Раді Вас бачити!

Стіна аномалій зосталась позаду, і тепер до кордону князівства Бромвельд лишалось кілька днів.

Найнебезпечніша частина Нічийних Земель була пройдена. Звісно, тут теж не було цілком спокійно – тут все ще можна було натрапити і на хижаків, і на бандитів.

Одного разу дорогу перегородила іржава машина, з-за якої вийшло кілька голодранців, озброєних чим попало: в того лук, в того арбалет, в того – щось, схоже на артефакт, але зроблений за принципом “мамо, зліпи мені сніжку”. В одного – автомат, зі слідами іржі на корпусі.

Дзен демонстративно смикнув затвор “Гарнюні”, Міра – запалила на долоні темну блискавку, а Кель – злегка оголив меч. Рівно настільки, щоб було видно сяюче лезо. Тріна просто прибрала максимально загрозливого (як їй здавалось) вигляду.

Волоцюги вирішили не зв’язуватись.

* * *

Довкола була відкрита місцевість, але вони натрапили на чергові рештки якоїсь давньої будівлі – ті якраз годились для того, аби розбити поміж них табір. Дзен знайшов більш-менш рівне місце, розчистив його від битого каміння і, діставши обидва намети, хвацько метнув їх на землю, де вони й розгорнулись, зайнявши свої місця. “Вісімки” легко встановлювались – правда, згортались потім важко.

– Вуаля! – змахнувши рукою та ідіотськи вклонившись, усміхнено промовив найманець.

– Позер, – хмикнула Тріна.

– О, стосовно всіляких поз я вельми досвідчений, моя зваблива відбивнушечко. Хочеш, розповім?

– Хочу, щоб ти заціпився, МакБлазень. В ідеалі – назавжди, – травниця дістала з сумки свої інструменти. – Піду прогуляюсь довкола руїн, доки ще не зовсім стемніло… Подивлюсь, що тут росте, заодно й від тебе відпочину. Йти зі мною не треба! Я тут, поруч.

– Як скажеш, пончику, – Дзен майстерно ухилився від чергового запотиличника. – В разі чого – кричи, якомога голосніше. Твій голос прекрасний навіть у такому вигляді! Високородний, ти все одно нічим не зайнятий, то може допоможеш мені з вечерею? Якщо, звісно, не западло свої білі рученьки замастити.

* * *

Притулившись до напівзруйнованої стіни, Ельмірена розсіяно дивилась у небо, де помалу з’являлись перші зірки. Дихаючи глибоко й рівно, ельфійка намагалась відволіктись та думати про щось відсторонене – та виходило вкрай погано.

Після ситуації з раптовим зникненням, а потім – таким самим раптовим поверненням Кельміраеля, темний вогонь усередині запалав з новою силою, ба навіть сильніше, аніж до цього. Скрутився в тугий пекучий клубок внизу живота й не давав спокою, доймаючи солодким, але таким до неймовірності нестерпним хвилюванням. Позиви напруженого тіла дошкуляли і вдень, і вночі, не даючи змоги зосередитись абсолютно ні на чому.

Ще ж Ллос її смикнула тоді так відверто нагадати Келю про… гм, “дослідження”. Хотіла накрутити його – а накрутила в результаті ще й себе, і як би не більше.

– Ні, – з придиханням прошепотіла Міра, дивлячись немигаючим поглядом у вечірнє небо, – так більше не можна.

* * *

Маленький кущик з смарагдовим зіркоподібним листям та видовженими рубіновими ягодами, схожими на краплини крові, приліпився до древньої стіни, прорісши корінням просто у розчин між кам’яною кладкою. Завидна спрага до життя!

Вся увага Тріни була наразі прикута до цього кущика. Травниця крутилась довкола рослини, прикидаючи, яким би чином зібрати листя й плоди, щоб вони збереглись подовше, і при цьому не нашкодити самому кущу.

– Тріно… – тихо гукнула ельфійка, підійшовши зі спини, але та не почула. – Тріно! – простягнувши руку, обережно торкнулась плеча подруги.

– Га? Що? – дівчина обернулась. – О, привіт, Міро. Ти щось хотіла? Я зараз закінчу з цією неслухняною рослинкою і повернусь.

– Та я… – темна зам’ялась, не наважуючись висловити прохання. Та потім все ж зібралась з духом і на одному подиху вимовила: – Мені потрібен наш намет сьогодні. Вільним. Ну… уночі.

Сірі очі ельфійки вичікувально блищали, щоки злегка потемніли – проте лиш злегка. Ось на стілечки.

Тріна відклала інструменти, випросталась, обернулась. Склала руки на грудях, уважно подивилась на подругу, трохи схиливши набік голову.

– Ого! – здивовано промовила. – Ні, не так. ОГО! А ще – “йой”... Оце-то тебе криє, Мірочко! А я ще думала, чого це ти так останнім часом поводишся…

– То що? – з надією в голосі, хрипко та з придиханням спитала ельфійка, слабко всміхнувшись у відповідь на скорочення свого імені до “Мірочки”.

Тріна кілька секунд мовчки дивилась на неї – і потім життєрадісно розсміялась.

– Та звісно ж! Якщо треба… Переночую на свіжому повітрі разок, все одно на вулиці тепло. Або, – хитро примружилась, – Дзена вижену надвір! Йому корисно буде. Зроблю собі якісь затички у вуха… – її щоки злегка порожевіли, – і спатиму.

– Я постараюсь тихіше, – невпевнено посміхнулась Міра.

– Йой, та припини! – відмахнулась травниця. – Знаю я твоє “тихіше”... Гаразд – вирішили. Тепер дай я з цим кущиком розберусь…

* * *

Розсівшись на землі й притулившись спиною до стіни, Кель зосереджено тицяв пальцем у екран планшета. Він намагався з’ясувати, де допустив помилку в розрахунках портального плетіння. Помилка, безсумнівно, була… та її суть від нього вперто вислизала.

– Промінчику…

Він навіть не почув, як Міра підійшла.

Руки складені на грудях, пальчики з золотистими нігтями нетерпляче постукують по ліктьових згинах. Права нога трішки зігнута, виставлена вперед і вбік. Глибокі сірі очі дивляться на нього – вичікувально, заклично.

– Пелюсточко? – ельф погасив планшет, вклав у кишеню рюкзака, що лежав поруч.

– Сьогодні, – тон ельфійки не передбачав жодної відмови.

– Сьогодні? – перепитав він. Потім на обличчі з’явився вираз розуміння, відчув, як кров приливає до обличчя. – А, сьогодні…

Прогнувшись в талії, Міра схилилась до нього.

– Так, – прошепотіла вона, і в її голосі було щось таке, що пробирало до мурах. – Сьогодні!

Простягла руку, і Кель узяв її пальці в свої. Долоня тепла, м’яка… І злегка тремтить. Ледь помітно.

– Ходімо, – тримаючи ельфа за руку, вона рішуче повела його за собою.