Після загадкового зникнення людства Тео залишається сам. Без відповіді, без вказівок — лише він і безмежна тиша навколо. Його шлях — це боротьба з самотністю, спроби зберегти розум і віру, що життя ще має сенс. Це історія про внутрішню силу, про пошук тепла у холодному світі, про спробу залишатися людиною, коли здається, що все втрачено. Чи зможе він витримати тягар самотності, не зламатися — і віднайти правду, яку так довго шукає?

Світ змінився — міста зникли під лісами, а люди залишилися сам на сам із тишею.
Мирон повертається до свого зруйнованого дому, аби віднайти те, що втратив. Але замість руїн він знаходить ліс, де минуле ще дихає, а душі не йдуть остаточно. Тут реальність переплітається з пам’яттю, і навіть мовчання має свій голос.
«Життя серед дзеркал» — тиха постапокаліптична історія про пам’ять, любов і межу між живими та тими, хто чекає за відблиском води.

Артур звичайний сільський хлопець. Він чесний, добропорядний, працьовитий, розумний. Хлопець добре вчиться і допомагає вдома по господарству. А ще він самотній відколи зник його батько – Олег. Він вже давно не бачив свого тата, котрий поїхав кілька років тому на заробітки і пропав. Втім, Артур не полишає надії, що колись він таки повернеться.
Але найгірше це те, що він завжди залишається чужим. Чужим в класі. Чужим серед знайомих. Чужим всюди. Бо однолітки його не розуміють і тихцем підсміюються з його ставлення до багатьох речей. І лише в книгах він знаходить свій спокій і розраду.
Та все рано чи пізно змінюється і приходить момент, коли все старе втрачає свій сенс, минуле втрачає владу над ним а доля повертається обличчям до Артура і робить вкінці-кінців його своїм улюбленцем.

Тимур Павленко звик тримати все під контролем: свій бізнес, своє життя та свій біль після втрати дружини. У його великому домі панує тиша, а серце давно перетворилося на камінь. Все змінюється, коли на порозі з’являється Аліна — юна вихованка інтернату, яка має стати нянею для його доньки.
Вона приносить із собою аромат справжньої їжі та забутий затишок. Але Тимур встановлює жорстку дистанцію: жодних надій на майбутнє. Він не знає, що Аліна теж має свої шипи, а її минуле — це суцільна самотність. Чи зможе ніжність розтопити кригу професійних стосунків? І чи вистачить Тимуру мужності визнати, що ця дівчина стала для нього дорожчою за життя?

Три роки.
Саме стільки Віра Коваленко мала провести на далекій Нівії — крижаному супутнику газового гіганта Астера, у системі зорі Еліар.
Для неї це була не просто робота.
Це був шанс на втечу.
Від чоловіка, з яким роками почувалася чужою у власному домі. Від постійних докорів, контролю й життя за чужими правилами. Від самої себе — виснаженої жінки, яка майже забула, чого хоче насправді.
Самотня станція Еребус-7 мала стати її новим домом.
Три роки спостережень за кліматом, сніг, крига, нескінченна тиша й жодної людини поруч.
Але Нівія виявляється не такою безлюдною, якою її вважали.

Вона була сонцем для всіх.

На роботі — усміхнена, життєрадісна, сповнена енергії. Вона вміла заряджати інших своїм сміхом, знаходила відповіді на чужі запитання й завжди була готова допомогти. Здавалося, ця дівчина просто не вміє бути нещасною.

Але ніхто не знав, що відбувалося з нею вечорами.

За стіною чужого будинку один чоловік щодня спостерігав, як її сонячна усмішка змінюється самотністю, вином і сльозами. Він хотів зрозуміти її. Хотів допомогти. Та минуле, про яке вона майже ніколи не говорила, залишило в ній порожнечу, яку не так легко заповнити.

Бо іноді людина не перестає хотіти любові.

Вона просто перестає вірити, що ще здатна бути щасливою.

А що, коли свою порцію щастя вона вже з’їла?

«Було смачно. Дуже!»