Раді Вас бачити!

Долина, де знаходилась покинута база інквізиції, була охоплена кільцем аномалій дуже щільно. Тому, власне, тут нікого й не було – навіть дикі звірі не могли сюди потрапити.

Ущелина, якою можна було пройти на північ, також була перекрита щільною смугою “гиблих місць”. Та все ж там можна було пройти – звісно, якщо мати мапу зі схемою розташування аномалій, як у Дзена. І не відхилятись від маршруту ані на крок.

Кель вчергове впевнився, що магічний зір в таких випадках – не панацея. Кілька разів він помічав ефірне спотворення просто на шляху, і вже хотів було попередити Дзена про небезпеку – та той, як ні в чому не бувало, проходив там. А за ним і решта.

– Слід у слід, народ, – вкотре нагадав найманець, обережно пересуваючись вузькою кам’янистою стежкою. – Крок вліво чи вправо прирівнюється до бажання стати стейком прожарки “медіум”.

– Ти вже всоте це повторюєш, МакНудило, – сердито пробурчала Тріна, що йшла за ним. – Може, досить усім на мозок крапати? Особливо мені.

Відволікшись і оступившись, дівчина мало не з’їхала ногами вбік – туди, де над землею клубочилось видиме навіть неозброєним оком гаряче марево. Дзен і Міра (яка йшла наступною), одночасно зреагували й в останню мить підхопили її під руки, витягнувши назад.

– Дякую, – прошепотіла трохи зблідла травниця.

– Я ж казав, пампушечко – обережніше, – докірливо промовив найманець. – Я б не хотів, аби ти перетворилась на смажений пиріжечок – як би апетитно це не звучало.

Тріна пильно подивилась йому в очі.

– От буквально щойно я була тобі безмежно вдячна за порятунок. Але зараз все повернулось на свої місця, і я знов ладна тебе прибити.

– Я теж тебе люблю, – криво всміхнувся Дзен. – Ходімо далі.

Смуга аномалій врешті скінчилась. Ущелина в цьому місці звужувалась. Дно було пересипане кам’яними уламками, які, вочевидь, попадали згори ще у давні часи. Скелі нависали над головою, затуляючи сонце, зоставивши лиш вузенький проміжок, освітлений його променями.

Ідеальне місце для засідки. Щоправда, влаштовувати її тут було максимально нелогічно – ну хто йтиме у гиблу місцину, або, тим паче, звідти? Але, згідно відомого в усіх світах “закону підлості” – вона таки була.

Помітивши відблиск сонця на склі та металі з боку західної стіни, Кель зреагував миттєво. Ще до того, як залунали перші постріли, він обхопив Міру за плечі і впав разом з нею додолу, одночасно намагаючись прикрити її собою.

Кулі вибили кам’яну крихту з чималенької гранітної брили, що лежала поруч, щось боляче дряпнуло щоку.

Дзен, щойно зачувши постріли, теж з реакцією не забарився. І перш за все подбав про “підопічну”, причому сильно не церемонячись – дав Тріні підніжку, збивши її з ніг. І майже одночасно сам упав набік, швидким рухом скидаючи рюкзак, займаючи позицію за каменем та знімаючи з запобіжника “Гарнюню”.

Гвинтівка з сухим коротким тріском кілька разів відпрацювала одиночними – згори долинув відчайдушний крик, і вниз, раз по раз вдаряючись об скельні виступи, полетіло вдягнене в якесь лахміття тіло. Зброя падала окремо.

Та стрільців було більше, ніж один – і тепер вони зосередили вогонь на Дзені та його укритті, змусивши залягти й не висовуватись.

– Та якого [цензура]! – лаявся найманець, притискаючись до каменю. – Тут же ніхто не ходить, на [цензура] комусь тут засідку влаштовувати?!

– Бо ти, здається, прямо-таки притягуєш біду, МакЛихо, – не відриваючись від землі, сердито промовила Тріна. Падаючи, вона боляче забилась і була через це дуже зла.

Кель відчував, як поранена щока кровоточить – та наразі його це геть не хвилювало. Ситуація кількаденної давнини повторилась майже один в один… Тільки тепер ельфійка була притиснута до землі, а він був згори, міцно тримаючи її в обіймах. Обличчя до обличчя, невідривний погляд в очі одне одного, стукіт сердець, що перегукувались між собою…

– А ти, бачу, не впустиш жодної нагоди пообійматися, промінчику, – з ледь вловимою усмішкою промовила Міра. – Але, як би мені не було приємно – давай, мабуть, відпускай мене… Бо треба щось вже робити.

– Як скажеш, пелюсточко, – всміхнувся він у відповідь. Знехотя, але все ж перекотився вбік – не підіймаючись, аби не підставитись під кулю.

Постріли раптом залунали і з іншого боку – один з невідомих засів в розщелині на західній стіні. Кулі збили фонтанчики землі довкола Дзена, одна влучила в спинну бронепластину – не пробила, але приємного все одно було мало. Смикнувшись від болюю, найманець забористо матюкнувся.

– На шосту… тьху, тобто позаду! – він перекинувся на спину, ведучи безперервний вогонь в напрямку ворога.

Тріна врешті згадала, що в неї теж є зброя. Вихопивши пістолет, вона почала стріляти в той же бік – безладно, майже не цілячись, проте вогонь з двох стволів змусив супротивника на кілька секунд заховатись.

– Ану, ану… – прилинувши до каменю, намагаючись не висовуватись занадто, Міра відвела праву руку вбік – і на її долоні заграла чорно-фіолетовими барвами темна блискавка. – Спочинь трохи, маленький, – ельфійка коротко махнула рукою – і закляття вдарило точно у розщелину. Вниз, лишаючи за собою димний слід, впало тіло.

У ту ж мить Кель відчув якесь особливо бридке спотворення в магічному спектрі – і, не гаючи ні миті, смикнув темну до себе, одночасно притримуючи її і намагаючись сам не впасти й не забитись. Струмінь яскравої кислотно-зеленої гидоти вдарив у камінь – той зашипів і почав плавитись.

– Чудово, – прокоментувала Міра. – В них ще й маг є.

– Ви там не поснули, високородні? – міняючи магазин, єхидно поцікавився Дзен. – Зліва обходять!

Ховаючись за кам’яними виступами, двоє ворогів рухались вниз вузенькою гірською стежкою. Рухались грамотно – поки один стріляв, інший перебігав від укриття до укриття.

Ельмірена знов спробувала щось начаклувати – але щільний вогонь згори не давав їй зайвий раз висунутись. На додачу, ще одне кислотне плетіння влучило в камінь, за яким ховалась ельфійка, змушуючи його текти й опливати.

– Трясця!

– Я спробую тебе прикрити, – промовив Кель.

– Цікаво, як?

– Побачиш, – ельф посміхнувся. – Дзен, заткни чимось тих стрільців! Хоч на пару секунд.

– Ні фіга собі запити, містер Сонячний Стратег! – продовжуючи стріляти, уїдливо озвався найманець. – Гаразд, дещо спробую.

Рвучко підхопившись, він метнувся вбік, рухаючись зигзагами. В землю під ногами вдарили кілька куль і ще одне кислотне закляття – та не влучили. Перекотившись, горянин швидко став на коліно і випустив гранату з підствольника – так, його “Гарнюня” вміла й таке.

Сліпучий вибух, що затьмарив навіть сяйво сонця, розквітнув угорі.

– Міра, давай!

Ще один кислотний струмінь прилетів згори – але був відбитий вчасно підставленим лезом сонячного клинка, що безслідно розчинило зелену гидоту. А на гірській стежці виникла створена ельфійкою темна сфера.

Двійко волоцюг, що спускались стежкою донизу, опинившись в цілковитій пітьмі, запанікували. Один, не втримавшись, зірвався донизу. Його крик був гучним і зляканим, але дуже коротким – впавши на гострий кам’яний уламок, бандит успішно наштрикнувся на нього. Інший, спробувавши якнайшвидше вискочити за межі темряви, втрапив у аномалію – несамовитий вереск та хрускіт кісток, що повільно ламались, було чутно навіть на такій відстані.

Решту стрільців, схоже, посікло осколками від вибуху – бо жодного пострілу зори більше не пролунало.

З ворожого боку лишився тільки маг. Він вже навіть не ховався – стояв на вершечку гори, у коричневій мантії, прикрашеній ядуче-зеленими письменами, і методично продовжував кидатись закляттями.

– Припиніть спротив, нікчемні хробаки! – пролунав його сповнений зверхністю та темним сарказмом голос. – Ваші жалюгідні душі послужать Нхарглу. Ви маєте радіти, що він удостоїв вас своєї уваги!

– Зараз хтось мені послужить за гарну мішень, – стримуючи лють, промовив Дзен. Став на коліно, припав до прицілу, одну за одною випустив дві коротких черги. – Хедшот, курва!

І… ніц не сталося. Довкола чаклуна замерехтіла напівпрозора зелена сфера, що успішно відбила всі кулі.

Міра спробувала кинути блискавку – але та, не долетівши, розчинилася в повітрі. Магічних сил ельфійки було замало для ведення бою на великій відстані.

– Халепа, – знову ховаючись за каменем, прокоментував найманець. – Він нам не дасть вийти звідси. А якщо до цього чудика прийде підмога…

– Ми під сонцем, – притиснувшись плечем до кам’яної брили, замислено промовив Кель. – І він теж. Але… мені потрібно стояти у повний зріст. Міро, можеш викликати ще одну сферу, щоб він мене не бачив?

– Ти що задумав, промінчику? – зіщулилась ельфійка. – Я тебе колись вже просила і ще раз нагадаю – давай без зайвого геройства…

– Все буде добре, пелюсточко, – лагідно всміхнувся ельф. – Я все прорахував. Допоможеш?

– Ну гаразд…

Сфера темряви зависла у повітрі. Крізь неї одразу вдарили кілька зелених струменів – але чаклун бив наосліп і нікуди не влучив.

Кель випростався, відійшов трохи вбік, оголив меч, заздалегідь готуючи його, і зосередився. Наступної миті сонячний промінь ущільнився довкола нього – і ельф розчинився в повітрі.

А виник вже вгорі, за спиною в чаклуна, одразу встромляючи клинок йому в спину. Магічний щит культиста замерехтів усіма відтінками зеленого – та він виявився безсилим проти творіння чаромайстрів Колиски, якому не могло опиратися навіть холодне залізо. Коли Кель висмикнув меча, тіло мага ще якийсь час стояло, похитуючись – наче не вірило, що настав час помирати. І аж потім завалилось вперед і полетіло донизу.

Крові на лезі не лишилось – магія сонячного клинка одразу розчинила її.

– Нікчемні хробаки, кажеш? – криво посміхнувся Сьомий Промінь, ховаючи зброю. І почав шукати шлях донизу – на ще один перехід променем в нього просто не стало б мани.

Унизу його вже чекали інші.

– А нівроку в тебе джедайський рєжичок, – схвально промовив Дзен. – Як би мені такий собі отримати?

– Ніяк, – усміхнено відповів Кель. – Для цього, по-перше, треба бути сонячним ельфом, по-друге – кілька десятиліть тренуватися, аби тебе визнали гідним до вступу у лави Палаючих Променів. Ну або бути старійшиною та сином старійшини – як от я.

– Жах! – вдавано здивувався найманець. – І тут расизм з дискримінацією… Джорджа Тівадоровича на вас немає, він би вас рішуче засудив і виділив би грант на… гм.. на відродження чого-небудь.

– Який Джордж? – нерозуміюче Тріна. – І що таке “грант”? А хоча стривай, я вже знаю, що ти відповіси. “Не питай, все одно не зрозумієш”!

– Ти в мене така розумна, мій шніцельочок з паніровочкою!

– Дзен… Я ж тебе зараз реально вдарю. І не рукою, а ось цим пістолетиком, який все одно більш ні на що не годен!

– Ти така гарна, коли гніваєшся, колобочку.

– Я НЕ ТОВСТА!!!

– В тебе все ще кров іде, світленький, – підійшовши до ельфа, Міра обережно торкнулась пальцями його щоки. – В тебе є оте твоє зілля, щоб намастити?

– Якраз цілющого й нема, – зітхнув Кель, накривши її долоню своєю. – А у Дзена в аптечці, схоже, препаратів обмаль… Та загоїться саме, пелюсточко. То подряпина…

– Годі там милуватись, еліта вухатих королівств! – гукнув Дзен. – Нумо обшмонаємо цих чудиків – може, щось корисне знайдемо – і гайда звідси.

Корисного в “чудиків” (принаймні у тих, чиї тіла впали донизу і до них можна було дістатись) направду виявилось не так багато. Зброя, як одразу відзначив найманець, здебільшого була відвертим лайном, до того ж до неї майже не було набоїв. На тілі чаклуна були якісь артефакти – але від них фонило так, що навіть Міра, для якої Темрява й Хаос були речами буденними, не ризикнула до них торкатись. Натомість її зацікавила зброя одного з рядових бандитів.

– “Мантикора”, – зацікавлено промовила вона, розтискаючи пальці вбитого і забираючи в нього пістолет-кулемет. – Я з таким бігала під час повстання. Чудова іграшка… Шкода, що в такому жахливому стані. І набоїв запасних у нього я не бачу… – вона з жалем кинула знахідку на землю.

– На них ще плитоноски є, так-то, – зауважив Дзен, що саме нишпорив по кишенях сусіднього мерця. – Лайняні, важкі – але це краще, ніж ходити голяка.

– Я пас, – одразу відмовилась ельфійка. – Це явно не мій розмір.

– А я взагалі в такому нормально пересуватися не зможу, – додала Тріна.

– А в мене кольчуга є, – відтягнувши комір сорочки, Кель продемонстрував тонке золотисте плетиво, накинуте поверх натільної білизни.

– Оце кольчуга? – скептично зіщулився Дзен. – Це більше схоже на потяганий бабусин светрик. Причому бабуся явно з маніакальними схильностями, раз плела його з дроту…

– Бабусю мою не чіпай! – звузив очі ельф. – Хай вона й тонка – зате зачарована. Артефакторам тель-квесір немає рівних у світі!

– Ну, подивимось… – з сумнівом промовив найманець. – Цікаво, що тут забули фанатики Нхаргла… Невже хотіли через кільце аномалій пробитись?

– Що це взагалі за Нхаргл? – спитала травниця.

– Дрібний темний божок, – відповіла Ельмірена. – Але попри те, що дрібний – паству має у різнх куточках світу.

– Може, шановні леді залишать теологічні диспути трохи на потім? – уїдливо мовив Дзен, завершивши обшукувати тіла вбитих ворогів. – Нам, мабуть, вже час.