Спочатку:
На сторінку книги
Ранок я чекала так, наче він міг щось змінити. Врятувати.
Прокинулася від перших променів сонця, які зазирнули у вікно. Схопилася з ліжка і покликала служницю, щоб та дізналася, чи прокинувся Гідеон. Брат ще спав, а я вже починала себе накручувати, що це через рослину. А не через те, що ми вчора повернулися додому надто пізно.
Вирішив зайняти себе чимось перед сніданком, я рушила у бік, де раніше була стайня. Для того, щоб відбудувати те, що знищив вогонь, потрібен був час і робітники, яких батько нещодавно вигнав зі скандалом. Коней залишили просто неба, поставили на землю їхні годівниці, а самих прив’язали до стіни, що встояла під натиском полум’я.
Бурулька першою зреагувала на моє наближення. Скинула голову і радісно заіржала.
— Привіт, дівчинко, — посміхнулася я, наблизившись до неї. Поклала долоню на морду та погладила кобилу.
Потім перевела погляд на Буревія. Кінь, якого подарував мені Крістіан, щось жував і невдоволено поглядав у мій бік.
— Привіт, хлопчику, — я зробила невпевнений крок у його бік. І кінь це, здавалося, відчув. Невдоволено пирхнув та тряхнув гривою. — Я тобі дещо принесла.
Я простягнула до нього долоню, в якій тримала маленьке яблучко. Бурулька за моєю спиною ображено зафиркала. Її почуття можна було зрозуміти, та мені треба було налаштувати контакт з новачком.
— Будеш? — я зробила ще один крок у бік Буревія. — Смачне солодке яблучко. Га?
Кінь знову потрусив головою, потім сіпнувся, намагаючись висмикнути поводи з прив'язі. Але в нього не вийшло.
— Яблучко…
«Ні! Геть! Геть!»
Незнайомий голос пролунав прямо у вусі. Я здригнулася і вронила плід. Яблуко покотилося землею і зупинилося біля Бурульки. Конячка здивовано поглянула на подарунок долі, швидко опустила морду і за мить вже було чутно, як вона задоволено хрумтить смаколиком.
А я тим часом озирнулася, шукаючи поглядом того, хто говорив. Та окрім коней тут нікого більше не було.
— Коні не розмовляють, — запевнила я себе, з підозрою поглянувши на Буревія.
Однак той вже не був зацікавлений у моїй персоні. Він опустив велику голову до годівниці та хрумтів зерном.
— Здалося, — вирішила я і нервово посміхнулася. — Або час скоріше робити відвар з троянди та м’яти.
Я ще кілька миттєвостей постояла біля коней, збираючись з думками про те, в яку саме крамничку відправити служницю за потрібними травами. Розвернулася і побачила, як від маєтку у мій бік рухається Гідеон.
— Ти рано прокинулася, — він першим заговорив, коли я поквапилася йому назустріч.
— А ти як почуваєшся? — я оглянула його обличчя, однак не помітила жодної ознаки втоми чи хвороби.
— Все добре, — відгукнувся він. — Ані слабкості. Ані головокружіння. Кров з носа теж не йшла. І пам’ять я не втрачав. Ці рослини не мають на мене впливу. Якщо воно те, про що ми думаємо, то його ще обробити треба.
— Але ж…
Я здивовано поглянула на Гідеона.
— Емілі, що відрізняє тебе від мене? — спитав брат, серйозно дивлячись мені у вічі. — Як ті рослини перетворили родючий ґрунт на суху землю?
— Магія, — видихнула я, здивована тим, що сама не дійшла цієї думки. — Вони висмоктують магію. Та земля дійсно мертва, я це відчула…
— Тобі неможна з ними знаходитися поруч, — хитнув головою він. — Я накажу винести той горщик з твоєї спальні. Нехай перенесуть у мою. Якщо треба буде — двері моєї кімнати для тебе відчинено. Добре?
— Так, — я кивнула. — Дякую.
— А тепер ходімо снідати, — брат, як в дитинстві, просто простягнув мені руку. — А ще тебе Джозі шукала. Щось з приводу сукні на наступний захід.
Я насупилася:
— І що вона придумала?
— Думаєш, мені б вона сказала? — посміхнувся Гідеон, доводячи мене до дверей маєтку. І відчинив ті, не чекаючи на дворецького.
У маєток я входила з посмішкою на вустах. Та варто було опинитися в прохолодному приміщенні та побачити того, хто стояв на сходах — всю радість, як вітром знесло.
Десь посередині сходів стояв Майлз Браер. Мовчазна постать у чорному одязі, без натяку на емоції, без тіні на щось добре. Він міцно тримався правою рукою за перила з темного дерева. І поглянув на мене, коли двері маєтку зачинилися.
— Батьку, — я першою схилила голову.
— Батьку, — луною відгукнувся Гідеон. Його голос, що пролунав з-за мого плеча теж більше не випромінював радості.
— Добре, що ти тут, Емілі, — повільно, розтягуючи кожен звук, промовив він. Почав повільно спускатися. І кожен його крок не попадав у такт мого серц***ття.
— Ви хотіли мене бачити, батьку? — я спробувала відігнати тишу, що порушувалася лише відлунням кроків.
— Так, — він нарешті опинився на першому поверсі, — хотів. Підійди сюди і поясни мені дещо.
Я не втрималася. Озирнулася на Гідеона. І помітила в зелених очах лише подив. Він теж не розумів, що відбувається.
Кілька кроків, і я виконала його… наказ. Так, наказ, не прохання.
— Що відбулося вчора у королівському палаці? — його питання змусило мене здригнутися.
Що йому відомо?! Навряд чи те, що сталося в тому саду. Не міг він про це знати. Просто не міг!
— А що там відбулося, батьку? — я звела на нього очі і прибрала всі емоції з обличчя.
