Раді Вас бачити!

Вранішнє сонце, зазираючи крізь уламки стін, світило майже в очі, і Міра злегка мружилась. Проте лиш злегка – свого часу, за роки мандрів поверхнею, її очі адаптувались до сонячного світла, і тепер їй було легше звикнути.

Вона сиділа на землі, притулившись до стіни й вільно простягнувши ноги. Руки були розслаблено розкинуті по сторонах, ранковий вітерець лагідно грався непокірними сірими пасмами на обличчі. Треба б привести зачіску до ладу й переплести вузол… Але зараз думати про це не хотілось.

Їй хотілось зберегти це неймовірне відчуття легкості та солодкої знемоги. А як не зберегти – то хоча б запам’ятати. Бо ТАК добре їй ще не було ніколи.

Ельфійка постаралась узяти від цієї ночі все, що могла. По-перше – аби скинути напругу останніх днів та втихомирити своє збунтоване єство, хоча б поки вони в дорозі. А по-друге… По-друге – бо просто хотілось. То чом би й ні?

І їй вдалось. Точніше – їм вдалось. Бо якби не Кель – не було б цієї атмосфери, не було б всього цього… Та й він проявив неабияку ніжність та наполегливість. І терплячість… При згадці про останнє Міра злегка посміхнулась.

Їй лише в парі моментів довелось спрямувати його, м’яко підштовхнути саме до того, чого їй в ту мить хотілось найбільше. І про його “підглядання” в ауру вона, власне, пожартувала – якщо так навіть краще, то яка різниця?

І ефект був… Найбільше тут підходило слово “неймовірно”, помножене разів у сто. Насолода була настільки гострою, що в деякі моменти ельфійка забувала, як дихати, а серце було близьке до того, аби пропустити удар.

А в кінці… Вона десь на півхвилини просто випала з реальності. Відчуття нагадували безліч протягнутих крізь тіло струн, що безперервно бриніли на одній нестерпно солодкій ноті. Вони пульсували, нарощуючи темп, не відпускаючи й доводячи до божевілля. Звиваючись та мученицьки стогнучи крізь зціплені зуби, Міра з усіх сил притислась до Келя, відчайдушно вчепилась пальцями в тканину спальника – мабуть, точно розірвала її нігтями…

А потім це все вибухнуло одним яскравим пристрасним феєрверком. Ельмірена навіть не підозрювала, що її тіло може аж так вигинатись. І тільки потім змучену плоть, нарешті, відпустило, і вона сповнилась невимовно солодкою млістю…

Від спогадів про нічне безумство кров трішки прилила до обличчя – але саме що трохи. Вчора вона отримала стільки приємностей, що тепер хотілось просто спокою.

За усім цим навіть забулась ще одна важлива розмова, яку вона все планувала – та все відкладала на потім.

“Важко тобі буде зі мною, промінчику”. Якось так, якщо в двох словах. Бо ж проблеми вдома нікуди не поділись, і рано чи пізно їй доведеться зосередитись на них…

Але – прямо зараз все одно ніц не можна було змінити. Тож навіщо псувати момент?

– Так-так… хто це тут така щаслива і замріяна! – Тріна, хитро всміхаючись, присіла поруч. В одній руці в неї був її інструмент, в іншій – клунок для збору.

– Я, – всміхнувшись у відповідь, коротко відповіла Міра. – А ти вже, бачу, не цураєшся… гм… відвертих розмов?

– Ну… про подробиці я розпитувати точно не буду, – щоки травниці злегка почервоніли. – Але рада за тебе… за вас. Ти снідати-то йдеш, комок пристрасті?

– Ото вже, – хихикнула ельфійка, почувши таке звернення до себе. – Я прийду пізніше, Тріно. Хочу ще трохи посидіти тут… понасолоджуватись моментом.

* * *

Кель вибрався з намету. Вже спокійно дивлячись на сонце й майе не мружачись – цього разу йому вдалось трохи поспати.

Тель-квесір не можуть спати вдень – але тут є маленька хитрість. Якщо заснути до сходу сонця – можна ще шматочок денного часу й зачепити.

Сонячні промені освітлювали їхній табір, рештки древніх споруд, степ навколо… і Дзена, що з флегматичним виразом обличчя грів воду на пальнику.

Завидівши ельфа, він був вже розтягнув губи у сороміцькій посмішці, готуючись щось ляпнути.

– Дзене! – Кельміраель застережливо підняв палець вгору. – Ані слова. Жоднісінького бісового слова!

– Та ти чого, високородний? – найманець зобразив на обличчі вираз щирої кривди. – Я, може, радію за тебе! Щиро, між іншим.

– Молодець. Радій мовчки!

– Ну ти злюка бобер, – горянин скрушно похитав головою. – А втім, як хочеш. За межі руїн поки сильно не лазь – я вночі розтяжки поставив, і ще їх не зняв. Ви ж то не сильно рветесь вартувати поночі! – він скабрезно посміхнувся.

– От ти не міг таки щось не ляпнути, – скривився ельф. – Але дякую за попередження.

Він рушив до стіни, де вчора лишив рюкзак. Бо ж так і не забрав… Не до того було.

Та й зараз лише випадково згадав. Всі думки були про інше…

І не лише про ніч. Хоча – чого там гріха таїти – про ніч теж… Кель згадав вранішнє пробудження, і обличчя знову проти волі розтягнулось у щасливій усмішці. “Я найщасливіша у світі ельфійка”... Почути таке від неї – дорого вартує.

Міра явно змінилась. Він, звичайно, не бачив і не міг знати, якою вона була останні кілька років у себе вдома – та добре пам’ятав ту ельфійку, яку він побачив тоді у бункері работорговців. Жодних емоцій, які могла б викликати їхня несподівана зустріч крізь роки або той факт, що він взагалі якимось чином її знайшов. Просто – “вибираймось звідси”. Холодна, зосереджена… “Мені не до сердечних розмов”. Це було схоже на ту саму леді Темноцвіт, згадки про яку він бачив на порталах новин.

Але та Міра, що прокинулась поруч з ним сьогодні вранці – вона геть інша. Відкрита, життєрадісна, схильна до неперевершеної темної іронії… Та сповнена ніжності. Вона була набагато ближче до тієї Пелюсточки, яку він зустрів тоді, десять довгих років тому.

Хоча, звісно, в дечому вона й відрізняється. Пелюсточка розквітла… Це вже справжня Темна Квітка, не менше.

Чи зможе повернутись до образу суворої правительки, як настане потреба? А вона настане – Кель був в курсі і про війну у Підземеллі, і про Конклав, і про все інше. А Міра не відступиться – чого-чого, а цілеспрямованості їй ніколи не бракувало.

І якщо не зможе… Якщо він випадково зламав оті ментальні блоки суворої темної леді, зробивши її знов слабкою… Тоді він мусить допомогти їй з її горем. Хоча, він допоміг би в будь-якому випадку.

Що на це скажуть шестеро старих замшілих дубів у мантіях – Келя, звичайно, хвилювало… Трішки. Легесенько. Ось на стілечки.

* * *

Вогнище заколисуюче потріскувало, його полум’я змагалось за яскравістю з останніми променями вечірнього сонця.

Вся четвірка сиділа довкола вогнища, тримаючи в долонях кухлі з гарячим узваром. Ну, майже всі з узваром – окрім Ельмірени, в якої там був налитий тонік. Вона таки аж надто підвтомилась…

– Пропоную, хлопчики й дівчатка, – Дзен, допивши, поставив кухоль на землю, – завтра таки збирати манаття й рушати. Сьогодні доведеться ще тут заночувати – бо хтось вночі трохи… гм… заморився, – він сороміцьки посміхнувся, зробивши вигляд, що не помітив убивчого погляду Міри, – а комусь травинки-кущики все спокою не дають…

– Це травинки й кущики з Нічийних Земель, дурко, – спокійно відповіла Тріна, надпиваючи маленький ковток. – Багатьох з них більше ніде не знайдеш. Та й чого б мені не позайматись улюбленою справою, коли є час? Не вдома ж це робити, де батько знов почне мені розповідати, що я єдина спадкоємиця й надія всього клану…

Сумно зітхнувши, вона відставила кухоль убік.

– Хоч не повертайся, чесне слово.

– Ну тоді батечко Торвальд надере тобі твою неслухняну дупцю, – зауважив найманець. – А рука в нього, я чув, ой яка важка…

– Тобі-то звідки знати, яка в нього рука? – уїдливо посміхнулась Тріна. – Чи, може, твою… гм, дупцю він теж за щось надер? Тобі б, до речі, не завадило.

– Звичайно ж ні, моя булочка з корицею! Я ж не його нащадок, на відміну від декого, – обличчя Дзена розпливлось у похабній посмішці. – І це збіса добре, інакше наш ніжний тремтливий зв’язок вважався б інцестом.

– Немає в нас ніякого зв’язку, довбограй! – травниця підскочила, стиснувши кулаки. – І я не його нащадок в прямому сенсі, я прийомна… І взагалі, МакБовдур, я тобі зараз цей узвар на голову виллю! А потім – ще й кухлем згори додам.

– Я МакДугал, моя заливна рибонько. І я, звісно, не проти, аби моє волосся стало м’яким та шовковистим, але ж не такою ціною. До того ж, йому все одно буде далеко до твоїх шикарних кучерів, чий непередаваний аромат…

– Так… – дівчина розтисла кулаки й через силу видихнула. – Значить, слухай сюди, дотепнику з гір. Або ти від мене відчепишся – або я реально додому не повернусь. І тоді дулю з маком тобі від Торвальда, а не гроші. Втямив? А спробуєш притягти мене силоміць… Ну, побачиш, що буде.

– Яка пристрасть! – зі щирим захопленням промовив світловолосий. – Яка експресія! От за це я тебе й лю…

– Дзене, трясця тобі!

– Та добре. Добре, – найманець підняв руки в жесті примирення. – Вибач, Тріно.

– Просто “Тріна”? – невіряче промовила травниця. – Не “пампушечка”, не “крендельочок” і не “тягуча ірисонька”? Оце ти даєш!

– Так, визнаю – перегнув маленько. Пробач засранця! Ну будь ласочка, – найманець широко всміхнувся, склавши долоні на рівні грудей у молитовному жесті.

– Та буде тобі, – Тріна аж трохи знітилась, для неї така його поведінка була вкрай незвичною. – Проїхали… Наступного разу тримай себе в руках.

– Слухай, Трін, – втрутилась ельфійка, що до цього моменту уважно прислухалась до розмови, посьорбуючи тонік. – Якщо все так, як ти кажеш – чому ж ти вертаєшся?

– Ну не можу ж я просто взяти та втекти з дому, Міро, – зітхнула травниця. – Торвальд дав мені все, що я маю в житті. І який не який, він все ж батько… Хай і прийомний. Не можна просто так взяти й кинути все… Як би не хотілось.

На кілька секунд запанувала тиша.

– Ну а ти що, високородний? – Дзен допитливо поглянув на ельфа. – Чого мовчиш?

– А що казати? – злегка всміхнувся Кель.

– Наприклад, де ти швендяв цілий ранок. Я ж казав, там розтяжки стоять! Не те щоб мені тебе сильно було шкода…

– Вправлявся в магії, – спокійно відповів ельф. – Пробую навчитись краще контролювати промінь.

– Використовуй Силу, юний джедаю!

– Як завжди, ніц незрозуміло, – скривився Кельміраель. – Але дуже цікаво. До речі, бачив я ті твої розтяжки… Непогано. Якогось сліпого, можливо, й зупинять… Якщо його перед цим гарненько зв’язати й кинути прямо туди, – він не втримався від єхидної посмішки. – Іноді корисно знати, що у світі є й інші істоти, крім людей, і зір в них відрізняється.

– Браво, великий стратегу Висунь-дзи! – найманець скупо поаплодував йому. – Коротше, пішов я до намету, подрімаю трохи, а то з вам нудно… Високородний – як прийдеш, мене не буди. І не хропи більше над вухом.

– Ельфи не хроплять, великий гумористе.

– Та ну? Тоді, виходить, з нами в наметі живе ще хтось. Бо якщо це не я й не ти…

* * *

Сонце закотилось. Крізь небесну синь несміливо проглядали перші зірки.

Кель та Міра стояли посеред руїн.

– Ну що, пелюсточко, – ельф непевно всміхнувся, – солодких снів чи…

Темна плавним рухом подалась вперед, обійняла його руками за талію, притягнула до себе.

– Сьогодні – так, промінчику, – лагідно промовила вона. – Не буду ж я постійно просити Тріну мінятись наметами. Та й потім… – хитро примружилась. – Мені здається, після вчорашнього нам обом не завадить відпочинок. Тому – гарних снів!

Поцілувавшись, вони розійшлись.

На зовнішній стороні напіврзуйнованої стіни був випалений напис. Наче хтось таким химерним чином вправлявся тут в якихось чарах – або магія Вогню, або Світла… Те, що це сонячний промінь, нікому б і в голову не прийшло.

Надпис був дуже коротким.

“Я кохаю Міру”.