Спочатку:
На сторінку книги
Мотосанки зупинилися біля пагорба, чи то снігом кучугуру намело.
Керфі відчув, що замерзає. Рукавиці були незручними, чоботи — завеликі. Гартак подарував. Халкеєць подумав, що, певне, добре, що не Тикок, і усміхнувся.
Зняв рукавиці. Й знову вдягнув. Рушниця була така холодна, що шкіра миттєво примерзала до дула.
Піднявся вітер. Вихолоджував тепло, зібране під кожухом.
Керфі глянув на Тая. Той, кого він не називав другом, скоцюбився, як замерзлий кіт. Обхопив себе руками, тупцяв у снігу. Чоботи йому подарувала Оті — м’якенькі, з різнокольоровими підвісками.
Білка і Шторм десь зникли. Вони самі ставили собі завдання у цьому полюванні.
Оті дивилася на Тая зацікавлено і навіть зі співчуттям. Керфі чомусь із несподіваною ревністю подумав, що богиня з печер закохалася у цього дивного, його товариша по пригодах.
Вантажні санки помчали далі, за засніжений пагорб.
Нат ліг на пагорбі й вдивлявся у рівнину через саморобну підзорну трубу, зроблену з дерева і скла.
Печерні боги, певне, звикли до холодного клімату.
Тороол усівся на сніг, заряджав рушницю, перевіряв набої. Лянгал ліг на спину, вдивляючись у фіолетове небо. Тикок розповідав смішні моменти з попередніх полювань:
— А пам’ятаєте, як Нат тікав від зугла? — Тикок засміявся.
— Я чую, — буркотів Нат з пагорба. — Тихіше ви, налякаєте зугла своїм реготом.
— Якби не Шторм, зугла б тебе розкатав фаршем по насту, — веселився Тикок.
Керфі дивувався: нічого собі жарти. Який же жах ще може насмішити цих людей, які сімдесят років живуть відлюдниками?
А тоді почався той неймовірний лемент, який міг налякати будь-кого.
Мисливці підвелися й розійшлися, стаючи у довгий ланцюг за кучугурами. Нат скотився вниз, швидко заряджаючи рушницю, і запитав у Керфі:
— Чого там стоїш? Сюди ставай. Готуйся.
— До чого? Що це лементує? — ошелешено запитував халкеєць.
З лісу вийшли дівчата. Вони стали біля богів і приготувалися. Оті відтягла Тая трохи убік, поставила неподалік Керфі, щось прошепотіла йому на вухо. Той кивнув, наче обіцянку давав.
Лянгал усміхнувся. Керфі почув:
— Та що ти вчепилася до нього, наче мамця? Він чудово себе контролює.
— Авжеж. Зараз зугл вилетить, я хочу побачити той самоконтроль, — відповіла мисливиця й пішла на своє місце поодаль.
Зугл вилетить…
Керфі уявив собі травоїдну істоту, легку, делікатну. Подумав, що він не зможе вистрілити у тварину. Він ніколи нікого не вбивав. Навіщо він стоїть тут із рушницею? Що він має робити? Що це так волає за пагорбом, наче сто завірюх готується вдарити по мисливцях у помсті за те, що вони хочуть відібрати життя?
І тоді земля під ногами почала дрижати.
На кучугури вибігли вони — зугли.
Керфі відчув страх. Він і уявити не міг таких істот.
Вони були схожі на динозаврів, але вкритих хутром, і бігли на товстих ногах, розмахуючи з боку в бік довгими шиями з маленькими головами.
Розміром зугли були як слони з Паппи.
На халкейця мчав один зугл — монстр. Це наче була некерована машина. Керфі бачив пащу, повну гострих зубів, й очі, налиті червоним.
Ні. Не страх — порожнеча і лють.
Постріли оглушили халкейця. Небезпека паралізувала. Він підняв рушницю, як показувала Оті, й вистрілив. Приклад боляче стукнув у плече, халкеєць сів у сніг.
Думки розбіглися. От-от він загине під ногами страшного чудовиська із засніженої рівнини на далекій дикій планеті.
Спробував витягти з чобота ножа, якого йому дав Гартак, але ніж заплутався у зав’язках. Витягнув, виставив уперед.
— От і пополював, — простогнав Керфі.
За спиною пролунав постріл.
Щось швидке й чорне вистрибнуло на зугла зі спини й злетіло у сніг.
Біла блискавка з іншого боку вистрибнула, повисла на тонкій шиї звірюки.
Зугл впав.
Важка голова придавила Керфі до снігу. Він почув дивний звук, наче хтось розірвав тканину.
Його ніж увійшов у горло зугла.
По руці потекло щось тепле.
Керфі відчув запах крові.
