Раді Вас бачити!

Корнило, Горнан і Кийлен пробиралися через руйнування, ухиляючись від падаючого каміння та намагаючись не потрапити під уламки. Повітря було важким від пилу, чути було крики, тріск стін і гуркіт, коли обвалювалися нові частини будівлі.

Коридори, якими вони бігли, були знайомі — вони використовували їх ще до початку банкету. Тут також усе розсипалося, але було менше людей і менше хаосу.

Корнило, Горнан і Кийлен пробиралися крізь вузький, запилений прохід, що вів углиб печери. Десь позаду ще лунали гуркіт руйнувань і віддалене ревіння дракона, але тут, у глибині, було тихо. Лише краплі води дзвеніли, падаючи зі сталактитів у маленькі калюжі.

Корнило йшов попереду, освітлюючи шлях смолоскипом, який знайшов по дорозі. Горнан, озираючись назад, перевіряв, чи за ними ніхто не слідує. Кийлен мовчки йшов між ними, зосереджено вдивляючись у темряву попереду.

Нарешті вони вийшли в простору залу. Світло їхнього смолоскипа натрапило на постать, що стояла в центрі. Принц. Він був там, невеликий і худий, як завжди; його темні очі блищали в напівтемряві. Поруч стояв Лавр — його велика постать відкидала довгу тінь на нерівні стіни печери. Та їхню увагу привернув інший. Незнайомець у чорному плащі.

Він стояв трохи осторонь, тримаючи руки схрещеними. Його обличчя було суворим; зморшки на чолі та навколо рота свідчили про довгі роки, сповнені тягаря. Його очі — холодні, темні, важкі — здавалося, пронизували кожного, хто наважився на нього поглянути.

Горнан поклав руку на руків’я кинджала.

— Хто це? — спитав глухим голосом.

Незнайомець не поспішав відповідати. Він подивився на кожного з них, а потім, повільно, з притиском, промовив:

— Мене звати Арінтайл. Хоча тут мене вже знають як Рокнара. Я маю невеликий талант до перевтілення в людину.

Кийлен не здригнувся, не видав жодної миттєвої реакції, але всередині нього все обірвалося. Він уже чув це ім’я. Той самий, про якого говорила Глафіра, що зараз стояв перед ним. Кийлен повільно повернувся до Горнана й Корнила.

— Він брат моєї матері, — тихо промовив. — Він ельф.

Горнан насупився, Корнило мовчав.

— Це означає, що він… твій родич? — запитав Горнан.

Кийлен подивився на Арінтайла, та той мовчки спостерігав.

— Це означає, що він — останній з нашого роду, — сказав Кийлен. — Окрім мене. І окрім нього.

Він перевів погляд на Принца, адже той також належав до їхньої крові.

Ехо прокотилося печерою, і простір довкола здригнувся від чергового поштовху. Корнило, Горнан і Кийлен інстинктивно відступили. Лавр напружив м’язи. Принц мовчав, та його погляд метався — усвідомлення небезпеки читалося без слів.

Тріщини розповзлися по стінах, і велика кам’яна брила відірвалася та впала. Арінтайл різко відскочив, проте запізнився — уламок вдарив по руці. Він стримав стогін, стискаючи пошкоджене передпліччя. Темна кров повільно текла по рукаві, залишаючись поза увагою решти.

— Треба тікати! — вигукнув Корнило, вдивляючись у єдиний прохід, який ще тримався.

— Принце, ходімо! — Горнан рвучко схопив малого за руку, та той застиг.

— Він піде зі мною, — різко кинув Арінтайл.

— Це поза обговоренням! — відрізав Кийлен. — Усе валиться!

— Саме тому він зі мною! — Арінтайл ступив уперед, намагаючись перекрити шлях. Біль спалахнув у пораненій руці, стримуючи рухи.

Принц підвів очі на Арінтайла, потім на Кийлена й Корнила. Лавр глухо фиркнув, відчуваючи марність суперечок.

— Єдиний шлях — через бібліотеку! — крикнув Горнан, вказуючи на дальній прохід.

Арінтайл стиснув губи й відступив.

— Йдемо, — мовив Принц і вирвав руку з Горнанової хватки, прямуючи вперед.

Вони побігли. Позаду тріщали стіни, сипалося каміння, а кров тонким струменем стікала з Арінтайлової руки, гублячись у темряві.

Коридор стрімко звужувався, та попереду вже вимальовувалися важкі дубові двері бібліотеки. Вони мчали крізь пил, жадібно ковтаючи повітря, ще усвідомлюючи, що саме тут, серед старих книг, доведеться затриматися. Перед самими дверима рух урвався.

Глафіра стояла посеред проходу. На ній такий самий простий одяг, який видали всім зранку. В очах жеврів звичний розрахунок, проте тепер у ньому з’явилося щось глибше — відчай, гостра лють і, можливо, полегшення.

— Ви живі! — вигукнула вона й рвонула вперед, просто до Арінтайла.

Він запізнився з рухом — її руки обхопили його міцно, наче перевіряючи реальність дотику.

— Я так прагнула смерті Імгара, — прошепотіла вона. — Та цієї руїни я прагнути перестала…

Вона затрималася ще мить, а потім різко обернулася. Погляд, сповнений люті, впав на Корнила.

— Як дракон опинився в залі для банкету?!

Корнило, вкритий пилом, із розсіченою бровою, глянув на неї та знизав плечима.

— Через зруйновану стіну, — озвався з їдким тоном.

Очі Глафіри спалахнули.

— Дякую, кмітливцю. А тепер пояснюй людською мовою!

— Часу вистачило лише тікати, — кинув Корнило, відчиняючи двері бібліотеки й запрошуючи всіх усередину.

Він уже входив, та почув, як Глафіра зціпила зуби, стримуючи новий спалах гніву.

Горнан стояв посеред бібліотеки, важко дихаючи після того, як вони пробралися сюди в розпалі хаосу. Десь далеко, в головному залі, гриміли уламки, і лунало ревіння дракона, який трощив все на своєму шляху. Запах крові вже просочувався у коридори, проте тут, у великій залі, наповненій книжками і древнім пилом, панувала дивна тиша.

Горнан обвів поглядом присутніх і, не витримавши, запитав:

— Що взагалі тут відбувається?! Звідки ти знаєш Арінтайла?! — його погляд був спрямований на Глафіру, яка стояла з холодним виразом обличчя, тримаючи руки схрещеними на грудях.

Кийлен, що стояв неподалік, здавалося, думав про щось своє, але його теж мучило питання:

— Чекайте. Чому Арінтайл взагалі тут?

Корнило додав:

— І чому ти вирішила вбити Імгара? Я думав, ти тут просто перша серед усіх цих мерзотників, а ти виявилася ще й вбивцею?

Глафіра глянула на нього з ледь помітною іронією в очах, але відповідати не поспішала. Вона зітхнула і нарешті сказала:

— Я не вбивця, Корниле. Я — суддя. Імгар мав померти, бо він був тим, хто віддавав накази. І тому що я його терпіти не могла.

Корнило скривився.

— Чудова мотивація. Виявляється, якщо когось терпіти не можеш, то можна просто вбити?

Лавр, що стояв поруч, переминаючись з ноги на ногу, різко переступив копитом, привертаючи увагу. Він не розумів, куди подівся дракон, але краще б його тут не було. Кийлен уловив його тривожні думки і видав уголос:

— Лавр питає, куди подівся дракон? Одразу і відповім, що він нищить людей в банкетному залі.

Глафіра лише знизала плечима:

— Робить свою справу, але питання не в цьому.

Її погляд затримався на Лаврі, і вона трохи нахилила голову.

— Почекайте-но… А звідки взагалі взявся цей лось? Як він тут опинився?

Лавр тихо фиркнув і перевів погляд на Кийлена. Той знизав плечима:

— Він… е-е… знайшов нас.

— У шахтах. — додав Горнан, бурмочучи.

— Провалився у воду, — уточнив Кийлен, — його мало не затягло вглиб, і він там… залишився. Довго. Дуже довго.

Глафіра подивилася на нього з явним сумнівом, але розвивати тему не стала. Врешті-решт, вони стояли тут, поки десь позаду все ще руйнувався зал, а дракон, мабуть, завершував свою справу.

І лише один серед них не цікавився нічим, окрім того, що знаходилося навколо. Принц, маленький і потворний, стояв біля полиць, витягуючи з них книги, погладжуючи їхні обкладинки й перегортаючи сторінки. Він здавався щасливим, зовсім не помічаючи, що всі навколо були розгублені й розлючені.

Раптом він схопився за одну з книг і, широко розплющивши очі, пробурмотів:

— Де книга? З драконом?

Всі повернулися до нього.

— Що? — перепитав Горнан.

Принц повернувся до них і вказав своїм кривим пальцем на полицю.

— Книга! Там був дракон! Де вона?!

Глафіра похмуро зітхнула.

— От же ж… Хоча б хтось з нас розставляє правильні пріоритети…

Глафіра стояла біля книжкової полиці, перебираючи пальцями старий пергамент, ніби шукаючи правильні слова. Вона важко зітхнула, а потім, дивлячись просто на Арінтайла, почала говорити.

— Я давно кохаю тебе, Арінтайле. Можливо, ще відтоді, як ти зник.

Арінтайл злегка нахилив голову, вивчаючи її обличчя, наче намагаючись згадати чи зрозуміти.

— Я завжди знала, хто ти. І завжди знала, що Кієланія любила лише тебе, але вона була не з тих, хто відкриє душу світові. Вона вирішила піти іншим шляхом. Вона вирішила сховати правду.

Вона обернулася, щоб подивитися на Принца, який стояв трохи осторонь, і її погляд пом’якшав.

— Вона сказала тобі, що твій син помер, правда?

Арінтайл не відповів, але напруження в його погляді і стиснуті в кулаки руки говорили достатньо.

— Але він вижив. І був тут, у руках Імгара.

Лавр злегка закивав головою, ніби розуміючи сказане. Принц, здавалося, навіть не слухав — його погляд був прикований до старої книги на столі.

— Моя сестра повідала мені не так давно, що Принц тут. Що Імгар знав, хто він такий. Імгар тримав його в полоні, хоча домовився з Кієланією, що ставитиметься до нього добре. Це була брехня.

Глафіра глибоко вдихнула.

— Він був жорстоким. І не тримав його тут я решту — а глузував з нього, ламав його. І тоді сталося щось… Щось, що навіть Імгар не міг пояснити.

— Що саме? — тихо запитав Кийлен.

— Принц проявив свої здібності, — відповіла вона, повертаючись до нього. — Він зробив щось, що налякало навіть Імгара.

— І що ж це було? — втрутився Корнило.

— Я не знаю, — зізналася Глафіра. — Але Імгар був упевнений, що Принц помер.

Настала довга мовчанка.

— А він не помер, — продовжила вона, — він утік.

Вона подивилася на Принца, ніби бачила його вперше.

— Він знайшов печеру і сховався там. Він не повертався, не давав про себе знати. А я… Я знайшла його.

Арінтайл зробив пів кроку вперед.

— І що ж ти вирішила? — запитав, схрестивши руки на грудях.

Глафіра подивилася на Принца, потім знову на Арінтайла.

— Я вирішила, що настав час знищити Імгара. Раз і назавжди.

Арінтайл задумливо глянув на неї.

— І ти думала, що впораєшся?

Вона гірко усміхнулася.

— Я хотіла зробити це разом із тобою.

Арінтайл нахилив голову, і в його очах з’явилася тінь роздумів.

— Але тоді з’явилися вони, — Глафіра поглянула на Кийлена, Горнана і Корнила. — І ці мандрівники… я не знаю, що саме вони шукають, але вони частина цього всього.

Арінтайл не одразу відповів. Він стояв, задуманий; його погляд залишався спокійним, але в очах усе більше було вогню, який почав розгоратися.

— Ти хочеш, щоб я знищив Імгара? — його голос був важким, але твердішим, ніж раніше.

— Це єдиний шлях, Арінтайле. — Глафіра подивилася йому в очі. — Тільки так ми можемо визволити твого сина і покласти кінець правлінню Імгара.

Вона знову поглянула на Принца, який стояв тихо, і його очі були прикуті до книги на столі. Його байдужість контрастувала з їхнім напруженим діалогом.

— І тепер ми тут, разом, — сказала Глафіра, і в її голосі прозвучала певна вирішеність. — І я не буду мовчати. Я не залишу це так, як було до цього.

Глафіра повільно провела рукою по позолоченому торцю книги, ніби обдумуючи кожне слово, перш ніж відповісти Арінтайлу. Її погляд ковзнув по Кийлену, Горнану, Корнилу, Принцу та навіть Лавру, який стояв осторонь, хоча він і не міг говорити.

— Ви всі тут, бо так мало статися, — сказала вона тихо. Її голос звучав злегка втомлено, але впевнено.

Вона зробила крок уперед і поглянула на Горнана.

— Ти, Горнане, завжди був старшим братом, захисником, хоч і сам цього не усвідомлював.

Глафіра перевела погляд на Корнила.

— А ти, Корниле… — її очі блиснули хитро, — ти завжди шукав правду. Ти заглиблювався в те, що інші боялися навіть запитувати. Не тому, що ти якийсь герой, а тому, що ти не міг змиритися з несправедливістю. Ти шукав відповіді у паперах, у шепоті людей за темними кутками, і ти розгадав їхню таємницю. Ти знаєш, що тут відбувалося роками.

Корнило мовчав, лише скоса поглянув на неї.

— І нарешті, ти, Кийлене, — Глафіра зробила ще один крок, ніби крадькома перевіряючи його реакцію. — Ти не людина. Ти ельф, хоча й сам не знаєш, наскільки. Ти відчуваєш магію, навіть якщо не усвідомлюєш її природу. І тому Принц тягнеться до тебе — він це знає.

Принц раптово закивав головою, ніби підтверджуючи кожне слово Глафіри.

— Він сильний! — пробурмотів низькорослик, майже радісно.

Кийлену стало не по собі, але не став заперечувати. Він уже відчув щось у собі, але не міг пояснити.

— Отже, ти багато знаєш, — нарешті озвався Корнило. — Але що ми робимо далі? Дракон трощить гору. Імгар, мабуть, уже мертвий, але якщо він виживе, то нам цього не пробачить.

Глафіра зітхнула.

— Проблема не лише в Імгарі. Дракон — це велика сила, неконтрольована і небезпечна. І хоч Принц створив його, він йому не господар. Дракон відчуває його магію, тому не чіпає, але решту слухати не буде.

— Тобто ми безсилі? — скептично буркнув Горнан. — Просто сидітимемо тут і чекатимемо, поки він або все зруйнує, або нас знайдуть охоронці?

Глафіра похитала головою.

— Ні. Ми маємо використати це на свою користь. Дракон відволікає увагу, а нам треба знайти вихід. Поки останні охоронці кинуться на банкетний зал, ми вирвемося звідси. Є кілька тунелів, але вони небезпечні. Потрібно думати швидко.

Корнило обернувся до Кийлена.

— Ти ж кажеш, що магія працює, коли ти в неї віриш. Може, настав час випробувати це?

Кийлен не відповів одразу. Він ще не усвідомив до кінця, що означають його здібності. Постійно думав про це і починав вірити в те, чого не розумів. Хоч бачив дракона, якого створив Принц. Може, варто спробувати повірити в себе?

— Добре, — він кивнув. — Але якщо це не спрацює, у нас має бути запасний план.

— І він у нас є, — Глафіра вперше посміхнулася. — Головне — вийти звідси живими. А далі ми ще поговоримо.

Арінтайл мовчки рушив уперед — важкі кроки відлунювали в бібліотеці. Його очі вп’ялися в Кийлена, сповнені чогось невловимого — чи то гніву, чи то глибокого осмислення. В руці він тримав ніж, що ледь помітно виблискував у тьмяному світлі.

Кийлен навіть не встиг відсахнутися, коли лезо розітнуло його передпліччя, і з рани враз проступила кров. Горнан зойкнув, кинувшись уперед, але Корнило спіймав його за плечі, утримуючи. Усі в бібліотеці затамували подих.

Арінтайл не промовив ані слова. Лише мовчки закатав рукав свого власного одягу, оголюючи передпліччя. Там уже була рана, свіжа, ще сочилася кров’ю. Жоден із присутніх досі не помітив її; ніхто не знав, як він її отримав. Його пальці міцно схопили Кийленову руку, змушуючи хлопця нахилитися ближче. Його обличчя залишалося холодним, мов крига.

Кийлен відчув тепло, коли Арінтайл притис своє передпліччя до його рани. Їхня кров змішалася.

Моментально щось змінилося. Повітря в кімнаті ніби стало густішим, важчим. Тепло, яке було спершу легким, розрослося до жару, що пройшовся Кийленовими жилами, змушуючи його серце забитися швидше. Тіло тремтіло, а зір наче затьмарився, як після довгого бігу чи сильного удару.

Горнан вирвався з Корнилового захоплення і кинувся до брата:

— Що ти робиш?! Відпусти його!

Проте Арінтайл не звернув уваги. Він просто дивився на Кийлена.

— Якщо ти син Кієланії, то тобі не вистачає лише крові чистого ельфа.

Горнан застиг, шокований. Корнило лише звузив очі, намагаючись зрозуміти, що саме відбувається. Лавр насторожено ступив крок уперед.

Кийлен не розумів, що саме сталося, але його груди стискала важка хвиля якогось внутрішнього усвідомлення. Тоді поглянув на свою руку, де кров Арінтайла ще блищала на шкірі.

— Що це означає? — пробурмотів, відчуваючи, як запаморочення слабшає, але всередині щось змінилося назавжди.

Арінтайл відступив на крок назад і мовчки втупився в нього, залишаючи питання без відповіді.

— Це не ваша битва, — холодно мовив, переводячи погляд на Корнила, Горнана та Лавра. — Тікайте звідси. Глафіра покаже шлях до виходу.

Хлопці хотіли заперечити, але не встигли. Земля під ногами здригнулася, і по стіні бібліотеки побігла довга тріщина. Полички з книгами хитнулися, зверху посипався пил. Ще мить — і різкий, пронизливий гуркіт розтнув повітря.

— Тікаємо! — крикнула Глафіра, розвертаючись до виходу.

Вони рвонули коридорами, не озираючись. Каміння сипалося звідусіль, ледь не збиваючи їх з ніг. Корнило схопив зі стіни смолоскип, освітлюючи шлях у темряві. Горнан притримував Кийлена, який ще не до кінця оговтався після зустрічі з Арінтайлом. Глафіра бігла поруч, збуджено бурмочучи щось собі під ніс, а Лавр, важко дихаючи, ледве встигав за ними.

Вони бігли вниз, крізь підземні переходи, поки не вийшли до тієї ж печери, через яку потрапили в це місце. Повітря тут було свіжішим, але далекий гул і крики нагадували, що небезпека ще не минула.

— Що тепер? — прохрипів Корнило, витираючи чоло.

Глафіра важко зітхнула.

— Ми ще не врятовані.

Вони вибігли з підземелля, важко дихаючи, і зупинилися біля входу до печери. Нічне повітря було холодним, різко відрізнялося від задухи темних коридорів, де ще хвилину тому їм загрожував обвал. Кожен з них стояв напружений, швидко оглядаючи місцевість, шукаючи приховану небезпеку.

Корнило витер піт із чола, міцніше стиснувши руків’я кинджала. Горнан сперся руками на коліна, намагаючись відновити дихання після швидкого бігу. Глафіра стежила за входом у печеру.

Але Кийлен відчув, що щось не так. І почув відлуння звуку зсередини печери — глухий гуркіт, наче щось велике й важке рухалося в темряві. Він різко обернувся — його погляд втупився в темний прохід, що вів назад у підземелля. Щось там було, щось ще не закінчилося.

— Що це? — прошепотів.

Проте перш ніж встиг щось зрозуміти, його увагу привернуло інше. Він повернув голову й раптом помітив Лавра, що стояв зовсім поруч. Кийлен спантеличено глянув на нього, ніби щось не вкладалося у нього в голові.

— Лавре… — почав, відчуваючи, як його голос легенько здригнувся. — Як ти вийшов з печери?

Лось моргнув, явно не розуміючи, про що він говорить.

— «Біг. Разом. Як всі».

Але Кийлен не зводив із нього очей.

— Але ж… ти не міг у неї зайти того разу.

Ці слова зависли в повітрі, повільно осідаючи в головах усіх присутніх. Корнило підняв голову. Горнан від неспокою злегка звів брови. Глафіра уважно подивилася на Лавра, але не сказала ні слова.

Лавр теж спробував осмислити це, але просто стояв там, великий і могутній, і, здається, не мав жодної відповіді. І не знав, як опинився тут. Бо просто біг, просто вибіг разом із ними.

Кийлен відчув холодок уздовж хребта. Щось у цьому було неправильним.

***

Ніч була важкою і густою, як смола, що затьмарювала все навколо. Повітря наповнював запах вологої землі та далеких лісових трав, а вгорі лише зрідка мерехтіли зорі, ніби боячись споглядати те, що коїлося на землі. Десь далеко ще було чути гуркіт — звук падаючого каміння, лунаючий відгомін битви, яка залишилася позаду, в надрах гори.

Вони йшли до лісу мовчки, усвідомлюючи, що зробити вибір зараз — означає визначити не тільки власну долю, а й долю тих, хто залишився позаду.

Горнан першим порушив тишу:

— Ми не можемо їх там лишити.

Його голос лунав твердо, проте було чути, як всередині нього борються страх і рішучість.

Кийлен кивнув. Корнило зітхнув і витер піт із чола — його погляд став заглибленим у думки.

— Є один варіант, — нарешті промовив. — Але він небезпечний.

Глафіра звела на нього очі, схрестивши руки на грудях.

— Що ти маєш на увазі?

Корнило ковтнув слину і поглянув на підніжжя скелі. Там, де починався ліс, з-під землі пробивалися тонкі бліді корінці, мов тонкі пальці, що тягнулися до світу. Це були молоді корені Дерева, ще не затверділі, ще вразливі.

— Це молоде коріння Дерева, — сказав нарешті.

Всі повернулися до нього.

— І що? — запитав Горнан.

Корнило підвів голову. Його очі блищали в темряві.

— Якщо відрубати і підпалити ці корені, дим покаже шлях до ельфійської крові, — чітко пояснив.

Повисла тиша. Лише вітер завивав крізь гілки.

— Думаєш, це допоможе Арінтайлу і Принцу? — запитав Кийлен.

Корнило важко зітхнув.

— Цей дим покаже нам безпечний шлях до них.

Всі мовчали, вдивляючись у корені, що перепліталися під ногами, в молоді паростки, які можна було відсікти. Глафіра склала руки на грудях — її погляд був задумливий, але серйозний.

— Тоді не зволікаємо, — сказав Кийлен, схиляючись до землі.

Корнило міцніше стиснув кинджал і змахнув ним, розсікаючи перший корінець. Він тріснув із приглушеним звуком, і з надр зрізу виступив густий, маслянистий сік. Пахло чимось древнім, мов старий, просочений вологою ліс, у якому давно не ступала нога людини.

Горнан перший узяв відрубане коріння, а Кийлен за ним. Обидва відчували, як воно пульсує, ніби всередині досі жило.

Глафіра з виразом недовіри злегка похитала головою.

— Це… мені не подобається, — промовила вона, але ніхто її не слухав.