Спочатку:
На сторінку книги
Наступного ранку після важкого прощання з Лорою Кийлен та Горнан вирішили з’ясувати причини її загадкової смерті та дивної поведінки останнім часом. Вони прямували до кімнати Річарда, сподіваючись отримати відповіді на свої численні запитання.
Нарешті вони опинилися перед дверима, з-за яких лунали тихі звуки руху. Кийлен постукав, і за мить двері відчинилися. Річард стояв перед ними. Його обличчя відображало втому та смуток.
Річард розумів, що життя швидкоплинне і кожен момент є безцінним. Втрата Лори нагадала йому про важливість не лише проживати життя, а й залишати після себе щось значуще. Він почав аналізувати свої минулі вчинки, шукаючи можливості виправити помилки та примиритися з тими, кого, можливо, образив або не зрозумів.
Крім того, Річард відчував обов’язок передати свої знання та вміння наступному поколінню, маючи надію на відродження людства. Він розумів, що його досвід може бути корисним для інших, і прагнув знайти учня, який продовжить його справу. Тому почав шукати серед молоді того, хто був би готовий навчатися та перейняти його навички, щоб забезпечити безперервність знань і підтримати місцевий народ після його відходу.
— Доброго ранку, пане Річарде, — почав Кийлен, намагаючись зібратися з думками. — Ми прийшли поговорити про тітоньку Лору.
Річард кивнув і жестом запросив їх увійти. Вони розмістилися в невеликій кімнаті, де панувала напівтемрява.
— Я розумію, що ви хочете знати, — сказав пан Річард, сідаючи навпроти них. — Я й сам шукаю відповіді.
Горнан, не стримуючи емоцій, запитав:
— Ви були близькі з нею останнім часом. Чи помічали ви щось незвичайне в її поведінці?
Пан Річард зітхнув — його погляд був спрямований у підлогу.
— Лора переживала важкі часи. Вона часто говорила про свої помилки, картала себе. Я намагався підтримати її, але, здається, цього було недостатньо.
Кийлен нахилився вперед, його голос був сповнений тривоги:
— Чи могла її смерть бути невипадковою? Можливо, ви думаєте, що хтось із новоприбулих мешканців причетний до цього?
Річард підняв погляд, його очі блищали від невисловлених емоцій:
— Я не знаю, але останнім часом вона згадувала про Брячислава і говорила з Андріяном щодо його, скажімо так, жахливої ситуації. Я не надавав цьому значення, думав, що це частина її переживань.
Горнан і Кийлен обмінялися занепокоєними поглядами.
— Ви про що? Що це за ситуація? — запитав Кийлен.
Річард похитав головою:
— Я не знаю деталей. Вона не хотіла говорити про це відкрито.
Горнан, відчуваючи наростаючу тривогу, запитав:
— А як щодо нових мешканців — Брячислава, Флоріана, Корнила, Яорана? Чи могли вони бути якось пов’язані з її станом? Чи не було в неї розмов із ними?
Річард задумався, його брови майже зійшлися на переніссі:
— Важко сказати. Вони нещодавно приєдналися до нашої спільноти. Лора спілкувалася з ними, але я не помічав нічого підозрілого. Вона намагалася уникати їх. Саме вони мене непокоять. Без них було спокійніше, але, намагаючись зберігати ясність розуму, я не можу уявити, що вони могли б їй нашкодити. Наскільки я розумію, вони хочуть спокійного життя і прагнуть стати «своїми». Але з іншого боку, вони можуть мати й інші мотиви, про які ми не знаємо, тому за ними треба стежити. Корнило, хоч і найвойовничіший серед них, найбільше прагне спокою. І я був би спокійнішим, якби вони менше розповідали про світ довкола. Я хочу, щоб у нас панував спокій — людям не треба знати про те, що за межами їхнього дому.
Кийлен зітхнув, відчуваючи безвихідь:
— Ми повинні дізнатися правду. Це не тільки про повагу до пані Лори, а й до всіх навколо. І ці чутки про її «неприродну» смерть… Та що там казати — я й сам про це думаю.
Річард кивнув, його обличчя відображало рішучість:
— Я згоден. Ми разом з’ясуємо, що сталося.
Річард, сидячи навпроти Кийлена та Горнана, зібрався з думками, перш ніж заговорити:
— Знаєте, після смерті Лори я багато розмірковував про наше життя і його крихкість. Ми часто забуваємо, наскільки швидкоплинним є час і як важливо знаходити спокій у собі та навколо нас.
Кийлен і Горнан уважно слухали, осягаючи глибину його слів.
— Останнім часом я відчуваю, що мої сили покидають мене, — продовжив Річард. — Можливо, це ознаки наближення кінця. Але понад усе я прагну, щоб усі ми знайшли внутрішній спокій і гармонію.
Горнан нахилився вперед, його обличчя відображало тривогу:
— Ви говорите про смерть?
Річард кивнув, його погляд був спокійним:
— Так, я вважаю, що мій час може бути обмеженим. Це не лякає мене. Я лише хочу, щоб після мого відходу ви продовжували жити в мирі та злагоді.
Кийлен, намагаючись стримати емоції, запитав:
— Чи не занадто багато смертей нам доводиться переживати?
Річард задумався, його обличчя відображало внутрішню боротьбу:
— Можливо, навіть усі. Ви — останній ельф і напівкровка. Ваші життя будуть довгі, а наші добігають кінця…
— Скажіть мені, пане Річарде, а чи дійсно я ельф? Не одного мене тривожить це питання, — сміливо запитав Кийлен.
— Так, ти ельф. Я мав за честь служити королеві Кієланії Габській, і її тендітний стан був відомий усім, як і твоє народження. Воно було засвідчене довіреними особами. Тож немає сумнівів — ти син своєї матері, а отже, ельф.
Розмова затихла, залишаючи по собі відчуття невизначеності, похмурості та нових запитань. Річардові слова про близькість смерті та прагнення до спокою змусили Кийлена й Горнана висловити йому мовчазну підтримку. Розмова завершилася, але залишилося більше питань, ніж відповідей. Тіні підозр згущувалися, і шлях до істини обіцяв бути складним та небезпечним.
***
Мешканці Дерева були занурені в глибокий траур. Кожен по-своєму переживав втрату, намагаючись усвідомити реальність того, що сталося. Дні здавалися безбарвними, а звичні справи втратили свій сенс.
Проте поступово, через кілька днів, спільнота почала повертатися до життя. Вони розуміли, що для вшанування пам’яті пані Лори найкраще продовжувати її справу та підтримувати одне одного. Кожен мешканець Дерева вирішив докласти максимум зусиль для спільного блага.
Корнило, який відповідав за навчання самозахисту, оголосив про проведення другого заняття. Він розумів, що вміння захистити себе є важливим для безпеки кожного мешканця.
На другому уроці Корнило зосередив увагу на техніках протидії нападу з використанням холодної зброї. Він пояснив, що такий тип зброї може бути використаний як для нападу, так і для захисту, тому важливо знати, як правильно нею користуватися.
Після завершення заняття більшість учнів розійшлися, але Горнан та Кийлен залишилися, бажаючи поглибити свої навички у володінні холодною зброєю та поспостерігати за Корнилом.
— Корниле, чи не міг би ти приділити мені трохи часу для додаткової практики? — запитав Горнан.
Корнило кивнув, розуміючи важливість індивідуального підходу.
— Звісно. Давай попрацюємо над техніками захисту та контратак.
Вони взяли дерев’яні тренувальні мечі та стали в бойову стійку. Корнило показував різні прийоми, акцентуючи увагу на правильній техніці та балансі.
— Пам’ятай, — говорив Корнило, — важливо не лише вміти атакувати, а й передбачати дії противника. Твої рухи повинні бути плавними та впевненими.
Горнан уважно слухав і повторював рухи, намагаючись досягти досконалості. Він розумів, що ці знання можуть бути вирішальними у критичній ситуації.
Після тривалої практики вони зупинилися, витираючи піт з чола.
— Дякую, Корниле, за твоє терпіння та науку.
— Не дякуй. Пам’ятай, що справжня сила полягає не лише у фізичній підготовці, а й у спокої та впевненості духу.
Горнан сів відпочити. Ці слова залишили глибокий слід у свідомості. Він думав, що саме мав Корнило на увазі. Чи можуть спокій та впевненість духу допомогти побороти ворога? І хто той ворог? Чи може це бути той, хто не лише фізично нападає, а й душевно? Чи достатньо ненависті звичайної людини, щоб її за це вважати ворогом?
В цей час Кийлен уважно спостерігав, як його брат тримає свої емоції глибоко в собі. Та зрозумів, що сам не має того болю, що мучить Горнана. Тітонька Лора замінила йому матір з самого дитинства, чому ж душа не відчуває нічого більшого за смуток? Хіба він не був здатен любити її?
Корнило збирав свої речі поблизу Кийлена та помітив незвичну тишу від братів.
— У ранньому дитинстві я втратив обох батьків, — раптово спокійно промовив чоловік.
Кийлен немов повернувся до реальності, полишивши думки, коли почув голос Корнила.
— Це була раптова і болісна втрата, яка залишила мене самотнім у цьому великому світі. Без родини та підтримки я опинився в невеликому поселенні, прихованому від решти світу. Там мене прийняли як свого, і я почав нове життя серед цих добрих людей.
— Мені шкода.
— Не все так погано. У цьому поселенні я познайомився з майстром-ковалем, який став моїм наставником. Він не лише навчив мене ремеслу, а й передав життєву мудрість. Часто повторював слова, які чув від мене малого, які я почув від свого батька: «Люди — це цінний ресурс». Спочатку я не до кінця розумів глибину цього вислову, але з часом усвідомив його справжнє значення.
Мій наставник вірив, що сила спільноти полягає в її людях, у їхніх знаннях, уміннях та взаємній підтримці. Кожен з нас має унікальні таланти та здібності, які можуть збагатити народ. Він навчав мене, що справжня цінність не в матеріальних благах, а в людях, які нас оточують, у стосунках, які ми будуємо, та в підтримці, яку ми надаємо один одному.
Працюючи ковалем, я зрозумів, що, як і метал, який ми куємо, людські стосунки потребують часу, терпіння та зусиль. Кожен удар молота, кожен нагрів і охолодження — це крок до створення чогось міцного та корисного. Так само і в житті: через випробування та труднощі ми стаємо сильнішими, а наш народ — згуртованішим.
Згодом я вирішив залишити поселення, щоб передати свої знання та вміння іншим. Я бачив, як багато людей потребують підтримки та наставництва, і мав обов’язок допомогти їм. Так я і опинився в компанії Брячислава. Я знав, що потрібен йому, і я хотів бути там, де я потрібен, і з тими, кому потрібен. Мій шлях був сповнений викликів, але кожна зустріч, кожен день нагадували мені про важливість слів мого батька.
Тепер, стоячи перед вами, я хочу наголосити на важливості єдності та взаємної підтримки. Пам’ятайте, що кожен з вас — цінний ресурс. Разом ми можемо подолати будь-які труднощі та створити сьогодення, де кожен відчуватиме себе потрібним і важливим.
Корнило поклав руку на плече Кийлена та побажав йому та Горнану побільше сил та, прихопивши свої речі, пішов. Пішов швидко, щоб не почути питання про його втрату, яка досі змушувала його серце обливатися кров’ю.
Корнило був ще дитиною, коли його життя назавжди змінилося. Його родина мешкала в невеликому селі на околиці густого лісу. Однієї безмісячної ночі, коли темрява огорнула все навколо, на село напали розбійники. Вони вдиралися до будинків, грабували та вбивали всіх, хто траплявся на їхньому шляху.
Корнило прокинувся від гучних криків і звуків биття. Він побачив, як його батько, озброєний лише старим серпом, намагався захистити родину. Розбійники, численні та добре озброєні, оточили його. Батько відчайдушно боровся, але один із нападників ударив його по голові, збивши з ніг. Інші накинулися на нього, завдаючи численних ударів ножами. Кров розтікалася по підлозі, а батько Корнила, задихаючись, намагався щось сказати, але з його рота виходило лише хрипіння.
Мати Корнила, побачивши це, кинулася до сина, намагаючись його захистити. Один із розбійників схопив її за волосся і жбурнув об стіну. Вона впала, але підвелася, закриваючи собою Корнила. Нападники не зупинилися. Один із них витягнув довгий ніж і, зловісно посміхаючись, повільно провів лезом по її горлу. Кров бризнула, і мати впала на підлогу, задихаючись у передсмертних судомах.
Корнило стояв, паралізований страхом, спостерігаючи, як життя його батьків обривається в кривавій різанині. Його дитячий розум не міг осягнути жаху того, що відбувалося. Він чув лише гучний стукіт власного серця та віддалені крики інших жителів села.
Розбійники не зупинилися на людях. Вони вбивали навіть собак, які намагалися захистити своїх господарів. Пес Корнила, вірний друг і охоронець, кинувся на одного з нападників, намагаючись його вкусити. Розбійник зловив собаку за шию і з усієї сили вдарив об землю. Пес заскавчав, але не відступив. Тоді інший нападник витягнув меч і одним ударом відтяв тварині голову. Тіло пса впало поруч із тілом матері Корнила, створюючи моторошну картину смерті та руйнування.
Після того, як розбійники покинули село, Корнило залишився сам серед руїн свого дому. Його дитинство закінчилося тієї ночі, залишивши глибокі рани в його серці та пам’яті. Він стояв серед тіл своїх батьків і вірного пса, відчуваючи нестерпний біль і самотність.
Зрозумівши, що залишатися небезпечно, вирішив покинути рідні місця. Блукаючи лісами та полями, він намагався вижити, харчуючись ягодами та корінням, уникаючи зустрічей з людьми, боячись повторення трагедії.
Одного дня, знесилений і голодний, Корнило натрапив на невелике поселення, приховане серед густого лісу. Місцеві жителі, побачивши виснаженого хлопця, прийняли його з співчуттям. Вони надали йому притулок, їжу та одяг. З часом Корнило почав допомагати мешканцям у різних роботах, показуючи свою працьовитість і намагаючись віддячити за їхню доброту.
В поселенні був коваль, який помітив завзятість і старанність Корнила. Він взяв хлопця до себе в учні, навчаючи його ремеслу. Під керівництвом майстра Корнило опанував ковальську справу, знаходячи в ній не лише спосіб заробітку, а й відраду від болючих спогадів.
Мешканці поселення стали для Корнила новою родиною. Вони допомогли йому відновити віру в людей та знайти своє місце в світі. Хоча рани від втрати батьків ніколи повністю не загоїлися, життя в новому поселенні дало йому можливість почати спочатку та знайти сенс у допомозі іншим.
Ця трагедія назавжди змінила його, зробивши сильнішим і рішучішим. Він поклявся ніколи не забувати жорстокість, яку бачив, і присвятити своє життя боротьбі проти несправедливості. Кожен день згадував ту ніч, використовуючи свій біль як рушій для досягнення своїх цілей.
