Раді Вас бачити!

Спальня здавалася меншою, ніби стіни зсунулися в присутності п'ятьох чоловіків, постійно занепокоєних і нервових. Тільки цього разу причиною їхньої тривоги стала я.

Джонатан тримав мене за руку, сидячи поруч на ліжку, доки Ван Гельсінг — міцно збудований чоловік із непроникними темно-синіми очима — оглядав рану на моїй шиї. Артур Голмвуд — наречений моєї загиблої подруги, побілів так, ніби це в нього Дракула випив кров. Ну звісно ж, бідний Артур. Зараз він бачить початок того, що згубило й Люсі. Попри власний страх і біль мені шкода його більше, аніж себе. Двоє інших залицяльників моєї покійної подруги застигли коло дверей, мов статуї-атланти, такі ж напружені й нерухомі.

— Що там? — першим озвався Квінсі Морріс — відважний американець, який попри свій молодий вік встиг пережити чимало пригод.

— На щастя, ми втрутилися вчасно. Місіс Гаркер втратила незначну кількість крові й, що головне, вона сама не куштувала кров вампіра, — підсумував Ван Гельсінг. Його м'язисті долоні знову торкалися країв рани, нагадуючи пальці вампіра, що стискав моє горло, мов ніжку келиха. Боже, який жах! Шкіра вкрилась сиротами від однієї думки про вчорашню ніч. Як добре, що мої друзі встигли врятувати мене.

— Тобто переливання крові не потрібне? — запитав Джон Сьюард — лікар флегматичної натури, також колишній залицяльник моєї подруги.

Не знаю, як Люсі вдавалося балансувати в цьому хаосі. Троє палких кавалерів постійно оточували її: один наречений і двоє друзів. Навіть після смерті вони лишалися з нею, тримаючись за нитку почуття, що звело їх усіх разом проти кровожерливого монстра.

— Міно.

Я повернулась до Джонатана. Сиве волосся стало іще більш помітним у світлі дня, як і ранні зморшки довкола очей.

— Не хвилюйся за мене, — мій хриплий голос звучав не надто переконливо.

Джонатан у відповідь обхопив обидві мої долоні й поцілував кінчики пальців. Його ніжний доторк пронісся венами мов зграйка метеликів. Чи не вперше за довгий час мій чоловік був справді зі мною.

— Місіс Гаркер потребує відпочинку, — Ван Гельсінг урвав солодку мить своїм беземоційним тоном. — Знаючи характер нашого ворога, можна припустити, що Дракула навідається сюди знову. Доведеться зберігати пильність уночі.

— Звісно, — блідий Артур підступив ближче. — Ми не дозволимо йому зробити це знову.

"Знову відняти життя коханої жінки", — читалося в його словах.

— Ходімо.

Американець Квінсі Морріс, що більше за все на світі ненавидів бездіяльність, першим покинув кімнату, за ним слідувала решта чоловіків. Джонатан теж звівся на ноги, відпускаючи мої руки.

— Ні, лишися.

Попри мій кволий протест чоловік заперечно хитнув головою.

— Міно, тобі треба відпочити.

"Я вже вчора чудово відпочила!" — промайнуло в голові палке обурення, проте сил на суперечку бракувало.

Ван Гельсінг ніби прочитав мої думки.

— Місіс Гаркер, вам треба поспати і відновити сили. Хтозна що принесе нам ніч.

Його повчальна порада викликала у мене дивне бажання скривитися й показати язика. Що з тобою коїться, Вільгельміно? Соромно навіть думати про таке. Зовсім як мала дитина.

Я потягнулась до своєї тумби. У голові досі паморочилось, та, присягаюся, я не змогла б заснути, навіть якби хотіла. Варто було заплющити очі — і спогади минулої ночі накривали мене задушливим мороком. Ні, я не хочу переживати це знову. Краще займу голову чимось приємним.

У дерев'яному ящику лежав останній дарунок Люсі — тоненька книга зі шкіряною палітуркою. Між сторінками сховалась зім'ята записка: "Для тебе, коли твій Джонатан буде надто занудним". Безсумнівно, це був любовний роман із забороненими хтивими сценами. Якби таку річ знайшли у порядної панянки, це був би величезний скандал. Так ніби пристрасть вигаданих героїв могла комусь нашкодити.

Я мимоволі всміхнулась. Безстрашна Люсі, тільки ти могла зробити такий подарунок. Що ж, здається, саме час його відкрити.

***

— Міно, ти наче поблідла.

На чолі мого чоловіка пролягла глибока зморшка. Його темні очі досліджували кожен дюйм мого обличчя.

— Я завжди була бліда.

У дитинстві мене називали Білосніжкою за світлу шкіру, яку іще й підкреслювали важкі темні коси, широкі смолянисті брови й великі очі, такого ж темного відтінку. Пам'ятаю, як я колись заздрила своїм блакитнооким подругам. Юні джентельмени обожнювали їхню янгольську красу: біляві кучері, тендітні рожеві вуста, й округлі м'які риси. Джонатан був першим, хто назвав мене красунею, і я вірю, що він був цілком щирим.

— Я хвилююся за тебе, — його голос повернув мене до реальності.

— Усе гаразд, містере Гаркер.

На обличчі Джонатана промайнула усмішка, що на мить повернула мені мого чоловіка. Боже, як я сумую за тими днями, коли ми тільки збиралися одружитися. Куди подівся цей сповнений життя юнак? Чи повернеться він до мене знову?

— Мені потрібно йти, — мовив Джонатан ніби на підтвердження моїх думок. І я знала, що жодне "не йди" не спинить його.

Минув місяць відколи Дракула увірвався в мою спальню. Що б там не коїлось в голові цього чудовиська, ми дозволили собі видихнути. Сьогодні Джонатан разом з іншими джентельменами вирушають до психіатричної лікарні, де Сьюард помітив загадкового пацієнта, що очікує на прибуття свого Володаря. Ймовірно, йдеться про Дракулу.

Зі мною лишається безстрашний Квінсі Морріс — це надійний захист. Та попри логіку серце стискалося зі страху. Я була певна: чудовисько досі спостерігає за мною.

— Усе буде гаразд.

Джонатан торкнувся мого чола лагідним поцілунком й вийшов за двері. Я лишалась сама у порожній вітальні, зігрітій золотистим сявом свічок. Можливо, Квінсі розважить мене однією зі своїх захопливих оповідок. Або доведеться знову провести самотню ніч в компанії книги.

Пустотливий вітерець увірвався до кімнати, загасивши кілька свічок. Я відірвалась від книжки — Квінсі сьогодні не мав бажання для розмов — і підвелася, щоб знову запалити свічки.

Торкнувшись податливого воску, я завмерла. Думки спершу крутились довкола пікантних подій книги, та все ж поволі вертались в реальність. Чуття підказувало мені, що я не сама. Здавалося, спину пропалює чийсь незмигний погляд.

Я нерідко відчувала присутність Дракули. У перші дня після його вторгнення Джонатан разом із нашими друзями обшукували весь будинок і подвір'я, варто було мені лише заїкнутися про свої здогадки. Звичайно, ми так нікого і не знайшли. Сьюард зі свого лікарського досвіду стверджував, що це наслідки пережитого страху, себто присутність вампіра лише ввижається мені. Інші джентельмени зрештою почали з ним погоджуватися. Тільки Ван Гельсінг лишався мовчазним і незворушним.

Я намагалась втішити себе думкою, що наспраді знаходжуся в безпеці. Однак на самоті мій страх зростав до небес.

— Квінсі! — гукнула я друга, що читав газету в сусідній кімнаті. — Квінсі, ти чуєш мене?

У відповідь тиша.

Страх укрив мене морозною хвилею. Квінсі мав би почути мене. Якщо він не відповідає... годі й уявити, що могло з ним статися.

Я розуміла, що мушу тікати, та тіло заклякло з переляку, і навіть ледь помітний порух грудей під час вдиху вимагав титанічних зусиль. Новий порив вітру проникнув у кімнату крізь відчинене вікно. Клянуся, якщо я виживу, заб’ю їх дошками.

— Я знаю, що ти тут. Виходь! — мій голос здригнувся, видаючи страх. Присягаюся, я чула приглушений сміх серед шелесту листя за вікном.

Дракула — підступний хижак. Нащо йому слухати свою жертву? Він радше бавитиметься з нею, як кіт із мишею, насолоджуючись її стражданнями.

Але у звіра теж є слабкості.

Я витягнула з кишені маленький ніж, подарований Ван Гельсінгом про всяк випадок. Що ж, це якраз той випадок. Лезо розітнуло зап'ястя, пускаючи цівку гарячої крові.

Перед очима промайнув сірий вихор. Мить — моє зап'ястя охопили міцні пальці, посилюючи пекучий біль.

Серце стиснулося у спазмі, а тоді забилось в грудях, мов зранена пташка. Перше, що я помітила — лискучі чорні кучері, що сягали широких плечей. Далі червоні очі, в яких пломенів багряний вогонь. Їх погляд, важкий, сповнений жаги й злості, пригвинтив мене до підлоги. Темні вуса обрамляли широкий рот, розкритий в жаскому оскалі. Гострі ікла зблиснули у сяйві свічок — і біль на шиї повернувся фантомним спогадом.

Що ти коїш, Вільгельміно? Ти щойно викликала вовка на двобій, в якому не здатна перемогти.

Кілька митей тиші я палала від жаху не здатна навіть кліпнути. Кров текла ліктем вниз, забарвлюючи чіпкі пальці вампіра. Здавалося, минула ціла вічність, поки чудовисько нарешті послабило хват.

— Негоже красивій жінці плямувати сукню, — глибокий голос розтягував звуки співочим тоном.

Я ледь втрималась на ногах від раптового полегшення. Дракула досі тут, та принаймні він не збирається мене вбивати. Джонатан розповідав про своє перебування в замку. Його бездушний володар ніколи не нападав на нього прямо й натомість вдавав із себе шляхетного аристократа, чекаючи доки приречена жертва заплутається в його павутині й стане достатньо кволою аби її проковтнути. Так само він вчинив із Люсі.

— Негоже джентельмену вриватися в чужий дім, — вимовила я хрипким голосом.

— Пере-прошшую.

Тонкі вуста вигнулись у лукавій усмішці. Закривавлені пальці ковзнули до кишені сірого плаща й витягнули довгу білу хустину. Мить, що вампір не дивився на мене, стала справжнім полегшенням. Коли ж його великі очі знову звернулись в мій бік, райдужки вже були не червоні — медово карі, як бурштин.

— Дозвольте.

Він не питав. Не зважав на тремтливе дихання, що вирвалось з моїх грудей. Теплі долоні знову схопили мою руку, щоб перев'язати поріз.

Якби я спіткала цього чоловіка за інших обставин, не знаючи правди, я б назвала його милим джентельменом. Цілком здоровий смаглявий відтінок шкіри розривав образ вампіра, що склався в моїй голові. Скільки ж крові він мусив випити, щоб наповнити своє мертве тіло яскравими барвами?

— Ти, певно, вважаєш себе всесильним.

Довгі вії пурхнули вверх. Бурштинові очі знову зосередилися на моєму обличчі.

— Ти знаєш гру в шахи? — запитала я, дивуючись дзвінкій впевненості у власному голосі. — Кожна фігура має чітко визначені ходи. І виграє той, хто вміє їх прорахувати.

Ти як ті фігури на дошці. Ван Гельсінг прорахував усі твої ходи й уже готує пастку. Можеш убити мене, можеш закатувати. Та знай, що мій чоловік скоро проб’є кілком твоє зогниле серце!

Ненависть піднялась в моїй душі, проганяючи залишки страху. Я ненавиділа це чудовисько, і це почуття було сильнішим від усього, що колись пізнавала моя душа. Дракула убив Люсі. Дракула знищив мого чоловіка. А я бажала знищити його, так щоб цій потворі пекло здавалось раєм.

Кровопивця мовчав. Чорні брови вигнулись дугою в здивуванні.

— Шахи кажжете, — мовив він, схиляючись ближче. — Тоді зіграймо в шахи, Вільхельмінно.

Я спантеличено кліпнула, не здатна осягнути значення його слів.

Дракула пирхнув. Тонкі вуста ковзнули моїм ліктем, злизуючи залишки крові. Тремр розійшовся всім тілом, як хвилі у морі, та не встигла я навіть зойкнути, як кровопивця вихопив мій кинжал і порізав власне зап'ястя. Його широка долоня простягнулась до мене, мов запрошення.

Ван Гельсінг попереджав, що кров вампіра збурює в людині зло й за певних обставин може перетворити на нечисть. Нічого з цього я б собі не побажала, однак, чуття підказувало мені, що монстр не прийме відмови. Єдиний спосіб виграти — вступити в цю гру.