обережно, ніби боявся, що я втечу. — Не можу не спитати, з якої причини ти прийшла сьогодні?

Я не знала, що сказати, бо досі не насмілювалася промовити вголос такі заборонені слова. Мовчання зависло між нами, перерване лише гуркотом карети, що проїжджала повз.

— Я прийшла для цього.

Мій голос зірвався на шепіт, а тіло саме потягнулось до нього, до його гарячих шовкових вуст, що відкрились мені назустріч у палкому поцілунку. Міцні долоні обхопили мою талію, притягуючи до себе. Безсоромно. Посеред натовпу людей. Але мені було байдуже. Я прийшла на свій бенкет.