Спочатку:
На сторінку книги
Доступ обмежено! Контент 18+
Твір може містити сцени неприйнятні для деяких користувачів.
Перегляд дозволено тільки зареєстрованим користувачам віком від 18 років
Притулившись спиною до дерева, Кель замріяно видивлявся щось в зоряному небі. Сутеніло швидко, і освітлений простір стрімко звужувався до невеличкого кола, утвореного світлом похідного пальника та підвішеної на дереві артефактної лампи.
Подальший шлях після тієї ущелини виявився на диво спокійним. Фанатики Нхаргла, що трапились їм тоді, були, радше за все, одиночним розвідувальним загоном.
Вчора вони проминули згадану Дзеном портальну арку. Не зупинялись – проте у ельфа все ж було достатньо часу, аби її роздивитись.
Арка дійсно давно не працювала. Взагалі, з просторовою магією у світі наразі все було набагато гірше, ніж колись… як і з магією в цілому. Під час Магічних Воєн багато джерел знань було знищено, а багато здібних чародіїв – загинули, не лишивши по собі ані наступників, ані бодай якихось записів. Як наслідок – магічна наука сильно деградувала.
Але символи, виведені на кам’яній конструкції сріблястою фарбою, що не затерлась навіть після стількох років, здались Келю знайомими. Щось подібне він бачив на сторінках книги “Простір – твій друг”, що досі лежала в його рюкзаку. Це наводило на якісь невиразні здогади… але вловити думку ніяк не вдавалось.
Шкода, що не можна було затриматись і трохи вивчити арку – але в інших не так багато часу, і витрачати його на власні забаганки було б нечесно.
Зосередитись на магії та рунах не давала ще й присутність Міри та її постійні недвозначні погляди. Далі поглядів, щоправда, справа не йшла – може, то було й на краще… Вони пересувались відкритою місцевістю, і знайти затишний куточок було просто ніде.
* * *
Спершись плечем на дерево, Ельмірена невідривно дивилась у темряву. Сірі очі ельфійки таємниче блищали, дихання було напрочуд глибоким, губи – злегка привідкриті. Місячне світло химерно відблискувало на сіруватій шкірі.
– Міро, ти в нормі? – Тріна, підійшовши, торкнулась її плеча рукою. – Ти вже годину так стоїш. Там вечеря готова…
– Не переймайся, сонце, – натягнуто посміхнулась темна. – Зі мною все гаразд. Просто замислилась про дещо… Йди, я зараз до вас приєднаюсь.
Насправді Міра не сказала всієї правди – гаразд із нею було не все. Це було, з одного боку, ніби й не погано, але з іншого боку…
Та ніч в покинутій оселі багато чого змінила – і не лише в їхніх з Келем стосунках.
Тіло темної ельфійки раптом згадало, що воно нівроку чутлииве і може отримувати, при певних обставинах, неабияку насолоду. І тепер з неймовірною наполегливістю про це своїй власниці нагадувало. Постійно й регулярно.
І це було нестерпно. Ельмірена звикла, що завжди може себе контролювати, але тепер… обставини змінились.
Здавалось би, в чому проблема – піти “прогулятись” до найближчого лісочку… Перед цим, звісно, впевнившись, що навколо безпечно.
Але ж обіцяла йому, що наступного разу все буде так, як прийнято в темних. По-особливому. Обіцяла… гм, “дослідження”.
А для цього потрібні умови. Потрібен який-не-який комфорт. Явно не на травичці під деревом таке робити…
Намети, в яких вони ночували, теж були не варіантом. Позаяк вночі вони ділились за принципом “дівчатка направо, а хлопчики, як водиться – наліво”. Тріна, м’яко кажучи, не горіла бажанням ділити “житлову площу” з Дзеном. Кель теж не сказати щоб був у захваті від компанії найманця, але заради спільного блага – терпів.
Просити ж подругу “звільнити місце на ніч” ельфійка якось не наважилась.
Відступати від свого слова Міра теж не звикла. Раз має бути ось так – значить, так і буде.
Доводилось терпіти й мучитись…
Постійна присутність Кельміраеля та його поведінка додавали свою “родзинку” в те, що відбувалось. Він ловив на собі її невільні погляди й відповідав на них. І у тьмяному мерехтінні його помаранчевих очей світилось… Та те ж саме світилось, мабуть, що і в неї. Відчував її бажання й відповідав тим самим. Підливав масла у вогонь, негідник.
Від збудження зрадницьки тремтіли коліна, соски напружувалися й терлись об тугу тканину її одягу. Це все аж ніяк не додавало спокою і заважало зосередитись на повсякденних справах.
Коротко кажучи – стіни, вибудувані леді Темноцвіт у її ментальному просторі, тріснули остаточно й безповоротно. “Бастилія впала” – обов’язково пожартував би Дзен, якби, звісно, знав про ситуацію. Або ще щось незрозуміле ляпнув, у своєму репертуарі.
Міра кілька разів глибоко вдихнула. Провела долонями по щоках, до яких від непроханих спогадів прилила кров, додавши темних відтінків у колір шкіри.
Варто заспокоїтись. Завтра на них чекає перехід крізь пояс аномалій… і це зовсім не те, що минулого разу. Тут іти доведеться далеченько, можливо, разок навіть доведеться заночувати в гиблій місцині. Там зайві думки їй точно не потрібні…
Далі буде...
