Раді Вас бачити!

Пізній вечір огортав Дерево густою темрявою. Лише де-не-де мерехтіли ліхтарі, а місяць кидав примарне світло на плетиво коріння. У повітрі стояла тиша, порушувана лише шурхотом листя та зрідка — криком нічного птаха.

Ілона, молода жінка, яка жила в одному з верхніх домівок Дерева, вийшла на балкон, щоб вдихнути свіжого нічного повітря. Вона стояла, дивлячись на темряву, коли раптом почула приглушені голоси знизу. Придивившись, вона побачила двох чоловіків, що сперечалися біля підніжжя Дерева. Їхні постаті виглядали розмитими в тьмяному світлі, але голоси були напружені та сердиті.

— Ти не мав цього робити! — вигукнув один із них, і його голос лунав так гучно, що відлунював між корінням.

— У мене не було вибору! — відповів другий. — Якби я цього не зробив, ми б усі загинули!

Ілона насторожилася. Їхня сварка ставала все запеклішою, слова змінилися на вигуки, а потім чоловіки почали штовхати один одного. У сутичці вони впали на землю, зчепившись у бійці. Їхні тіні злилися в одну, їхні тіла рухалися як одне ціле в дикому хаосі.

Від коріння під ногами пішли легкі рухи. Ілона завмерла. Спершу вона подумала, що це їй здалося, але коріння навколо чоловіків почало ворушитися, як змії, обвиваючись навколо їхніх ніг.

— Ні! — вигукнула вона, але її голос потонув у тиші.

Коріння затягувало чоловіків усе глибше. Спершу вони боролися, але їхні сили швидко танули. Їхні крики ставали дедалі слабшими, поки не стихли зовсім. Ілона побачила, як одна з рук безвольно опустилася, зникаючи в густому плетиві коренів.

Вона не могла повірити своїм очам. Її серце билося так сильно, що здавалося, ось-ось вистрибне з грудей. Одну мить вона стояла нерухомо, мов паралізована жахом, а потім стрімголов побігла до пана Річарда.

— Пане Річарде! — Ілона забарабанила у двері його домівки. — Відчиняйте! Це терміново!

Двері розчинилися, і перед нею з’явився старий учитель. Він був у простій довгій сорочці, його сиве волосся скуйовдилося від сну, але його очі швидко стали серйозними, щойно він побачив Ілону.

— Що сталося? — запитав він, пропускаючи її всередину.

Ілона ледве могла говорити, важко дихаючи. — Там… біля Дерева… два чоловіки… Вони сварилися, а потім коріння… воно забрало їх! Живими!

— Забрало? — Річард нахмурився. — Коріння… не може забирати живих. Воно тягнеться до мертвого, до того, що вже не рухається… Але живих?

— Я бачила це своїми очима! — запевнила Ілона. — Вони ще боролися, коли коріння почало затягувати їх. Воно… воно просто обвило їх і втягнуло вниз, у землю!

Річард задумливо потер підборіддя.

— Це… небачене раніше. Якщо коріння починає тягнути живих людей, це може означати щось дуже погане.

— Що нам робити? — запитала Ілона, стискаючи руки. — Ми не можемо дозволити цьому статися знову!

— Спершу треба все оглянути, — сказав Річард. — Ти проведеш мене туди, де це сталося. Ми подивимося, чи залишилося щось на місці.

Ілона неохоче кивнула. — Гаразд, але… будь ласка, не йдіть близько до коріння. Воно небезпечне.

— Звісно, — м’яко сказав Річард. — Ми будемо обережними.

Їхні фігури зникли в нічній темряві, а холодний вітер прошелестів серед гілок Дерева, наче попередження.

Ілона йшла попереду — її пальці стискали ліхтар так сильно, що суглоби побіліли. Світло ледь пробивалося крізь густу мережу гілок і коріння, що звисало з Дерева. Пан Річард ішов поруч, уважно вдивляючись у темряву. Його обличчя було зосередженим.

— Це тут, — прошепотіла Ілона, зупиняючись.

Перед ними простягалося плетиво коріння, що спліталося в химерні вузли, утворюючи справжній лабіринт. Воно виглядало зовсім звичайним, але щось у цьому місці змушувало шкіру на руках Ілони вкриватися мурашками.

Річард нахилився, уважно розглядаючи коріння. — Тут немає слідів крові… Ні слідів боротьби. Тільки це…

Його пальці торкнулися землі, де коріння було темнішим, наче воно поглинуло щось свіже. Він злегка притиснув долоню до поверхні й здригнувся.

— Це тепле, — сказав тихо. — Коріння не має бути теплим.

Ілона відступила на крок. — Я ж казала вам… Це місце живе. Воно бачило все.

— І це може бути правдою, — прошепотів Річард. — Дерево… воно набагато старше за всіх нас. Старіше за поселення. Воно могло… змінитися. Еволюціонувати.

Раптом з коріння почулося легке, але моторошне тріскотіння. Здавалося, воно дихало. Ілона схопила Річарда за руку.

— Ми маємо піти! — її голос здригнувся від страху.

— Спокійно, — сказав він, хоча й сам був насторожений. — Ми підемо, але спершу…

Раптом коріння під ногами почало легенько ворушитися. Річард швидко підвівся.

— Біжімо! — вигукнув він.

Ілона не чекала повторення. Вони стрімголов побігли вгору по схилу, намагаючись триматися подалі від рухомого коріння. Відчуття було таким, ніби воно простягало до них свої «пальці», намагаючись схопити. Світло ліхтаря розгойдувалося, кидаючи химерні тіні навколо.

Коли вони нарешті дісталися безпечного місця, Ілона зупинилася, важко дихаючи. Її очі були широко розкриті від жаху.

— Що це було, пане Річарде? Що з ним не так?

— Я не знаю, — зізнався, витираючи піт із чола. — Але одне зрозуміло: це Дерево… змінилося. І не в кращий бік.

Він задумливо дивився в темряву, де зникло моторошне коріння.

— Ми повинні попередити всіх, — додав після короткої паузи. — Але спершу треба все ретельно обміркувати. Якщо ми просто розповімо, що коріння затягує людей живцем, нас можуть не зрозуміти. Потрібні докази.

Ілона кивнула, хоча її серце ще шалено калатало. — Що будемо робити далі?

Річард задумався. — Я піду поговорити з Брячиславом. Він бачив багато у своїх мандрах. Можливо, у світі поза Деревом чув про щось подібне.

— А як же ті люди? Вони… вони ще можуть бути там, у корінні, живими… — Ілона мало не плакала.

— Ми повернемося, — пообіцяв Річард. — Але не зараз. Зараз ми надто вразливі.

Їхній шлях назад був мовчазним, але наповненим напругою. У кожному поруху коріння здавалося загрозою; кожен звук змушував їх здригатися.

Коли вони нарешті дісталися домівки Річарда, Ілона сіла на лаву, а її руки все ще тремтіли.

— Обіцяйте, що ми дізнаємося правду, — сказала вона, дивлячись Річарду в очі.

— Обіцяю, — тихо відповів, поглядаючи на нічне небо крізь гілля. — Іноді, щоб зрозуміти правду, треба спуститися у найглибшу темряву.

І десь там, у корінні, щось все ще ворушилося, наче чекало…

***

Брячислав сидів за столом у своїй темній кімнаті, вдивляючись у коливання полум’я майже згаслої свічки. У повітрі висіла дивна, задушлива тиша. Листя за вікном вже давно стихло, залишивши лише шепіт власних думок. Він відчував, як невидима тривога стискала його серце — тягуча, липка, мов туман, що закрадається у свідомість.

І тут тиша розірвалася.

Крики. Різкі, надривні, вони вдарили по його вухах. Спершу далекими, майже примарними, а потім усе ближчими й гучнішими. Брячислав підвівся — стіл скрипнув під його рукою. Двері ледь не вилетіли з петель, коли він відчинив їх.

У коридорі клубився морок, але він бачив тіло. Воно лежало на боці, обличчя застигло в жахливій гримасі, а порожні очі втупилися у стелю. Далі — ще одне. І ще.

— Що тут сталося?! — крикнув Брячислав, але йому відповіла лише гулка тиша.

І тоді почув це знову — далекий, протяжний крик жінки. Відчайдушний і несамовитий, він роздирав ніч, як ржавий ніж. Брячислав кинувся вперед, проминаючи тіла, що були розкидані по всьому коридору. Їхні руки й ноги вигиналися під неприродними кутами, обличчя застигли в масках болю. Деякі мали широко розкриті роти, ніби в останню мить життя намагалися кричати, але їхні голоси назавжди стихли.

— Хто тут?! Де ви?! — його голос лунав у порожнечі, але він йшов далі.

Крик то стишався, то посилювався, зводячи з розуму. Брячислав спускався дедалі нижче. Сходи були слизькими, ніби вкриті чимось теплим і вологим. Він спіткнувся, упав на коліна, і його пальці занурилися в густу липку рідину. Кров. Усе навколо було залите нею.

Його дихання перетворилося на задушливі ривки, але він підвівся. Бо мусив дізнатися, звідки цей крик.

Попереду розчинилися великі двері до зали зборів. Світло смолоскипів блиснуло на мить, освітлюючи залу, і Брячислав завмер. Всі сиділи за довгими столами, але не їли. Не сміялися. Вони були мертві. Їхні обличчя — спотворені гримасами жаху. Шкіра сіра й суха, а порожні очі, що гнили у своїх орбітах, дивилися прямо на нього.

— Ні… ні, це неможливо… — Брячислав відступив, але почув позаду легкі кроки.

Він різко обернувся.

У мороці коридору стояла постать. Жінка. Її обличчя було сховане за темним волоссям, але вона дивилася прямо на нього. Її очі світилися вогнем, а рот повільно розтягувався у страшній усмішці.

— Допоможи… — прошепотіла вона. Її голос був надто близьким, надто холодним — він проймав до кісток.

І тут трупи за столами почали рухатися. Спочатку повільно, майже непомітно, а потім їхні голови повернулися в його бік. Брячислав бачив, як мертві очі пильно стежать за ним, їхні тіла повільно сповзали зі стільців, піднімаючись на ноги.

— Допоможи… — прошепотіли вони в унісон.

— Ні… ні… — задихнувся Брячислав і кинувся назад у коридор.

Його кроки відлунювали по дереву. Позаду чулося шаркання ніг і тихий, моторошний шепіт, який перетворювався на зловісний сміх. Сміх дедалі дужчав, заповнюючи весь простір, стаючи громом у його голові.

Брячислав біг коридорами, але вони не закінчувалися. Він повертав у різні боки, але коридори знову й знову виводили його до того ж самого залу з мертвими за столами. Тепер вони стояли в очікуванні.

— Сиди з нами, — прошепотіли вони.

— НІ! — Брячислав закричав і впав на підлогу, намагаючись поповзти назад, але руки схопили його за щиколотки. Вони були крижаними, міцними, наче коріння Дерева, яке ожило.

Перед його обличчям знову з’явилася жінка. Її усмішка розширилася настільки, що здавалося, вона от-от розірве її обличчя.

— Ти теж станеш одним із нас, — прошепотіла вона, і темрява остаточно поглинула його.

Брячислав прокинувся з різким вдихом, облитий холодним потом. Його серце шалено билося в грудях. Свічка давно згасла, а за вікном сірів світанок.

Він міцно обійняв себе руками, намагаючись заспокоїтися, але навіть зараз йому здавалося, що в тиші Дерева хтось іще шепоче його ім’я.