Спочатку:
На сторінку книги
Керфі прийшов до тями. Спочатку старанно згадував де він. Потім усвідомив що він не у підпросторі, бо у підпросторі імла й тьмяність. Зорі у лобовому склі сяяли як завжди чисто й яскраво.
Сів помацав усе навколо, сидів на підлозі рубки. Тіло нило, наче пройшло через просторовий канал. Усвідомлення, що може й справді це сталося, й його маленький корабель просунувся крізь підпростір невідомим порталом, та опинився десь у далеких кластерах, змусила волосся піднятися дибки. Хлопець звівся на ноги. Але як перевірити, усе вимкнуте, двигун не працює, корабель пливе космічною течією невідомо куди. Темрява. Керфі хотів сісти у крісло пілота, та воно було зайняте. Почув запитання:
- Де ми? Й що це за корабель?
- Це сміттяр, старий корабель, я волонтерив на ньому й знайшов, як я розумію, твою капсулу. Думав ти мертвий, і дитина також, - відповів Керфі. Сів у друге крісло, таке пошарпане що здавалося розсиплеться саме, без допомоги. Крісло скрипіло, наче плакало від втоми.
- Ти розумієш де ми опинилися? – запитував незнайомець.
Керфі відчував до нього неприязнь. Така беземоційність й байдужість була у голосі й така владність, це дратувало. Дратувало тому що сам він ладен був почати панікувати. Ледь тримався, й тому відповів трохи різкувато:
- Та де, де? Чорт зна де ми опинилися. Дитина хоч вижила?
- Так. Заснув. Я його поклав у гамак. Дякую за куртку, - відповів голос у темряві.
Керфі подумав, що може це якийсь кіборг. Заговорив швидко, щоб виговоритися, бо страх поглинав його:
- Здається я зламав корабель, й якимось чином ми потрапили у підпросторовий канал. Як ця коробка з силовухою уціліла там, я не знаю, назвемо це дивом. Й де ми тепер я не знаю, й не знаю як це назвати. Трясця! – Перевів дихання, продовжив, - От завжди у мене з технікою проблеми. Треба спробувати запустити двигун, бо не працює кисневий апарат й ми просто тут задихнемося скоро. А як закінчиться заряд генератора силового поля, то цю консерву з пластиковим бортом сплющить. Перспективи одна краще іншої.
- Ти зможеш відремонтувати двигун? – запитав невідомий у сусідньому кріслі.
Керфі скривився, як дратувала його байдужість й навіть здається насмішка у голосі цього індивідуму невідомого походження. Точно кіборг, може охоронець чи нянька дитини. Кинув сердито:
- Я журналіст, гуманітарій. Мене взагалі не можна до двигунів допускати, бо я на них погано впливаю. Та й взагалі, я навіть не знаю де він знаходиться.
- У хвостовій частині, - пролунало іронічно.
Керфі почув як пищали заблоковані клавіші пульту керування. Потім незнайомець повикидав ящики з під пульту, рився під панеллю, процідив:
- Пульт мертвий. Згорів.
- Чорти б забрали цю ніжну техніку й мій зад, - вилаявся Керфі, й почув що незнайомець сміється.
- Сиди тут, - коротко наказав індивідум. - Малий прокинеться, не випускай його з рубки. З цим, я думаю ти, як гуманітарій, впораєшся.
- А ти куди? – занепокоївся Керфі.
- Спробую увімкнути двигун з машинного відділення, - відповів незнайомець й Керфі почув, що люк рубки керування зачинився. Й тихі кроки.
- Який ти самовпевнений, - прошепотів Керфі, - Оце я влип. Він ще й знущається. Таки не кіборг.
