Спочатку:
На сторінку книги
Корнило навіть не намагався опиратися, коли Кнут і ще двоє чоловіків із грубими руками й важкими кроками тягли його довгими, вогкими коридорами. Його плечі боліли від того, як його хапали й штовхали, але він удавав, що це його не обходить. Бо був витривалим і досвідченим та знав, коли повинен мовчати й чекати слушної миті.
Коридори, якими його вели, були не такими, як ті, де їх тримали чи змушували працювати. Тут не було людей, тільки темрява та глухий звук крапель, що стікали зі стелі на кам’яну підлогу. Двері, біля яких вони нарешті зупинилися, були важкі, залізні, укріплені ще й масивними завісами.
Один із чоловіків штовхнув двері, й вони важко, із довгим рипінням, відчинилися. Корнила впхнули всередину, й він заточився, але встояв на ногах.
У кімнаті було значно тепліше, ніж у коридорах. Світло ліхтарів відбивалося від гладких кам’яних стін, кидаючи довгі, танцюючі тіні. Посеред кімнати стояв широкий стіл, завалений сувоями, паперами та якимись дерев’яними табличками. А за столом сидів вже знайомий Корнилу високий чоловік, у темному одязі, із гострими, ніби вирізаними з каменю, рисами обличчя.
— Отже, це знову він, — тихо промовив чоловік. Його голос був рівний, без гніву, без поспіху, без радості.
Кнут схилив голову.
— Так, господарю Ірмгаре. Він каже, що вміє читати.
Ірмгар провів поглядом по Корнилу, оцінюючи його, а потім нарешті заговорив:
— Це правда?
Корнило, стоячи посеред кімнати, не показував страху. Він не вперше потрапляв у непевні ситуації й знав, що боягузтво тут тільки зашкодить.
— Правда, — сказав рівно.
— Де ти навчився? — поцікавився Ірмгар.
— Я мандрівник, — відповів Корнило з легким ухилом. — А мандрівник мусить уміти багато чого.
— Читати — не найперша з тих речей, що потрібна мандрівникові, — зауважив Ірмгар, уважно дивлячись на нього.
Корнило посміхнувся куточком губ.
— Але ж не завадить.
Господар гори не відповів одразу. Він махнув рукою Кнуту, даючи зрозуміти, що хоче, щоб той залишив їх вдвох. І нахилився вперед, підперши підборіддя руками.
— І які ж ще речі вміє мандрівник?
— Бути мандрівником, — спокійно відповів Корнило.
Ірмгар усміхнувся, але в цій усмішці не було тепла. Це була усмішка людини, якій не звикли заперечувати, але якій подобається грати у свою гру.
— Ну що ж, тоді подивимося, наскільки добрий мандрівник зможе бути корисним тут.
Ірмгар відкинувся на своєму важкому дерев’яному кріслі й уважно подивився на Корнила.
— Якщо ти справді вмієш читати, — заговорив повільно, ніби зважуючи кожне слово, — ти зможеш допомогти мені з одним завданням.
Він узяв зі столу стару дерев’яну табличку, на якій було вирізьблено рядки незнайомими символами. Корнило одразу впізнав, що це писемність, але не та, якою звик користуватися.
— Це запис одного з наших постачальників, — пояснив Ірмгар, покрутивши табличку в руках. — Людина, яка робила ці записи, зникла. Тож тепер мені потрібно знати, що тут написано.
Корнило взяв табличку, удаючи, що уважно вдивляється в символи. Насправді він не розумів їх, але відчував, що зараз йому не можна показати цього.
— Часу в тебе небагато, — додав Ірмгар, трохи звузивши очі. — Або ти доводиш, що вмієш читати, або…
Він не договорив, але натяк був очевидний.
Корнило спокійно зітхнув, обережно поклав табличку на стіл і провів пальцями по вирізьблених символах. У нього був лише один шанс зробити все правильно.
— Це рахунок, — сказав упевнено.
Ірмгар трохи нахилив голову.
— Чому ти так вирішив?
— По-перше, символи повторюються ритмічно, ніби це список. По-друге, ось ці позначки схожі на цифри. Якщо я маю рацію, то тут записано кількість та, можливо, ціни.
Господар гори уважно подивився на табличку, а потім на Корнила.
— І що ж тут написано?
— Тут згадуються товари, які постачаються регулярно, — сказав Корнило, удаючи, що продовжує читати. — Можу припустити, що це продукти чи матеріали для роботи.
— Цікаво, — Ірмгар знову відкинувся на спинку крісла, вдаючи байдужість, але очі його блищали гострим розумом.
Корнило залишався спокійним, хоча всередині відчував, як напруження стискає йому груди. Він не міг читати ці символи, але був торговцем і бачив безліч подібних документів. І зробив обґрунтоване припущення й розраховував, що його слова здадуться логічними.
— Якщо це справді рахунок, то в когось має бути ще одна табличка з відмітками про отримані товари, — додав він, вирішивши перейти в наступ.
Ірмгар трохи примружився, а потім засміявся.
— Досить розумно.
Корнило дозволив собі ледь помітну усмішку.
— Отже, ти залишаєшся живий, — підсумував Ірмгар. — І, можливо, навіть станеш комусь корисним.
Корнило стояв перед Ірмгаром, не рухаючись і не подаючи знаку, що його слова викликали в нього хоч якусь емоцію. Він звик до того, що у небезпечних ситуаціях головне — зберігати спокій і не привертати зайвої уваги. Тому коли Ірмгар нарешті вирішив, що той гідний більшого, ніж кирка і каменярство, Корнило лише ледь помітно кивнув.
— Кнуте! — голос Ірмгара був різкий, як удар батога.
За дверима почувся якийсь гуркіт, а потім до кімнати зайшов Кнуровий Кнут. Він був, як завжди, похмурий, з підозрілими прищурами очей, що раз у раз бігали з обличчя Корнила на господаря. Його шкіра була масною від поту, а руки — в пилюці та залишках їжі.
— Що Вам треба, господарю? — промимрив Кнут, потираючи перенісся.
— Знайди для цього чоловіка… — Ірмгар махнув рукою в бік Корнила, наче той був не людиною, а шматком старої тканини, — щось пристойне. Хоч би якесь ганчір’я, яке личитиме до його нової роботи.
Кнут стиснув зуби, але відмовитися не міг. Його шрамистий лоб скривився, а губи розтягнулися в гидкій гримасі. Він ненавидів, коли йому наказували робити щось, що виходило за рамки його звичної роботи — лаятися, лупцювати людей і волочити їх за собою, наче худобу.
— Ох, та що ж йому треба? У нас і так усі в ганчір’ї ходять!
— Ганчір’я, яке личитиме до його роботи, — холодно повторив Ірмгар.
Кнут ще трохи постояв, потім махнув рукою і вийшов, зітхнувши так, ніби йому наказали не одяг знайти, а гору з місця зрушити.
Корнило не подав жодного знака незадоволення чи вдячності. Його очі залишалися холодними, хоча всередині все кипіло. І добре розумів, що відбувається: Ірмгар не зробив це з милосердя чи з доброти. Він просто побачив у ньому корисного робітника, інструмент, який можна використати. І цей інструмент мав виглядати так, щоб його можна було поставити за стіл, а не кидати в каменоломню.
Кнут повернувся швидко. В руках тримав якісь штани, сорочку й куртку — усе старе, зашите, але не смердюче гниллю. Він кинув одяг Корнилу просто в обличчя, і той мовчки спіймав його.
— Ось тобі, — пробурчав Кнут. — Надягай.
Корнило повільно, спокійно стягнув із себе брудне лахміття, яке йому видали, коли його кинули в це місце, і натягнув новий (відносно) одяг. Куртка була трохи завелика, але не розвалювалася. Штани ледь не спадали, але це була не найгірша його проблема.
— Відведеш його до писаря, — наказав Ірмгар.
— До писаря? — Кнут звузив очі.
— А ти що, оглух? — Ірмгар підвівся з крісла й насупився.
Кнут відчув, як його нутрощі стискаються від злості. Він ненавидів таких, як Корнило. Тих, хто мав розум і хитрість, хто вмів говорити й думати. Його власне життя було простим: бити, лаятися, змушувати інших коритися. А тепер цей чужак, якого лише вчора ледь не прибив, ставав кимось важливішим.
Корнило йшов за ним мовчки, ступаючи твердо й упевнено. Він знав, що будь-яке слово може його видати. Чув, як Кнут сопе від злості попереду, і розумів, що цей чоловік при першій же нагоді спробує його принизити.
Вони проходили коридорами, темними й похмурими, освітленими лише скупим світлом свічок. Час від часу їм назустріч траплялися інші мешканці гори — худі, понурі, з опущеними плечима. Вони кидали на Корнила швидкі погляди й одразу відводили очі. Він був новим, а тут нових не любили.
— Ось тобі й псяче життя, — буркнув Кнут, коли вони підійшли до дверей, за якими працював писар. — Подивимось, як довго ти протримаєшся.
Корнило нарешті підняв голову й, не змінюючи спокійного виразу обличчя, мовив:
— Звідки ти знаєш щось про псів, Кнуте?
Кнут різко зупинився перед дверима, що вели до кімнати писаря, і повернувся до Корнила. Його очі блиснули чимось небезпечним.
— Що ти сказав? — прохрипів він.
— Ти сказав «псяче життя». Значить, тобі воно знайоме. Цікаво, яке воно було в тебе?
Корнило говорив тихо, рівно, без насмішки. І бачив, як при цих словах Кнутова щелепа стислася так, що аж посиніли губи. Його обличчя смикнулося, наче від спазму.
— Я був тут ще до того, як твої батьки навчилися ходити, — прошипів Кнут.
— Яких батьків? — Корнило ледь хитнув головою. — Ти ж знаєш, що тут немає нікого, хто їх має.
Кнут зненацька хмикнув, але то був не сміх, а щось більше схоже на глухий кашель. Його ніздрі роздулися, і він важко видихнув.
— Дурний ти, — мовив тихо, повертаючись до дверей і беручись за важку ковану клямку. — У тебе язик надто довгий, і він тобі ще боком вилізе.
Він смикнув двері, але перш ніж відчинити, знову глянув на Корнила — цього разу якось інакше, майже з цікавістю, та одразу ж приховав це злобною гримасою.
— Усе, марш. Тебе вже чекають.
Він відчинив двері й штовхнув Корнила вперед.
Кімната писаря була маленька, з купами пергаментів, чорнильницями, свічками та дерев'яними полицями, що вигиналися під вагою книжок. Серед усього цього хаосу сидів чоловік у довгій коричневій туніці. Він мав вигляд радше згорбленого переписувача, ніж того, хто керує знаннями в цьому місці. Його обличчя було довгим і вузьким, а пальці — жовтуватими від чорнила.
— Це він? — писар підняв голову, дивлячись на Кнута поверх скла своїх окулярів.
— Він, — буркнув Кнут.
— Ну, заходь, не стій у дверях, — писар махнув рукою Корнилу. — Подивимось, що ти вмієш.
Корнило зайшов, чуючи за спиною важкий подих Кнута. Двері зі скрипом зачинилися, залишаючи позаду темні коридори. Тепер він був в іншому світі — світі, де слова важили більше за силу.
— Отже, ти вмієш читати? — писар підсунув до нього аркуш пергаменту й чорнильне перо.
— Так, — спокійно відповів Корнило.
— Доведи.
Корнило взяв аркуш, ковзнув очима по дрібному, щільному письму й почав читати. Він читав так, як робив це завжди — впевнено, без затримок, наче ті слова вже давно жили в його голові.
Писар слухав, не перебиваючи. Коли Корнило закінчив, чоловік знову зиркнув на нього поверх окулярів і хмикнув.
— Гаразд. Писати вмієш?
— Звісно.
Писар сунув йому перо. Корнило не поспішав. І уважно роздивився написані рядки, визначаючи, яким почерком ведеться запис, і тільки тоді занурив перо в чорнило та почав писати. Його рука не здригнулася, і він намагався повторити стиль почерку настільки точно, наскільки дозволяв швидкий аналіз.
Коли закінчив, писар узяв аркуш, підняв до світла й довго розглядав. Потім обережно поклав його на стіл, уперся пальцями в скроні й мовив:
— Ти не тільки вмієш писати, а й вмієш підробляти почерк.
— Я вмію багато чого, якщо це корисно, — спокійно відповів Корнило.
Писар подивився на нього ще раз, потім перевів погляд на Кнута, який уже почав злитися, що доводиться просто стояти й чекати.
— Він залишиться тут.
— Що? — Кнут спохмурнів.
— Я сказав, що він залишиться тут. Господар віддав його на мою поруку, чи не так?
— Тобто він тепер буде сидіти в цій кімнатці, поки всі працюють? — у голосі Кнута було стільки отрути, що неважко було здогадатися, наскільки його гнівило все, що відбувалося.
— Якщо ти вважаєш, що мати хорошого писаря — це не праця, то можеш піти й розповісти це Ірмгару.
Кнут насупився, важко сопучи. Йому не подобалося це рішення, але перечити Ірмгару він не міг.
— Що ж, тоді я пізніше зайду перевірити, чи він тут, а не втік, — буркнув спокійно.
— Перевір, перевір, — кивнув писар, не надаючи значення його словам.
Кнут уперше за весь цей час подивився прямо в очі Корнилу. Дивився довго, потім різко розвернувся і пішов геть, гупаючи важкими чоботами.
Як тільки за ним зачинилися двері, писар важко зітхнув, потягнувся й подивився на Корнила вже інакше — як на людину, яка могла принести користь.
— Отже, — мовив різко, — якщо ти справді хочеш вижити тут, то тобі доведеться навчитися більше, ніж просто читати та писати.
Корнило мовчав. Йому не потрібно було відповідати, і він це чудово розумів.
