Спочатку:
На сторінку книги
Керфі ще ніколи так багато не пив, як у той день. Беркг — міфічний напій, брендовий, навіть підробка. Солодкий, тягучий, як сироп. Якусь мить халкеєць відчув, що йому навіть байдуже, що буде завтра — коли старий сміттяр шукатиме, куди впасти. Пальне закінчувалося. То ж вже не було сенсу чіплятися за порятунок космосом.
- Треба вижити, повторював собі п'яний Керфі, й йому стало навіть смішно.
Тай пив, але, здавалося, не п'янів. Керував вручну старим кораблем. Малюк наївся, загорнувся в куртку й заснув на руках у батька.
Коли Керфі прокинувся, відчуваючи, як болить голова, перше, що він побачив, — хмари світла. Світло яскраве, біле, заполонило кабіну космічного корабля, роблячи все якимось контрастним, наче графічним. За хмарами миготіла світла матерія, закручена в спіралі — планета. Велика, різнокольорова, схожа на комічну іграшку.
— Прилетіли, — бовкнув Керфі. Це слово мало два значення, і обидва вірні: прилетіли до кінцевого пункту. І саркастично-трагічне.
— Прилетіли, — повторив Тай.
— Що будемо робити?
— Падати. Бажано — контрольовано. Але не певен, що цей корабель має таку маневреність.
— Щось не так?
— Усе не так, — хмикнув Тай. — Під хмарами світла, над основним повітряним прошарком, вітер дуже сильний. Нас знесе. Але вітер може сповільнити падіння, бо там майже немає гравітації.
— Як так може бути? — здивувався Керфі, вдивляючись у планету крізь хмари світла й якусь дивну імлу.
— Це щось штучне. Нам би не застрягнути в тому буревії, — тихо мовив Тай.
Прокинувся малий, зрадів:
— О, планетка! — потягнувся вперед, опираючись маленькими руками в пульт керування. — Ми туди полетимо? Давай туди полетимо!
— Ми туди полетимо, — з гіркотою усміхнувся Тай. Витягнув з крісла пілота ремені безпеки, про які Керфі навіть не здогадувався, пристебнув себе й сина до крісла, скрипнув зубами: — Загинемо.
— Слухай, — згадав Керфі, — а в капсулі ви були з малим мертві, чи то був гіперсон, а я переплутав?
— Ти переплутав, — коротко відповів Тай. — Пристебнися, йдемо на посадку. Якщо це можна так назвати.
Ремені на старому кріслі, в якому сидів Керфі, не працювали, халкеєць просто зав'язав їх вузлом. І почалося.
Тай почав зниження, оминаючи гарячі хмари світла, намагався проскочити їх майже у вільному падінні, економлячи пальне. Керфі відчув, як його тіло стає важким. Нудило.
Старий сміттяр стогнав, тремтів, фарба сипалася з вібруючих перебірок. Випав з верхніх шарів атмосфери й шубовснув у справжній буревій — понесло, завертіло.
Перед тим як втратити здатність орієнтуватися разом зі свідомістю, Керфі здивувала стійкість Тая. Той вперто намагався керувати кораблем у хаосі. Марна справа.
Отямився Керфі від холоду. На нього падали сніжинки, він сидів у кріслі пілота, прив'язаний вузлом, посеред білосніжної рівнини, не певний, що живий.
Виборсався з того крісла, встав. Під ногами скрипів сніг, тонкі космічні черевики не тримали тепла, вони були схожі на шкарпетки. Вбраний у легкий зелений комбінезон сміттяра, Керфі відчув, що замерзає.
Озирнувся, шукав корабель, хоча б дим, але корабля не було ніде — тільки нескінченна білосніжна пустеля і вдаліні гори, напівпрозорі, ледь помітні.
— Ооо, оце я влип, — прошепотів халкеєць.
