Раді Вас бачити!

Над лісом поволі опускалися сутінки. Десь далеко каркали ворони. Корнило, Кийлен і Горнан сиділи біля невеликого багаття. Його полум’я грало на їхніх обличчях, освітлюючи прості речі: мішечок зі збираним за день корінням та грибами, жменю ягід і невелику купку сушених трав.

— Ми майже як травоїди, — жартома сказав Корнило, помішуючи в казанку відвар із лісових грибів і диких коренеплодів. — Аж дивно, як люди можуть жити без м’яса.

— Нічого дивного, — відповів Горнан, перевертаючи на гарячому камені шматок кореня, схожого на бульбу ріпи. — М’ясо — не єдине джерело сили. Важливо знати, що дарує нам ліс. Наприклад, ось ця бульба — справжній скарб. Її смак солодкуватий, а якщо запекти, вона дає сили, як кращий хліб.

Кийлен уважно дивився на Корнила, притримуючи ледь обвітрену квітку в руці.

— А ця рослина… Ти казав, що вона особлива. Що це за квітка? — запитав він, показуючи велику м’яку голівку, схожу на ріп’ях, із величезною жовтою квіткою зверху.

Корнило кивнув і взяв квітку, уважно розглядаючи її під світлом вогню.

— Це жовтоквіт. Рідкісна рослина. Колись я випадково натрапив на неї, коли мандрував через заболочений ліс. На вигляд вона здається звичайною, але її секрет — у квітці. Якщо її висушити й зберегти правильно, можна зробити зілля, яке заспокоює біль і навіть лікує лихоманку.

— То чому її так рідко використовують? — запитав Горнан, обережно торкаючись пелюсток. — Виглядає ж вона зовсім безпечно.

— Бо мало хто знає, як із нею працювати, — відповів Корнило. — Якщо її неправильно висушити, вона втрачає всі свої властивості. Більше того, якщо її зірвати надто рано або надто пізно, вона може навіть викликати слабкість і запаморочення. Коли все зробити правильно, ця рослина стає цінною для лікування ран і хвороб.

Кийлен уважно слухав, запам’ятовуючи кожне слово.

— І що нам із нею робити зараз? — запитав голосно.

— Для початку ми залишимо її на ніч сушитися біля вогнища, — сказав Корнило. — Потім акуратно загорнемо її в суху тканину й збережемо до тих пір, поки не знайдемо зручне місце, де можна зробити зілля.

— Неймовірно, — прошепотів Горнан. — Ніколи б не подумав, що в лісі є стільки секретів.

— Ліс — це цілий світ, — відповів Корнило. — Якщо знаєш, як слухати, він завжди підкаже, як вижити.

Корнило зручно вмостився біля вогню, погладжуючи свою подорожню торбу. Жовтогарячий вогонь освітлював його обличчя, і в темряві лісу його слова звучали ще спокійніше й переконливіше.

— Знаєте, — почав тихо, кидаючи погляд на зоряне небо, — люди завжди боялися ночі. Думають, що в темряві ховається щось страшне, щось хижакувате, але це лише легенди. Насправді майже всі небезпечні тварини полюють вдень.

Кийлен насупився, уважно слухаючи.

— Але ж ми завжди тримаємо нічну варту. Хіба це не через диких звірів?

— Звірів боятися не варто, — Корнило усміхнувся і підкинув у вогонь гілку. — У цьому лісі майже немає хижаків. Тварини, що живуть тут, мирні й займають свої місця: дятли стежать за деревами, білки ховають свої скарби, сови шукають мишей… Усі вони на деревах або під ними, але жоден із них не прагне нашої шкоди.

— Але навіщо тоді нічна варта? — здивовано запитав Горнан.

Корнило на мить замовк, уважно дивлячись у полум’я. Потім його голос став тихішим, серйознішим.

— Нічна варта — не для захисту від звірів. Вона для захисту від людей. Бо люди — ось хто справді небезпечний. І вони можуть з’явитися звідки завгодно і коли завгодно.

Кийлен і Горнан перезирнулися. Корнило продовжував:

— Люди можуть бути хорошими, звісно, але не всі. Є ті, хто готовий скористатися слабкістю інших. У своїх мандрах я бачив це не раз. Були люди, які вночі нападали на беззахисних мандрівників, грабували їх і навіть забирали в полон. Ліс може здатися мирним і безпечним, але людина, яка втратила совість, небезпечніша за будь-якого звіра.

— І ти справді зустрічав таких? — злякано запитав Горнан.

— На жаль, так, — кивнув Корнило. — Саме тому ми завжди маємо бути обережними. Не через вовків чи ведмедів, яких тут усе одно немає. А через тих, хто може прийти за нами з іншого боку лісу.

Кийлен задумливо дивився в нічну темряву.

— І що нам робити, якщо вони прийдуть?

Корнило відкинувся назад, тримаючи погляд на полум’ї.

— Якщо будемо разом, усе буде добре. Ми сильніші, ніж вони думають. А головне — ми знаємо цей ліс краще за них. Ніч завжди на боці тих, хто вміє чути її голос. І не забувайте: справжню небезпеку видно не в темряві, а в очах тих, хто усміхається, готуючи ніж за спиною.

Запала тиша. Десь далеко, у кронах дерев, проспівала сова, і це принесло з собою несподіване відчуття безпеки.

— Отже, — посміхнувся Кийлен, — ми тут не чужі. Ліс — наш союзник, а ніч — не така вже і страшна.

— Саме так, — підтвердив Корнило, киваючи. — І якщо ми дослухатимемося до її порад, ліс захистить нас краще за будь-який мур.

І вони сиділи ще довго, вбираючи слова Корнила і прислухаючись до співу нічного лісу, який, здавалося, був згоден із кожним його словом. Жовтоквіт лежав на пласкому камені, поступово втрачаючи вологу й готуючись стати ліками, що можуть врятувати життя в скрутну хвилину.

***

Їхній шлях через ліс ставав дедалі цікавішим. Дні повнилися новими враженнями, а кожен ранок приносив щось несподіване. Дерева ставали більшими, їхні стовбури ширшими, а крони густішими, відкидаючи смарагдові тіні на м’який мох. У повітрі витав аромат квітів і смоли, а сонячне світло пробивалося крізь гілки, малюючи танцюючі візерунки на землі.

Одного дня вони натрапили на щось зовсім особливе. Дерева, які стояли перед ними, здавалися живими велетнями з гладкими стовбурами, що переливалися сріблястим блиском. Їхні листки мали синюватий відтінок і шелестіли, мов шепіт старих легенд. На цих деревах жили дивовижні метелики — їхні крила світилися в променях сонця, наче мініатюрні вогники.

— Я ніколи раніше не бачив таких метеликів, — захоплено сказав Кийлен, простягаючи руку, щоб один із них сів на пальці.

— Це метелики, що люблять тепло сонця, — пояснив Корнило. — Їх дуже рідко можна зустріти в лісах. Колись люди вірили, що вони приносять щастя тим, хто їх бачить.

Метелик сів на руку Кийлена, тріпнув крилами і полетів, залишивши по собі чимале захоплення зі сторони хлопців.

Іншим відкриттям для них став спів птахів. Їхні мелодії були незвичайні, зовсім не схожі на ті, що вони чули вдома на Дереві. Деякі птахи співали дзвінко і весело, наче сміялися, а інші тягнули мелодійні звуки, що нагадували старі сумні пісні.

— Це так красиво, — зізнався Горнан. — Ніби весь ліс хоче розповісти нам свою історію.

Але найвеличніше відкриття чекало на них попереду. Одного вечора, коли сонце вже схилялося до обрію, вони дійшли до місця, яке здавалося кінцем світу. Перед ними відкривалося глибоке провалля, у якому текла Холодна Ріка. Вода в ній була настільки прозорою, що вони могли бачити кожен камінь на дні, але вона текла з шаленою силою, ніби прагнула вирватися з цього місця.

— Це неймовірно… — прошепотів Кийлен, дивлячись вниз.

— Холодна Ріка, — сказав Корнило, стоячи на краю провалля. — Вона тече між цими землями, розділяючи їх. Її вода крижана навіть у найспекотніші дні, і кажуть, що вона бере початок у горах, до яких ми прямуємо.

Найдивовижніше було те, що зверху провалля було немов зшите корінням Дерева. Товсті корені перетинали простір між двома берегами, утворюючи природну мережу, яка здавалася одночасно хаотичною і досконалою. Коріння тримало дві землі разом, не даючи їм розійтися, наче велетенські нитки, які зшивали їх у єдине ціле.

— Ніби саме Дерево не хоче, щоб ці землі розділилися, — задумливо сказав Горнан, торкаючись одного з коренів.

— Так і є, — погодився Корнило. — Це місце — символ єдності. Коріння тримає землі разом, як нитки тримають тканину. І ми зараз стоїмо на живій історії цього лісу.

Вони стояли там, зачаровані красою Холодної Ріки та дивовижною силою Дерева. Здавалося, що це місце хоче поділитися з ними своїми секретами, прихованими у воді, корінні та шелесті листя.

— Нам доведеться обережно перейти на той бік, — сказав Кийлен. — Але я не хочу поспішати. Хочу ще трохи побути тут.

— Це правильно, — усміхнувся Корнило. — Є місця, які потрібно відчути серцем, перш ніж їх залишити.

І вони залишилися на краю провалля, дивлячись на Холодну Ріку, яка текла далеко внизу, і слухаючи її мелодійний гомін, що зливався зі співом птахів та шелестом вітру в корінні Дерева.

Холодна Ріка була значно ширшою, ніж вони спочатку подумали. Її темна вода стрімко неслася внизу, виблискуючи на тлі сутінків. Коріння Дерева перепліталося, створюючи щось на кшталт природного мосту, але подолати цей перехід було справжнім викликом. Шлях займав близько тридцяти хвилин і вимагав постійної обережності.

— Будьте максимально уважними, — попередив Корнило, ступаючи першим на коріння. — Тут слизько. Тримайте баланс і не поспішайте.

Лавр ішов останнім. Його масивні копита обережно ступали по товстих гілках, але навіть він виглядав трохи напруженим.

— Якщо впадеш, — сказав подумки Лавр, піднімаючи голову, — то вода віднесе тебе за мить, але якщо триматися разом, усе буде добре.

Кийлен глянув униз і ковтнув важко. — Здається, ми йдемо над безоднею.

— Ага, — тихо сказав Горнан. — І ця безодня мене зовсім не надихає.

Вони йшли майже мовчки, слухаючи шум річки, що вирувала під ногами. Час від часу коріння під їхніми ногами хиталося, і серце стискалося від напруги. Один невірний крок — і вони могли опинитися у стрімкому потоці води.

— Стій! — раптом вигукнув Корнило, простягнувши руку назад. — Тут коріння все слизьке. Нам треба обійти цю частину збоку.

Вони обережно рухалися далі. Кийлен спіткнувся, але вчасно схопився за товстий корінь, і його врятував Лавр, який зупинився й допоміг йому втримати рівновагу.

— Ти маєш легшу ходу, ніж здається, — жартівливо сказав Кийлен, коли його серце трохи заспокоїлося. — Дякую, Лавре.

— «Не забувай: я досвідчений лісовий провідник», — нагадав Лавр. — «Мої копита бачили чимало складних шляхів».

Коли вони майже дісталися середини річки, Корнило раптом зупинився і глянув на щось серед коріння.

— Дивіться, — прошепотів і вказав рукою.

Серед густого плетива коріння стирчали круглі предмети, схожі на величезні колеса, наполовину вкриті мохом.

— Що це? — здивувався Горнан, нахиляючись ближче. — Виглядає дивно.

— Це колеса, — сказав Корнило, ретельно розглядаючи їх. — Від возів або карет.

— Колеса? — перепитав Кийлен. — Я чув про такі штуки, але ніколи їх не бачив.

Корнило усміхнувся. — Колеса — це основа всіх возів і карет. Вони дозволяють рухатися швидко і без зусиль. Колись тут, можливо, проходив шлях, або вози впали в провалля й застрягли серед коріння.

— І ці вози могли перевозити що завгодно? — спитав Горнан.

— Саме так, — відповів Корнило. — Людей, товари, навіть тварин. Світ за межами Дерева зовсім інший. Він сповнений доріг і подорожей на возах, і кожне колесо крутиться, несучи людей до нових місць.

— Хотів би я побачити це своїми очима, — задумливо промовив Кийлен.

— Може, ще побачиш, — сказав Корнило. — Світ великий і повний чудес.

Після короткої зупинки вони рушили далі. Напруга не спадала, але вони йшли впевненіше. Коли нарешті дісталися іншого берега, всі видихнули з полегшенням.

— Ну, тепер можемо офіційно сказати, що перетнули Холодну Ріку, — сказав Горнан, потираючи долоні. — І вижили.

— Це був лише початок, — усміхнувся Корнило. — Попереду нас чекає ще багато дивовижного.

Лавр злегка похитав головою. — Сподіваюся, що наступна річка буде не такою широкою.

— Я теж, — додав Кийлен і засміявся. — Але тепер ми знаємо, що можемо подолати все, якщо триматимемося разом.

Заночувавши недалеко від річки, всі відчули дивний спокій від журчання води, вперше за час подорожі їх нічого не тривожило. А з ранку вони вирушили в дорогу в гарному гастрої. Вони йшли ще кілька довгих годин крізь густий ліс, де дерева стояли так щільно, що сонячні промені ледь пробивалися крізь крони. Після переходу через Холодну Ріку ліс здався їм спокійнішим. Цей спокій мав щось дивне, майже гнітюче. Коріння Дерева навіть по цю сторону річки залишалось схожим на справжню мережу, яка вкривала землю суцільним килимом. Дорога не стала простішою.

— Це місце… здається, тут ніколи не ступала нога людини, — промовив Кийлен, обводячи поглядом химерні вузли коріння.

— Нога не ступала, але щось тут було, — тихо сказав Корнило, зупинившись.

Перед ними простягалися руїни. Серед переплетеного коріння виднілися обриси старих будівель — напівзруйновані стіни, арки, що стояли в повітрі, наче залишки забутої цивілізації. Камені, вкриті мохом і грибами, нагадували рештки колишніх домівок. Деякі будівлі були майже повністю поглинуті корінням, яке, здавалося, обіймало їх, неначе хижий звір свою здобич.

— Це місто, — прошепотів Горнан, вдивляючись у ці мізерні залишки. — Але як воно опинилося тут, під корінням?

— Коріння забрало його собі, — сказав Корнило з тінню суму в голосі. — Можливо, це був колись жвавий населений пункт. А з часом Дерево розрослося і просто поглинуло його.

Вони мовчали, дивлячись на це місце. Повітря було насичене вологістю і пахло землею та промоклим деревом. Тиша здавалася важкою.

— Уявіть собі, — задумливо сказав Корнило, — колись тут жили люди. Вони ходили цими вулицями, сміялися, працювали, виховували дітей… а тепер усе це зникло.

— І, можливо, вони навіть не встигли втекти, — тихо додав Горнан. — Коріння могло з’явитися так швидко, що воно просто поглинуло їхні будинки разом із ними.

— У цьому є щось страшне, — подумав Лавр, обережно обнюхуючи залишки зруйнованої стіни. — Ліс завжди бере своє, але я ніколи не бачив, щоб він забирав цілі поселення.

Корнило підняв шматок каменю з колишньої вежі. — Подивіться на цей камінь. Йому, мабуть, сотні років. І це не село — це було велике місто, справжнє поселення.

— Що ж з ним сталося? — запитав Кийлен, все ще дивлячись на руїни з сумішшю страху й цікавості.

— Можливо, епоха змінилася, — зітхнув Корнило. — А, можливо, Дерево знищило все навколо, щоб рости далі. Коріння не знає жалю. Воно шукає опору, землю, простір — і знищує все, що стоїть на його шляху.

— І ніхто не зміг його зупинити? — тихо запитав Горнан.

— Ніхто, — відповів Корнило. — Як тільки коріння починає свою роботу, воно не спиняється. Так, можливо, були спроби боротися, але вони завжди закінчувалися поразкою. Дерево занадто сильне, а люди… люди слабкі.

— Це жахливо, — прошепотів Кийлен, оглядаючись довкола.

— Це природа, — з гіркою посмішкою сказав Корнило. — Вона байдужа до наших бажань і надій.

Трохи далі вони побачили щось дивне — кам’яний круг, який майже повністю зник під корінням. На його поверхні були видряпані старі символи, вже майже стерті часом.

— Це колись було місцем зустрічей, — сказав Корнило, проводячи пальцями по символах. — Можливо, тут люди радилися, приймали рішення.

— І тепер вони мертві, — підсумував Горнан.

— А їхні історії залишилися похованими під корінням, — додав Кийлен. — Як і це місто.

— Але історії завжди мають свідків, — сказав Корнило. — І зараз цими свідками стали ми. Пам’ятайте це місце. Колись ви розкажете про нього іншим.

— Якщо нас ще хтось послухає, — пробурмотів Горнан, дивлячись на чорні тіні між руїнами.

Вони постояли ще трохи, а потім рушили далі, несучи з собою згадки цього зруйнованого міста, яке назавжди залишилося в’язнем коріння Дерева.