Раді Вас бачити!

Поверталися з полювання, сп’янілі від удачі.

Печерна молодь раділа — вони святкували вдале полювання.

Керфі їхав у санках Тороола, якими керував Тикок. Санки богів сунули крізь засніжену рівнину трохи поодаль від вантажних санок, на яких, здавалося, скакали космічні чорти.

Дівчата пересіли на окремі санки. Перед тим як рушили, між представниками різної статі й, здається, печерної ієрархії знову сталася бійка.

Керфі здивовано спостерігав, як усі розступилися, коли кремезний юнак ударив дівчину. Несподівано, під час розмови. Жартував, чіплявся, вона щось тихо сказала — і він її вдарив.

Усі розступилися.

Керфі вже готовий був кинутися на захист чорнокосої юнки, але Тикок його зупинив:

— Не лізь.

— Як це? Чому це? Так не можна.

— Дивися.

І він побачив.

Дівчина вдарила кулаком — вправно, сильно. Печерний дикун упав на спину. Його товариші чомусь сміялися.

А дівчина стрибнула на того, хто посмів її образити, й лупцювала його до крові з такою ненавистю, що цивілізований халкеєць відчув, як мурахи побігли по спині.

— Відтягніть подругу від гівнюка, — наказав Тороол подругам бойової дівчини. — Й вирушаємо, небо потемніло.

Вже в дорозі халкеєць запитав:

— Чому вони так ворогують? Хто ці дівчата?

— У нас частина племені відділилася років тридцять тому, коли Фа почала керувати замість свого померлого чоловіка, — почав головний печерний бог.

— Фа цькувала одну жінку, яку звали Сива Зонн, й та не витримала. Пішла жити у далекі печери, за атомну станцію. Там є велика скляна зала, — продовжив Тикок.

— Жінки вирощують рослини. Мені у них подобається, вони зберегли цивілізованість, — знову розповідав Тороол. — Ми вчимо дівчат битися. Тикок із Гартаком зробили їм рушниці.

— Бо хлопам з печери Фа не можна давати зброю. Вони емоційно нестабільні, — закінчив механік Тикок.

Приїхали у печери — і все накрила завірюха.

Нат відрізав від здобичі те, що вважав найсмачнішим. Гарантував чудову вечерю. Тикок обіцяв смачнюще пійло, казав, що нарешті зміг створити самогонний шедевр із трави.

Та коли увійшли у велику печеру, назустріч їм вискочила тітка Фа.

Може, вона не знала, що полювання вдалося. Що всі живі. Що треба привітати Керфі з першою здобиччю.

Ні.

Вона кричала, й Керфі не відразу зрозумів про що.

Він тільки бачив її очі, почервонілі від натуги.

— Ви привели у мою печеру звіра! — розібрав Керфі серед лементу.

Тай рвонув уперед до тітки Фа, та Лянгал і Оті втримали його.

— Якого звіра? — ошелешено перепитав Тороол.

— Цього.

Фа відступила, й усі побачили стару клітку, у якій сиділо біле вовченя.

Білка і Шторм влетіли у печеру й відразу кинулися до клітки, відганяючи від неї дітей із патиками.

Вовченя скавуліло, зіщулившись.

Тай рвонув до нього й миттю розтрощив клітку. Витягнув щеня й притиснув до грудей.

Брудне маля у плямах притиснулося до Тая й якось, непомітно для ока, перетекло у людську форму.

— Айре? — ошелешено прошепотів Керфі.

— Щоб цього вовкулака у моїй печері не було! Як хочете. І дівку свою заберіть — кидається на людей.

Чоловіки штовхнули до Ната зв’язану Найю.

Нат обійняв свою доньку. Він так дивився на Фа, що здавалося, готовий був спопелити її поглядом.

Прошепотів:

— Я тебе вб’ю, стара паскудо.

— Я заберу й батька, і сина до нас.

Керфі почув голос і озирнувся.

За спинами стояла струнка сива жінка. Вона була також вражена старістю, але не потворно. Вона була гарна: гарним було обличчя, зрізане зморшками, очі сяяли блакиттю. Сиве волосся заплетене, світле вбрання — з мереживом, яскравими візерунками та стрічками.

— Ти чоловіків? — заскреготала Фа.

— Так, каргуньо. Я рятуватиму від тебе усіх, хто розуміє, яка ти потвора.