Спочатку:
На сторінку книги
Тьмяні зорі ще ледь жевріли на темному небі, коли важкий туман сповив ліс, притишуючи кожен звук. Ніч огорнула табір Горнана, Кийлена та Корнила глибоким сном. Вони спали біля згаслого багаття, закутані у свої плащі. Лавр стояв на сторожі неподалік від входу в печеру — його гострі вуха ловили кожен порух ночі. Здавалося, що ліс мовчав, а повітря було насичене незвичною тишею.
Раптом тишу порушив ледь чутний шурхіт, мовби щось велике, але обережне, ковзнуло між тінями. Лавр підняв голову — його великі очі напружено вдивлялися в темряву. Він нахилився ближче до печери, намагаючись зрозуміти, звідки доносився звук. Тоді почув це — глухий удар, приглушений звук шарпанини і короткий, здушений крик.
Горнан першим розплющив очі, коли міцні руки схопили його за плечі й почали тягти. Він спробував вирватися, але невидимі тіні зв’язали його зап’ястя швидким рухом, змушуючи впасти на коліна.
— Кийлене! Корниле! — вигукнув, але його голос одразу заглушив чийсь важкий удар по спині. Він захрипів, намагаючись знову піднятися.
Кийлен прокинувся від цього крику і відчув, як чиясь рука міцно здавила його горло, не даючи крикнути. Його ноги були вже зв’язані тонким, але міцним шнуром, і він теж опинився на землі. Корнило спробував вихопити кинджал, але в темряві його рука натрапила лише на порожнє місце, і за мить він також був схоплений.
— Що за сволоти?! — прохрипів Корнило, марно пручаючись. — Хто ви?! Сучі діти! Покажіться!
Та у відповідь — лише тиша. Їхні викрадачі були невидимими в пітьмі, тягнучи їх глибше в печеру.
За межами печери Лавр остаточно прокинувся від тривоги. І чув усе — глухі звуки боротьби, короткі хрипи, важкі кроки, але не бачив нічого. Його величезні ратиці били по землі; він метався перед входом у печеру, намагаючись проштовхнутися всередину, але вузький прохід не пропускав його величезне тіло.
Лавр задер голову і заревів так голосно, що ліс здригнувся. Його глибокий голос луною розійшовся далеко, змішавшись із переляканими криками птахів, що зірвалися з гілок. Він намагався попередити або хоча б налякати невидимих викрадачів, але ті не зупинилися. Його друзі зникали в темряві печери.
— Лавре! — пролунав останній розпачливий вигук Кийлена, подумки звертаючись до свого вірного супутника. — Нам потрібна допомога! Нас тягнуть!
Але зв’язок обірвався так само раптово, як і почався. Лавр знову ревів у темряву — його серце билося в дикій паніці. Він чув, як кроки зникли десь глибоко в печері, а потім настала абсолютна, безжальна тиша.
Величезний лось стояв на місці, важко дихаючи; його бока здригалися від напруги. Він вдарив рогами в кам’яні стіни, намагаючись знайти хоча б вузький прохід, який дозволив би йому проникнути всередину. Та печера залишалася байдужою.
А ось ви і натрапили на знижку за промокодом P-74fdd53c72160329 на книгу «Нідл» авторки Анна Лінн. Дійсний до сьомого червня включно. Промокод на книги мого авторства теж ховаються у текстах інших авторів. Вдалого полювання!
Він обережно ступив кілька кроків уперед і нахилив голову, вдивляючись у темряву. Його очі блищали тривогою, а серце болісно стискалося від безсилля. Його друзі зникли, і Лавр залишився сам на холодному світанку…
Корнило, Кийлен і Горнан лежали на холодній величезній кам’яній підлозі в темній кімнаті з височенною стелею. Їх руки все ще були зв’язані, а повітря пахло сирістю та пилом. Далеко вгорі виднілося єдине крихітне віконце, крізь яке пробивалося слабке світло, наче нагадування про світ зовні. Неподалік чулися кроки, а десь у глибині коридору — уривчасті голоси, хриплі й чужі, як відлуння хвороб і антисанітарії.
Їх тягли сюди незрозумілі створіння, людиноподібні, але в чомусь химерні й лякаючі. Високі постаті з непропорційно довгими руками, згорбленими спинами, очима, що відблискували слабким зеленкуватим кольором у темряві. Їх обличчя ховалися в тінях, але від одного погляду на цих істот здавалося, що вони зліплені з уламків людей, покручених і спотворених невідомими силами.
Двері важко грюкнули, залишивши їх наодинці. Корнило був першим, хто заговорив. Його голос звучав тихо, але впевнено, немовби кожне слово мало вагу.
— Ми в халепі, хлопці. Якщо хочемо вибратися звідси живими, треба грати за їхніми правилами.
Горнан і Кийлен переглянулися, ще не до кінця розуміючи, що він має на увазі.
— Корниле, що це за створіння? — тихо запитав Кийлен, тримаючи руку на грудях, де ще боліла синяковата рана від грубого захвату. — Це люди?
— Можливо… — Корнило трохи замислився, вдивляючись у стіни. — А може, це ті, хто лишився від людей. Нам краще не ставити зайвих запитань. Запам’ятайте, що ми — просто мандрівники, дурники, які заблукали. І нам треба грати свої ролі.
— Дурники? — Горнан недовірливо підняв брову. — А які в нас мають бути імена?
— Я — Корнило. — Корнило примружився, наче обмірковував кожне слово. — Ти, Горнан, будеш Грумом. А ти, Кийлене, станеш Лемом.
— Лем? — здивувався Кийлен. — Щось надто коротко для мене.
— Коротке ім’я легше запам’ятати, — відмахнувся Корнило. — Ніяких розумних розмов, ніяких згадок про Дерево або про наші справжні плани. Ми — прості подорожні, які заблукали в пошуках їжі та ночівлі. І якщо хтось почне ставити запитання, брешіть так, як ніколи не брехали. Краще мовчіть, скільки можете, лише слухайте. Прислухайтеся до слів і виразів, вивчайте їх і використовуйте саме їх. Так ви зможете отримати довіру до себе. Та якщо все ж таки почали брехати, то не забувайте свою брехню. Зробіть її своєю правдою і вірте в неї.
Кімната занурилася в тривожну тишу. Їхні серця калаталися від страху й невизначеності. Далекі кроки за дверима нагадували про те, що вони не самі в цій горі і що ті, хто привів їх сюди, можуть повернутися будь-якої миті.
— Ми виберемося, — повторив Корнило, дивлячись кожному в очі. — Але тільки якщо будемо триматися разом і не здамося.
За дверима знову почулися голоси, і тіні знову промайнули в світлі. Горнан стишив дихання, а Кийлен кивнув, приймаючи план. Вони сиділи в напруженій тиші, кожен обмірковуючи свою нову роль і намагаючись підготуватися до того, що могло чекати за цими холодними стінами.
Двері важко відчинилися з протяжним скрипом, наче їх не торкалися роками. Корнило, Горнан і Кийлен завмерли, вдивляючись у тінь, що з’явилася на порозі. Спершу вони побачили лише нечіткий силует, але згодом у світлі слабкого вогника стало видно невисокого чоловіка з сутулою спиною та неприємною усмішкою, яка простягалася майже від вуха до вуха. Його ніс був неприродно кривим, а очі — вузькі й настирливі, наче намагалися просвердлити їх наскрізь. Він зробив крок уперед і ввічливо, але з нахабною ноткою промовив:
— Доброго дня, мандрівники… або ж ночі, хе-хе-хе. Мене звуть Кнуровий Кнут. Ну, а як вас величати?
Корнило підвівся, наче готуючи ґрунт для імпровізації, але на його обличчі зберігалася стримана посмішка. Він кивнув чоловіку.
— Моє ім’я Корнило, а це мої супутники — Лем і Грум. Ми звичайні мандрівники, що… трохи заблукали, — відповів з удаваною щирістю, жестом вказуючи на Кийлена й Горнана.
Кнут примружив очі й окинув кожного оцінюючим поглядом. Його кривий ніс сіпнувся, ніби винюхував брехню. Він повільно пройшовся по кімнаті, клацаючи пальцями й роздивляючись кожного так, наче вони були експонатами в музеї.
— Мммм, як цікаво, як цікаво… — прошепотів, зупиняючись перед Горнаном. — А ти… Грум, так? Ти на кого схожий… на добряка чи на тихого пустуна? — Він засміявся над власним жартом, але сміх його був фальшивим і дзвенів, як тріснуте скло.
Горнан скривився, але промовчав, лише коротко кивнув. Кнут задоволено потер руки.
— От і правильно. Мовчання — золото. А ви, Корниле… Мені здається, ви тут головний. Можете пояснити, що вас привело до нашого… скромного притулку в серці гори? — Він зробив наголос на слові «скромного», і в його голосі прозвучала тонка насмішка.
Корнило тримався впевнено, зберігаючи контроль над ситуацією.
— Як я вже сказав, ми просто подорожували й шукали місце для ночівлі. Не чекали, що зустрінемо тут… таких привітних людей, як ви, Кнуровий Кнут.
— Привітних? — Кнут знову зареготав, ніби це було найсмішніше, що він чув. — Хе-хе-хе… Звісно, привітних. Ми тут усі такі. Ото вже добродії, турботливі, як мати над немовлям… коли хочеться, щоб немовля нарешті заснуло назавжди, хе-хе.
Кийлен напружився, але Корнило жестом зупинив його, щоби той не сказав зайвого.
— Тоді ми щиро вдячні за вашу турботу, — сказав Корнило, трохи нахиляючи голову, аби здаватися ще більш покірним. — Сподіваємося, що не завдамо вам клопоту своїм перебуванням.
Кнут знову повільно посміхнувся, але цього разу його очі залишилися холодними.
— Клопоту? Ні-ні, жодного клопоту… поки ви слухняні. Ми тут любимо слухняних. А ще більше любимо історії. О, як я люблю добрі історії. Знаєте, як цікаво слухати, що люди розповідають про себе… або не розповідають, — сказав із наголосом, ледь нахилившись уперед. — Можливо, завтра ви пригадаєте мені якусь таку історію?
— Безперечно, — відповів Корнило. — Ми з радістю поділимося чимось цікавим.
Кнут ще трохи постояв, ніби обмірковуючи щось, а тоді різко повернувся й попрямував до дверей.
— Ну що ж… тоді до зустрічі, мої нові друзі. І гарного вам сну. Можливо, це буде ваш останній спокійний сон… хе-хе-хе.
Двері за ним грюкнули, і кімната знову занурилася в тишу. Горнан видихнув, витираючи холодний піт із чола.
— Цей Кнут — справжній паскуда, — прошепотів він. — Мені не подобається його усмішка.
— Він небезпечний, — погодився Корнило, оглядаючи кімнату. — Ми маємо триматися разом і бути готовими до всього. Завтра нам доведеться грати ще краще. Інакше з цієї гори ми не виберемося.
Тиша, що запанувала після цих слів, здавалася ще важчою, ніж раніше.
***
Двері до кам’яної кімнати відчинилися знову, цього разу без скрипу, плавно й безшумно. Усередину зайшов чоловік — високий і худий, загорнутий у темне вбрання з важкої тканини, що спадала з його плечей, наче тінь. Він тримався з гідністю, його кроки були повільними, але впевненими, а очі — холодними й спостережливими. Його обличчя здавалося вирізьбленим із мармуру — бліде, без найменшого сліду емоцій.
Він зупинився на порозі й подивився на трійцю так, ніби зважував їх цінність на якусь власну невидиму терезу.
— Вітаю вас у моєму домі, — промовив м’яким, але пронизливим голосом, від якого кімната здалася ще холоднішою. — Мене звуть Ірмгар. Я тут господар.
Корнило зробив крок уперед, обережно зберігаючи привітний вираз на обличчі, але серце його билося швидше.
— Ми вдячні за вашу гостинність, пане Ірмгар, — промовив з легким уклоном. — Ми випадкові мандрівники, що загубилися в пошуках безпечного місця для ночівлі.
Ірмгар трохи примружив очі — його тонка усмішка здавалася ледь помітним розрізом на мармуровому обличчі. Він підійшов ближче, уважно оглядаючи їх.
— Загубилися… Хммм. Це нечасте явище в наших землях. Не так багато людей знаходить шлях сюди, до Серця Гори, — сказав він, зупинившись перед Горнаном. — І ще менше тих, хто залишає його… живими.
Горнан напружився, але Корнило поклав йому руку на плече, даючи знак триматися спокійно.
— Ми не шукали пригод, пане Ірмгар, — відповів Корнило з незворушним тоном. — Просто хотіли знайти тимчасовий прихисток і не мали наміру порушувати ваш спокій.
— Тимчасовий прихисток? — Ірмгар насмішкувато підняв одну брову. — Я так не думаю. Ви тут надовго, мої друзі. Бо ж чому б вам не залишитися… послужити нашій спільноті? Адже працьовиті руки тут завжди потрібні.
— Працювати? — перепитав Кийлен, ледь стримуючи здивування.
— О, так, — Ірмгар зробив повільний крок убік, обводячи рукою простір навколо. — У цій горі завжди знайдеться робота для новоприбулих. Ви зможете стати частиною великого й древнього порядку. Наше коріння сягає глибше, ніж ви можете уявити.
Його голос набув урочистого відтінку, ніби пропонував їм величезну честь. А в очах блиснула холодна жорстокість, що видавала справжню сутність його слів.
— І яке саме місце в цьому «порядку» ви нам пропонуєте? — обережно запитав Корнило.
— Ви дізнаєтеся… згодом, — відповів Ірмгар, повернувшись до дверей. — Але раджу вам звикати до нашого способу життя. Більшість із тих, хто відмовився… — він зупинився на мить і знову ледь усміхнувся, — вже не мають можливості обговорювати свої рішення.
— А якщо ми не погодимося? — несподівано запитав Горнан. Його голос звучав глухо, але твердо.
Ірмгар зупинився біля виходу й на мить задумався.
— Непокора — це дорога, що веде лише в один бік… і він не світлий, тож не буде ніякого світла в кінці, — сказав спокійно, не обертаючись. — Подумайте про це до нашої наступної зустрічі.
Двері зачинилися за ним, залишаючи Корнила, Горнана й Кийлена на самоті з гнітючою тишею й важким передчуттям небезпеки.
— Це була пастка з самого початку, — прошепотів Кийлен, витираючи долонею піт із чола.
— Можливо, — відповів Корнило, поглянувши на двері. — Але ми не дамо їм себе зламати. Ми маємо знайти спосіб вибратися звідси.
— А як щодо Лавра? Він не залишить нас тут, — сказав Горнан. Його голос знову наповнився надією.
— Якщо ми не повернемося… Лавр знайде нас, — відповів Корнило, але його очі залишалися зосередженими. — Він завжди знає, де ми. А поки що — граймо за їхніми правилами… і готуймося.
***
Лавр стояв мовчки на краю скелястого виступу — його темні очі вдивлялися в безкрайній простір перед ним. Він не рухався вже багато годин, лише ворушив вухами, прислухаючись до кожного найменшого шурхоту, кожного звуку, який долинав із боку печери. Його масивне тіло здавалося вирізьбленим зі старого дерева — спокійне й нерухоме, але сповнене внутрішньої напруги.
Небо над горами починало тьмяніти. Сонце повільно згасало, заливаючи світ холодним світлом сутінків. Тіні, довгі й тонкі, стелилися по кам’янистій землі біля самої скелі, обплітаючи її, наче коріння старого Дерева. Лавр вдихнув на повні груди гірське повітря, але воно здавалося йому важким і тривожним.
В його грудях знову щось заворушилося — передчуття біди, якого не міг позбутися. Він чув, як його друзі занурилися у глибокий сон у печері, бачив, як вони повільно зникали в темряві вузького проходу. Тепер же чув лише порожнечу. Спершу легкий шерех, потім приглушені кроки. Тоді… тиша. Порожня й безмежна, як вершини гір навколо нього.
Лавр зробив крок уперед — його копито гучно стукнуло по каменю. Тоді нахилив голову ближче до отвору печери, і від його величезної постаті на стіні виросла довга тінь. З глибини темряви долинуло щось невловиме — наче слабке шурхотіння канатів, ніби їх тягнули по каменю. Він напружився, намагаючись упіймати цей звук знову. І тут пролунав короткий приглушений стогін.
— «Кийлене…?» — подумки покликав свого друга. Його внутрішній голос лунав тривожно, але відповіді не було. Тиша поглинала все.
Лавр викинув уперед голову — ревучий крик прокотився горами. Це був не звичний рев, а потужний, розпачливий заклик. Який лунав, мов грім, викликаючи відлуння, яке понеслося далеко в нічну далечінь. Це був крик попередження, крик гніву і страху водночас. Він сподівався, що його почують. Сподівався, що це злякає викрадачів… якщо це були люди.
Але жодного руху. Лише спокій ночі.
— «Кийлене!» — знову подумки вигукнув Лавр. Його розум пронизав хвилю тривоги й страху. — «Відповідай, друже!»
Він ступив ближче до входу в печеру, але зупинився. Його масивне тіло не могло пролізти крізь вузький прохід. Міг лише стояти на сторожі, не маючи жодної можливості допомогти. Відчуття безсилля переповнило його, обплутало його серце, як коріння дерева обплутує старий камінь.
Його ніздрі роздулися, уловлюючи сліди. Запах їхніх тіл усе ще залишався свіжим, але перемішувався з чимось іншим — металевим, різким запахом поту і землі, змішаним із запахом страху. Це був слід незнайомих істот.
— «Я чекатиму тут», — сказав собі Лавр. — «Чекатиму, поки вони не повернуться».
Його м’язи напружилися, копита міцно вчепилися в камінь. Він не спав, не рухався, його погляд був спрямований уперед, у темряву. Його думки кружляли навколо друзів, які зникли в надрах цієї зловісної гори.
Світанок здавався надто далеким. Кожна хвилина перетворювалася на вічність, а темрява навколо нього здавалася дедалі щільнішою. Він не знав, скільки часу минуло, але його тривога лише зростала.
Десь далеко внизу гір заплескала нічна річка — її вода шуміла, мов тисячі голосів, що нашіптували тривожні історії минулого. Лавр не звертав уваги на ці звуки. Він чекав. Чекав і вдивлявся в темряву, сповнений рішучості та віри, що його друзі все ще живі. І якщо знадобиться —спуститься в ці глибини сам.
Бо був Лавром, хранителем і захисником. І ніколи не покине тих, хто йому довіряє.
