Спочатку:
На сторінку книги
Керфі підхопив на руки дитину, такий маленький легкий такий досконалий білявий малюк. Заніс легеньке тільце на борт корабля, поклав у другу шлюзову камеру. Керуючись імпульсом співчуття сходив за своєю курткою, загорнув малюка, щоб не лежав на холодній палубі. Зітхнув, пішов за юнаком.
Коли Керфі повернувся у кабіну пілота, прилад зв’язку калатав наче будильник. Хлопець увімкнув монітор, на екрані пульсувало зо двадцять повідомлень. Усі говорили не відчиняти капсулу, привести її на пункт прийому контейнерів.
Сміттяр-волонтер не наважився відповісти, що вже порушив наказ. Сидів дивися на монітор розмірковував що робити. Не нести ж тіла назад у капсулу. Може збрехати, сказати що, не відчиняв що, вона була вже відчинена... й там нікого не було.
Тоді почув гуркіт позаду десь на першій палубі, озирнувся. У дверях стояв чорнявий юнак, живісінький. Він тримав дитину у одній руці, а другу простягав у бік монітору з повідомленнями, наче хотів вхопити монітор і зім’яти його.
Ожилий мрець був такий ослаблений, що ледь стояв на ногах, безсило обперся об одвірок люка перед рубкою.
Керфі підхопився на ноги, бажаючи допомогти незнайомцю. Та його наче штовхнуло. Так він був завеликий для тісної рубки, часто натикався на стіни й пульт керування, але не так фатально. Нездало сів на відділ керування на пульті, й усі вогні, у маленькій кабіні пілота, старого сміттярського корабля погасли.
Мабуть Керфі своїм задом, до блокування двигуна, встигнув натиснути на старт, бо кораблик рвонув кудись у космос без курсу, зате прямісінько у підпростір з прискоренням.
Перед тим як втратити свідомість, волонтер-сміттяр, побачив у лобове скло, як стрімко насувається темрява підпростору. Й попрощався із життям.
