Спочатку:
На сторінку книги
Керфі вийшов із печери богів і очманів від шуму, який панував у великій печері.
Горлали жінки й діти, гуділи чоловіки, усі бігали туди й сюди, а над загальним криком час від часу виринали особливо істеричні й голосні окрики тітки Фа.
Печерних хлопців збирали на полювання.
Наче на війну.
Тільки нерухомі людські напівмумії, мовчазні й сірі від часу, сиділи біля багаття. Наче їхнє життя вже їх не стосувалося.
— Що це за люди? — запитав Керфі у Лянгала.
— Достойні люди племені. Та вони вже років тридцять-двадцять мертві, — хмикнувши, наче розповів жарт, відповів Лянгал. — Дикі часи, дикі звичаї.
Фа підбігла до Тороола.
— Ось! Ми зібрали загін. Бережіть їх!
— На руках носитиму, — огризнувся старший бог.
— Як треба, то й носитимеш, вояка хрінів, — просичала тітка Фа й скомандувала: — Усе, прощайтеся! Вони йдуть.
— Вони йдуть. Вони йдуть. Вони йдуть…
Почулося луною.
Це повторювали жінки й діти — старші й маленькі, наче плем'я було єдиним організмом.
З іншого тунелю вийшло п'ятеро дівчат — високих, сильних, озброєних рушницями.
Оті привітала їх радісно, наче сестер.
— О, тепер усі зібралися, — задоволено усміхнувся Тороол і голосно крикнув: — Їдемо!
Вантажилися на великі санки на лижах.
Керфі бачив, що між дівчатами з бічного тунелю й хлопцями великої печери конфлікт. Вони побилися ще під час посадки.
Тороол ледве вгамував сердиту молодь і наказав зайняти різні санки.
Керфі помітив, що ці санки були вантажними, а ще кузови кріпили до пасажирських санок.
Певне, розраховували на велику здобич.
Питань у халкейського журналіста виникало дедалі більше.
Тай тихенько сів у санки Оті й Лянгала. Рушницю тримав, як Тикок, розламаною на лікті.
Керфі й собі сів до них.
Рушили.
Галасливі діти печерного племені замовкли, щойно санки помчали рівниною.
Бо на полюванні галасувати потрібно, коли скажуть, і мовчати весь інший час.
