Раді Вас бачити!

Кельміраель похмуро збирав речі.

Власне, там і збирати особливо було нічого: кинути до рюкзака планшет (попередньо видаливши сороміцьку заставку, які за кілька хвилин користування встиг встановити Дзен), книгу та плед, який стелив на жорстке дерев’яне ліжко. Вдягнути перев’язь з клинком, рюкзак на плечі – та й усе…

Перед очима стояло Мірине обличчя. А у голові – крутилась її остання фраза. “Не зараз, Келю. От точно не зараз!”.

Ельфійка останнім часом поводилась вкрай дивно. Часом виникало відчуття, що між ними настало яке-не-яке потепління. Що стіни, які вона звела довкола себе за ці десять років, хоч трохи похитнулись. Та коли він намагався поговорити – роблячи це вкрай обережно, м’яко й ненав’язливо – отримував одну й ту ж саму відповідь.

Не зараз. Мені не до тебе. Потім.

Все це викликало бурю протирічливих відчуттів і неймовірно дратувало.

– Сонце Невгасиме… – тяжко зітхнув ельф. – Скільки це ще триватиме?

На часі було вирушати, тожі він спробував викинути нав’язливі думки з голови.

* * *

Щойно Тріна змогла нормально пересуватись, вони рушили в дорогу.

Пішки. З транспортом, очікувано, так нічого більше й не вирішилось. Техніка у Сірій Смузі під ногами не валялась, коштувала дорого і здебільшого володіли нею ті, хто сам волів забрати в заблукалого перехожого все наявне, а не давати йому щось. Верхових тварин тут теж ніхто не розводив: їм треба догляд та нормальне харчування, інакше користі з них не буде. Їздити на замореній клячі, коли за кожним деревом може чигати небезпека – сумнівне задоволення.

Дзен періодично звірявся з мапою – вже на своєму комунікаторі, бо там в нього були розставлені мітки. Іноді в результаті цих звірянь напрямок руху мінявся, що дуже не подобалося всім іншим. Особливо дратувалась Тріна – і при будь-якому зручному випадку не впускала нагоди пройтись по розумових здібностях свого охоронця. Той, природньо, в боргу не лишався, і подальший шлях перетворювався на веселу (а подекуди й не дуже) перепалку.

На ночівлю старалися спинятись у більш-менш непримітних місцях. От і цього разу вони обрали місцем стоянки майже непомітний зі сторони, прихований у невеличкій улоговині гай. Дістались туди, коли вже неабияк потемніло. Кель ніс у витягнутій руці лампу – і за межами кола, яке освітлював артефакт, ніц не бачив.

– Ну що, хлопчики й дівчатка, – роззирнувшись, Дзен скинув на траву рюкзак, потім обережно притулив до дерева гвинтівку. – Ми на місці.

– Нарешті, – Тріна, полегшено видихнувши, скинула на землю досить об’ємну наплічну сумку. Її, як і ще деякі дрібниці, купили в селищі – саквояж довелось лишити, для піших подорожей він абсолютно не годився. – Я вже ніг не відчуваю. До речі, міг би й понести трохи оце все!

– Я охоронець, а не носильник, – незворушно заперечив найманець.

– А просто допомогти дівчині що, ні? – скептично спитала травниця.

– Нууу… якщо ти дуже чемно й лагідно попросиш, булочко…

– Дзуськи!

– Це було дуже лагідне “дзуськи”, але все ж недостатньо.

– Отож, мої маленькі, –запаливши пальник і встановивши на нього чайник, Дзен видобув з кишені комунікатор. – Ми з вами входимо у Нічийні Землі…

– Зараз має послідувати пафосна промова, – всміхнувся Кель.

– Здурів, високородний? – світловолосий витріщив очі. – Де я, а де пафос! Взагалі-то я геть інше хотів сказати. Тепер йдемо виключно туди, куди я скажу, а в деяких місцях – слід у слід за мною. Тут повно аномалій та іншої капості, а детектора в мене, на жаль, немає – це товар штучний.

– Аномалії мають бути видимі магічним зором, – зауважив ельф.

– Та ти що! – Дзен зобразив на обличчі щире здивування. – А я й не знав. Магічний зір, сонцесяйний, схильний іноді тебе обманювати – рівно як і звичайний. До того ж тут є не лише аномалії, а банальну “вовчу яму” твій магічний зір тобі виявити не допоможе. Як і звичайний – бо навіть твоїм ельфійським оченятам треба розуміти, що саме вони бачать. Давай не будемо сперечатись і просто робитимемо по-моєму…

Він збільшив мапу в комунікаторі, повернув екран так, щоб його бачили інші.

– Тут на півночі є одна місцинка, де можна буде перепочити, а заодно так ми й шлях скоротимо. Колись там була тренувальна база Білої Інквізиції Латандера, та її ще в давні часи згорнули… З деяких, гм, вагомих причин. Але будівлі – лишились.

– Чому ти думаєш, що те місце досі не зруйноване? – поцікавилась Міра. – І що там не завелись… інші мешканці.

– Бо знаю, – ухильно відповів горянин.

– Ну гаразд. Хоча мати справу з будь-чим, що стосується інквізиції, мені все одно не до вподоби.

– Це тому, що вони чимало вашого темного брата на вогнищах перепалили? – криво посміхнувся Дзен.

– Ой, можна подумати, мешканців поверхні вони спалили мало, – скривилась ельфійка. – Гаразд, закрили тему.

* * *

– Не бачу нічого, – розлігшись на пригорку, Дзен крізь приціл “Гарнюні” вивчав стару, пошарпану, та все ж здебільшого цілу споруду. – І нікого – теж. Високородний, в тебе що?

– В магічному спектрі чисто, – відповів Кель, що примостився поруч. – Нічого підозрілого.

– Ну тоді – ходімо. Нема сенсу більше роздивлятись.

Ще до того, як вони дістались сюди, Кель почав розуміти, чому старий табір досі лишився недоторканим. Долина, де він був розташований, перебувала у щільному кільці аномалій. А у Дзена в комунікаторі – бозна звідки – була мапа аномальної активності. З наміченими стежками, якими можна було пройти.

І, як би це не було прикро, він був правий стосовно магічного зору: володіти ним було недостатньо, аби безперешкодно оминати гиблі місця. Не просто так Нічийні Землі досі ніхто не зачистив, відправивши сюди підсилену магами армію.

Захисний мур частково обвалився, та все ще стояв (хоча від воріт лишились самі друзки). Будівлі всередині… перебували на різних ступенях цілісності.

Полігон та стрільбище вгадувались лише за цурпалками, що лишились від мішеней та манекенів. Невеличкий кутоподібний будинок (штаб або щось на кшталт нього) стояв, але стріха давно провалилася всередину. Літня кухня – вціліла, правда, без однієї стіни. А от казарма, де колись і жив та відпочивав між тренуваннями особовий склад, лишилась майже неушкодженими. Вцілів навіть маленький внутрішній дворик та криниця в ньому.

Інквізитори вміли будувати на совість.

Всередині було… просторо і якось аж занадто світло та впорядковано. Навіть через стільки років. Погляд Келя зачепився за символи на стінах. Сонце… Та не таке, яким його зображували тель-квесір. Хиже, витягнуте, з загостреними променями. І оточене ланцюжками прямих, ідеально виведених рун. Світло й Порядок…

– Ну що, хлопчики й дівчатка, – хмикнув найманець. – Розбирайте кімнати по старшинству. Номери “люкс” всі, на жаль, на ремонті…

– Нарешті я від тебе відпочину! – з виразом щирого полегшення вимовила Тріна.

– Ти розбиваєш мені…

– Дзене, заціпся, будь ласка.

* * *

У потемнілій за роки стелі ніц не було цікавого, та Кель, розтягнувшись на ліжку й заклавши руки за голову, продовжував її роздивлятись.

Кімната була розрахованою на двох мешканців і зовсім невеличкою: два ліжка й столик, що кріпився до стіни, займали майже весь простір. Втім, ельфа це мало хвилювало. Його взагалі наразі хвилювали геть інші речі.

Намагання трохи подрімати й відволіктись нічого не дали.

За вікном вечоріло, і перші місячні промені химерно відсвічували у вибитих на стіні сріблястих символах. Ніч обіцяла бути нестерпно довгою.

– Ні, я так більше не можу, – швидким рухом звівшись з ліжка, ельф вийшов у коридор.

* * *

Раніше у цій кімнаті, мабуть, жив хтось зі старших чинів. Одне ліжко, і досить зручне – перетягнуте сіткою з якогось м’якого й пружного матеріалу. Постілі та матрасу, звісно ж, не було – але взяті ще в бункері Дзена ковдра й спальник цю проблему швидко вирішили. Столик – витесаний з каменю, але зовсім не громіздкий та не монументальний на вигляд. Досить просторо і при цьому – нічого зайвого.

Тут було навіть по-своєму затишно.

Дорогою сюди Ельмірена мала одне побоювання: у стіни інквізиторських будівель неодмінно мали б бути вплетені укріплюючі заговори – на базі стихій Світла та Порядку, звісно ж. І якби вони досі збереглись – темній ельфійці з її аурою було б тут щонайменше незатишно. Та обійшлось – якщо тут щось таке й було, то за роки, мабуть, давно вже втратило силу.

Сидячи за столом та постукуючи по ньому пальцями, вона розмірковувала. Коли вони дістануться кордону Бромвельда, варто б вже мати який-не-який план… Часу не так багато.

Ледь чутні кроки у коридорі почула ще до того, як у двері тихо постукали.

– Міра?

Кельміраель стояв на порозі, спершись плечем на одвірок. Помаранчеві очі дивились на неї – уважно, вичікуюче.

– Ну що ще? – ельфійка втомлено обернулась до нього. – Ніч надворі, Келю. До ранку не міг почекати?

– Я більше не можу чекати, – голос ельфа бринів від напруги. – Я хочу зрозуміти, що коїться. Чому ти вперто продовжуєш мене відштовхувати! Чому уникаєш розмов зі мною!

– Бо світ не крутиться довкола тебе, ПРОМІНЧИКУ, – вона виділила останнє лсово особливо токсичною інтонацією. – Бо в мене є й інший головний біль! Я ладна розірватись і ніяк не можу зібрати себе докупи, а ти ще й підливаєш масла у вогонь!

Можливо, вона трішки переборщила. Ось на стілечки. Та вже пізно про це думати.

– Ну то скажи, і я зникну, – Кель очікуюче склав руки на грудях, його голос стишився. – Повернусь додому з першим променем сонця і більше тобі не дошкулятиму. Краще вже так…

– От в цьому теж проблема, – Ельмірена різко підвелась з-за столу. – Ти хочеш, щоб я щось вирішила за тебе. Замість того, щоб зібрати волю в кулак і зробити це самому. Я не маю нести твій тягар!

Підійшовши майже впритул, вона тицьнула його пальцем у груди. Гострий, відблискуючий золотистим манікюром палець вперся крізь сорочку в шкіру – не боляче, але досить відчутно.

– Подорослішай вже, сонячний хлопчику! – холодно промовила. – Прояви рішучість!

Вони стояли майже поруч. Кель дивився на неї – трохи згори, через їхню невелику різницю у зрості. Губи були стиснуті в одну лінію, помаранчеві очі дивно сяяли – наче плями на сонці під час затемнення. Глибоке дихання ритмічно здимало груди – при кожному вдиху Мірин палець притискався до його тіла сильніше, дозволяючи їй відчути ритм його серця.

Атмосфера в кімнаті нагадувала небо в останні миті перед грозою.

– Рішучості тобі закортіло? – напівствердним тоном промовив ельф. Голос лунав на диво спокійно – та це був спокій вулкану, що спав тисячоліття.

– Було б непогано, – голос темної, в свою чергу, сочився сарказмом та вишуканою формулою отрути.

– Зараз буде тобі рішучість.

Він зробив стрімкий крок уперед, і Ельмірена виявилась притиснутою до стіни. Холодний камінь обпік відкриті плечі. А він, не кажучи більше ні слова, схилився і припав до її губ своїми.

Її реакція могла бути будь-якою. Вона могла відштовхнути його, вдарити – та навіть вгріти якимись чарами. І Кель, очевидно, про це знав і був готовий – та з перерахованого ніц не сталось.

Тіло випередило думки, і ельфійка відповіла на поцілунок. Спочатку – інстинктивно, квапливо, та потім – глибоко, чуттєво, вже не бажаючи зупинятись. Відчуваючи, як солодка тремтлива струна пронизує усе тіло, як прискорюється по наростаючій пульс, як її руки самі змикаються на його спині, як пальці судомно стискаються, вчепившись у тонку лляну сорочку.

Це тривало довго – так довго, що, здавалось, зараз скінчиться ніч. Але повітря скінчилось швидше. Задихаючись, вони розімкнули губи.

– Гадаєш… все так просто? – тяжко видихнула Міра. – Але така сміливість мені до вподоби. Ти ж багато знаєш про мій народ, то мав би знати й те… – вона подалась вперед, гаряче шепочучи йому у вухо, майже торкаючись його губами, – що ми цінуємо наміри!

Скориставшись моментом, по-котячому вигнулась, вислизнула з захвату, зробила оберт – і до стіни був притиснутий вже Кель.

– Вчитись і вчитись тобі, світленький, – млосно протягнула вона і, майстерно утримуючи ельфа ліктями, легенько провела гострим нігтиком по його грудях – там, де комір сорочки був розстебнутий. Не дряпаючи і не завдаючи шкоди, але досить відчутно. Іноді міняючи положення пальця й торкаючись подушечкою – аби відчути прискорене серцебиття. Дісталась першого застібнутого ґудзика, зробила невеличке зусилля – і ніготь зрізав його. – Ой… Цей раунд програно, – потягнулась вперед, майже торкаючись губами, ніби дражнячись. – Ти в полоні. Гарна була спроба…

– Але ж я… вчився, – намагаючись приборкати шалене дихання, відповів Кельміраель. – Пройшов підготовку… за методикою Палаючих Променів. Тож…

Він зробив малесенький, невловимий рух – Міра раптово відчула, як втрачає рівновагу, а потім знову опинилась затиснутою під стіну – цього разу взагалі без можливості поворухнути що рукою, що ногою. Смикнулась раз, другий, пробуючи прогнутись гранично можливо – безуспішно. Тілом пройшла тремтлива хвиля від усвідомлення того, що вона безсила щось вдіяти… А от з нею зараз можна робити що завгодно.

Обличчя ельфа осяяла передчуваюча посмішка, він трохи нахилив голову.

Торкнувся губами темної шкіри в районі ключиці, поступово спускаючись нижче і відчуваючи, як її тіло тремтить і напружується, реагуючи на кожен дотик.

Пальцями правої руки, не випускаючи ельфійку з захвату, повільно провів по її тілу – від шиї до стегон, досліджуючи усі її вигини крізь тонку тканину червоно-чорного костюма… аж поки не намацав на ньому малесеньку, ледь помітну зав’язку.

– Програна битва, – не припиняючи рухати губами, витримав гідну паузу – і потягнув за мотузочок, після чого одяг шелестливо впав на підлогу, – ще не означає програну війну… пелюсточко.