Раді Вас бачити!

Обережно, дивлячись під ноги та відчайдушно потираючи очі, Кель неспішно йшов коридором.

Щасливо-дурнувата посмішка не сходила з обличчя ельфа. І річ тут була зовсім не у минулій ночі… Хоча, заради Сонця – варто бути відвертим, річ була і в ній також. Та не безпосередньо у тому, що між ними трапилось – а у наслідках.

Під ранок, коли вони, абсолютно виснажені, вже просто лежали поруч – Міра простягнула долоню і обережно, ледь торкаючись, провела нею по його щоці. Цей жест був такою квінтесенцією ніжності… Так торкнутись його могла лише одна жінка у світі. Лише одна конкретно взята темна ельфійка.

– Солодких снів… промінчику, – вона говорила тихо, ледь чутно. І в її сірих очах світилось те, що він бачив у них тоді, багато років тому – перебуваючи разом з нею в неволі у работорговців, коли вона вмовляла його не геройствувати й не робити дурниць. Тоді він усвідомив, що ладен на все, аби вона ще бодай раз подивилась на нього ось так.

Дочекався…

Тепер він відчував, що стіна, яка розділяла їх, якщо й не зруйнувалась, то значно витончилась.

Міра заснула, знесилена й втомлена, з розслаблено-умиротвореним виразом на обличчі. Він якийсь час просто лежав поруч, милуючись…

Але – от біда – сам він заснути не міг, хай навіть і сам був вимотаний. Не можуть сонячні ельфи спати вдень – такий от чи то каприз, чи то злий жарт самої Матінки-Природи. Тож вирішив не заважати їй – натомість піти привести себе до ладу. І, можливо, зі сніданком щось придумати…

Та для початку – треба домандрувати до своєї кімнати. Вдягнутися. А то зараз на ньому був лише низ від натільної білизни… І, як кажуть у селах на півдні Імперії, “та й усьо”.

От тільки, дійшовши до кімнати – мозок нарешті ввімкнувся і усвідомив, що, власне, його одяг лишився в Міриній кімнаті. Повертатись? Та ні, хай вона відпочиває…

Дідько з ним, до криниці можна й так прогулятися. Всі ще, напевно, сплять, і ніхто його не побачить.

Мружачись та прикриваючи очі долонею (хто б міг подумати, що сонячний ельф буде мружитись, дивлячись на сонце), Кель вийшов на подвір’я. Його погляду відкрилась живописна картина: залита сонцем галявина, зелена травичка… і Дзен, який, сидячи у затінку старої яблуні з невеликою металевою каструлькою, чистив овочі.

Звідки в нього овочі? А Сонце його знає. Мабуть, ще в селищі дістав чи купив… Хоча, скоріше, то була ідея Тріни – знаючи її любов до готування.

Ножу в руках найманця, мабуть, було не вельми до вподоби, що його використовують замість якогось там кухонного ножичка. Позаяк він був явно не кухонним – це була зброя, таємничий блиск якої мав лякати ворогів у нічній пітьмі і бути останнім, що вони встигли б побачити.

Не відриваючись від процесу, Дзен зміряв ельфа прискіпливим поглядом, дурнувато шкірячись.

– О… Раночку! Ну що там, принц Несміян? Фортеця впала?

– Я ніякий не принц, – скривився Кель. – В нас їх взагалі немає… А, зрозумів. Це один з твоїх несмішних жартів.

– От того ти й Несміян, що вони для тебе несмішні, – посмішка горянина стала ще ширшою. – Ти давай зуби не забалакуй, високородний, а розповідай. Що там? Бастилію взято? Чорна Брама здалась на милість Братства? Форт Нокс викинув білий прапор?

– Я ні слова не зрозумів, – чесно зізнався ельф. – І з якого це дива я маю тобі щось розповідати? Переб’єшся.

– Гей, а як же дружня чоловіча розмова?

– Справжні чоловіки, – скептично поглянувши на нього, відказав Кельміраель, – іноді воліють мовчати. Колись, може, й ти це збагнеш… друже.

Даючи зрозуміти, що розмову завершено, він рушив до криниці. Вчора вони її вже перевірили і виявили, що вода не застоялась – зберігаючи руни на стінках, на відміну від укріплюючих заговорів на стінах будівель, хоча й майже видихлись, та все ж не повністю.

Дзен провів його уважним поглядом, з цікавістю вивчаючи довгі червоні сліди на спині. Скабрезно гигикнув.

– Що сказав? – різко обернувся ельф.

– Нічого, нічого, високородний. Йди, роби свої водні процедури…

* * *

Крізь привідкриті повіки пробивалось яскраве сяйво – сонячні промені вже на повну хазяйнували в кімнаті, даючи зрозуміти – вже, напевно, полудень.

Міра прокинулась.

Перевернулась на спину – до цього вона лежала на правому боці, підтягнувши до себе коліна та обійнявши подушку. Потягнулась – повільно, знехотя.

Вставати відчайдушно не хотілось. Тіло було максимально розслабленим, вона все ще відчувала приємну знемогу та солодкий післясмак… того, що було вночі.

При згадці про це щоки запалали, а унизу живота солодко й тремтливо занило. Зосередившись, ельфійка так-сяк узяла себе в руки.

Кілька хвилин лежала, дивлячись у стелю та злегка посміхаючись. У голові було кришталево ясно. Неспокій та хвилювання останніх тижнів відступили далеко у глибини підсвідомості, залишивши по собі чітке розуміння – проблеми варто вирішувати по мірі їх настання та можливості.

Припіднявшись на ліжку, окинула оком кімнату, в який панував живописний розгардіяш – навіть попри те, що речей в неї було відносно мало. Але вистачило й безладно розкиданого по підлозі одягу.

Зробивши над собою зусилля, таки вибралась з ліжка. Зібрала розкидані речі, одягнулась та неспішно вийшла надвір. Захотілось трохи провітритись та прогулятись – настрій спонукав.

* * *

На задньому дворі бази був невеличкий садочок, біля якого вгадувались обриси городу – ті, хто будував це місце, вважали, що неофітам та їхнім наставникам не завадить запас свіжих овочів та фруктів. Після того, як колишні господарі пішли, рослини здебільшого або погинули, або здичавіли, а деякі під впливом магічної аномальної активності навколо перетворились на щось геть інше.

Хто б сумнівався, що Тріна знайдеться саме тут.

Травниця акуратно зрізала плоди з якогось дерева, що колись, за сукупністю зовнішніх ознак, було яблунею. Під ногами в неї лежав на землі клунок, вже наполовину повний іншою “здобиччю”.

– Раночку! – весело привіталась ельфійка, підходячи.

– О… привіт, – Тріна скоса глянула на неї, її щоки вкрив легкий рум’янець.

– Ану, ану, – Міра уважно придивилась до неї, – що вже сталося?

– Та нічого, – збентежено відповіла дівчина. – Тихіше не можна було? Ну, вночі…

– Соооонечко! – обличчя темної розпливлося в медовій усмішці. – Не завжди можна наказати своєму тілу замовкнути! А надто – коли відчуттів стільки, що воно просто не в змозі про них мовчати…

– Припини, – Тріна почервоніла ще сильніше. – І не називай мене “сонечком”, мені Дзена з його дурними жартами вистачає.

– Як скажеш, – Міра знизала плечима. – Але, зауваж, ти ж сама мені казала: “дивись, щоб потім пізно не було”...

– Та я ж мала на увазі ваші відносини взагалі, а не… це.

– “Це”, – єхидно всміхаючись, промовила ельфійка, немов смакуючи оте слово. – Уточнімо для ясності: коли ти говориш про ЦЕ… ти маєш на увазі саме ЦЕ чи щось інше?

– Міро, ну перестань! – кинувши інструменти, травниця затулила обличчя долонями. – Я не готова до таких… серйозних розмов.

– Матінко Темряво! – здивувалась Ельмірена. – А доросла ж ніби дівчина… Гаразд, не буду мучити.

– От і добре, – полегшено зітхнувши, Тріна підібрала з землі ножиці й повернулась до роботи.

– Для чого ти їх збираєш? – зацікавилась Міра. – Це ж, фактично, невідомі рослини. А похідної алхімічної лабораторії, щоб дослідити, я в тебе щось не бачу.

– Є способи дослідження рослин і без магії та алхімії, – травниця хитро всміхнулась. – Можу якось розповісти. Але натомість попрошу дещо…

– Мм… і що ж?

– Пообіцяй, що колись розповіси мені вашу з Келем історію. Бо ж цікаво страшенно! Він сонячний, ти темна, ось це от все… А він мовчить, як сектант на допиті у інквізитора. Тільки без… – Тріна затнулась, підбираючи потрібне слово, – пікантних подробиць.

– Та не було там ніяких “пікантних подробиць”, – відповіла ельфійка. – Ну… до сьогодні. Гаразд, домовились – якось розповім.

* * *

Кель сидів, спершись ліктями на привіконний столик, і дрімав. Вмивання холодною водою трохи освіжило і зняло втому – але не до кінця. А поспати, ясна річ, так і не вдалось.

Врешті-решт він-таки тихцем забрав свій одяг – Міра на той момент ще спала, солодко й безпробудно, повернувся до себе.

Тук-тук. Стук у двері був ледь чутним, вловимим лише для чутливого ельфійського слуху. Так, наче стукали одними лиш пальцями. Або – гострими золотистими нігтиками.

– Не можеш заснути, промінчику? – тихо спитала ельфійка, входячи до кімнати.

Кель кліпнув кілька разів, протер очі – стало трохи легше.

– Ти ніби багато знаєш про мій народ, – зауважив він. – Ми не можемо спати вдень. Ти як?

– Ну ти даєш! – похитала головою Ельмірена. Легким піднесеним кроком, майже не торкаючись ногами підлоги, перетнула кімнату, сіла навпроти нього. – Ні тобі “О, Міро, це була чудова ніч!”, ні тобі “Чи тобі було добре, мила?”, – вона глузливо всміхнулась. – А лише “ти як”.

– Вибач, – посміхнувся ельф, – голова працює не дуже. Дозволь виправитись? – він демонстративно прокашлявся. – Це була чудова ніч, Міро. Сподіваюсь, тобі було добре?

– Отак краще, – ельфійка поставила лікті на стіл, підперши обличчя руками. – Було приємно, навіть дуже. Але не в останню чергу тому, що була вся на зводі – як і ти, власне.

Вона відкинулась назад, впершись спиною в стіну та склавши руки на грудях. Уважно подивилась на нього.

– Ти дуже старався, промінчику… Але по-своєму. Всі ці затискання під стінкою – це мило, проте… не завжди комфортно.Наступного разу, – припіднявшись, нахилившись уперед та прогнувшись в талії, вона легенько стукнула його пальцем по носі, – я тобі покажу, як це роблять темні.

– А буде наступний раз? – хитро примружившись, запитав Кель.

– Ну не знаю, – ельфійка мрійливо потягнулась. – Може й буде… Може й ні… Все залежить від твоєї поведінки!

– Обіцяю бути хорошим хлопчиком, – криво всміхнувся Кель. – Чи… навпаки, треба бути поганим?

– Це ти маєш вирішити сам, – темна підморгнула йому і піднялась з ліжка. – Я піду, Тріна просила допомогти їй з сортуванням трав.

– Чекай, – ельф жестом зупинив її. – І як же… це роблять темні? Ну, в загальних рисах. Цікаво дізнатись.

– О! Добре, що ти спитав.

Міра нахилилась, спершись руками на стіл, пильно дивлячись йому в очі.

– По-перше, треба прийняти найбільш зручне положення, – голос темної був тихим і вкрадливим. – Так, щоб комфортно було обом. Максимально розслабитись. Потім – не поспішаючи, досліджувати тіла одне одного, спостерігати реакцію на кожен дотик, кожен рух… Повторити кілька разів, аби упевнитись в висновках. І лише згодом, коли це все складеться у цілісну картинку…

– Пелюсточко, – перервав її Кель, – якщо ти продовжиш це зараз розповідати, ще й таким голосом і так близько…

Вона схилилась ще ближче.

– Іноді треба вчитися не лише сміливості… – промовила ледь чутно, з придиханням, – а й терпінню, промінчику.

Потягнувшись вперед, ніжно поцілувала ельфа в губи.

– Не сумуй тут. Може, попросити Тріну якесь сонне зілля приготувати? Щоб ти не мучився дарма.

– Щоб приспати мене вдень, простого зілля буде замало, – Кель похитав головою. – А те, яке допомогло б – вимагає особливих інгредієнтів, і я не думаю, що в Тріни вони є. Не переймайся, пелюсточко – дотерплю якось до вечора, тоді відпочину.