Раді Вас бачити!

Я здалася. Повільно, майже ритуально скинула сарафан, тоді трусики. Холод повітря торкнувся шкіри, але всередині — жарко, так жарко, ніби сама думка про нього обпікає.

Стрибнула до води. Тепла хвиля зімкнулася навколо тіла, погладила шкіру. Я попливла до бортика — щоб хоч якусь мить бути поза його владою. Але відчула, як він рухається слідом. Його присутність — як тінь, що не відстає.

І, правда, купатися оголеною — зовсім інше. Вода торкалася там, де зазвичай тканина. Пестила. Зваблювала. Змушувала усвідомлювати кожен сантиметр тіла. Але недовго.

Сильні руки замкнули мене в колі, щоб впритул тіло до тіла. Його ерекція вперлася в мою спину, тверда, важка, безсоромно чесна. Пальці накрили мої груди, повільно, але жорстко, стискаючи так, що я закинула голову — боляче й солодко водночас. Його рухи лише викликали сполохи, що хльостко били між стегон для того, щоб я знов горіла в цій потребі відчути його в собі.

Він знав мою межу. Завжди. І тому завжди йшов по ній так, щоб я задихалася від бажання переступити разом із ним.

Він любив довести мене до того, щоб світ навколо втратив свої риси, щоб забулася в його руках, щоб довірилися, віддала контроль без обмежень. І я звикла вже до цього. Напрочуд легко і швидко звикла. До його невгамовного апетиту, до його спроб розширити мої межі, до цього запаморочливого стану, коли він роздмухав в мені полум’я більше за мою здатність зупинити його.

— Дашка… ти така… — прошепотів у потилицю, гарячі подихи ковзали по шкірі, наче язики полум’я.

Коли його рука опустилася і пальці повільно розсунули складочки, я вже несвідомо вигнулася йому назустріч, як кішка. Його чутливі укуси за шию пустили струм хребтом, і я майже билася в його руках від збудження.

І тоді він розвернув мене до себе обличчям, щоб поглинути мій кисень жадібним поцілунком і одночасно увійти — повільно, глибоко, впевнено. Вода, його руки, темрява навколо — усе тримало мене. Його погляд зливався з моїм, наче ми провалювалися в один ритм, один подих.

Я, затиснута між холодним бортиком і гарячим тілом Марка, — немов розпорошена у двох світах. Але він повернув мене в свою реальність одним рухом — повільним, розтягнутим, нещадно глибоким рухом, від якого зірвався схлип — вирваний, непристойно щирий.

В цей раз щось змінилося. Найменший зсув у темпі, у подиху, у тому, як він дивився в очі. І що саме, я не могла усвідомити, не встигала вхопити цю думку, бо повністю розчинилася в моменті.

В цей раз неквапливі рухи і його чоло, притиснуте до мого, і очі в очі до останньої секунди, і одночасна розрядка, коли він накрив мої покусані в спробах не стогнати губи своїми — жорсткими, бо агонія була нещадна до обох, скрутивши м’язи в останньому русі.

Потім ми, обернувшись рушниками — все ж таки було прохолодно, — намагаючись не привертати уваги, тихо пробралися через вітальню. Там Боря з джойстиком, в навушниках, підключившись ноутом до великого телевізора, вбивав зомбі і тихо нецензурно лаявся на якогось гнома. Повністю занурений у свій зомбі-апокаліпсис, що, мабуть, якби ми пройшли повз нього взагалі без рушників — він би й не помітив.

Спільний душ, і Марк залишив мене висушити волосся. А коли я вийшла, він сидів на ліжку, щось гортаючи в телефоні. Все такий же оголений, з недбало накинутим простирадлом на стегна. І дивився на екран занадто напружено, щоб це було щось робоче.

Та варто було мені з’явитися — він одразу підняв погляд. І щось у його очах клацнуло, потемніло, змінилося.

— Тебе любили батьки? — запитав він так раптово, що з мене буквально вибило повітря.

Я застигла з рушником у руках. Він перетнув межу. Ту, яку ми встановили спочатку.

Жодних тем про особисте, ніяких холодних тіней із минулого. Лише тіло, лише гострота дотику, лише свобода в тому, що ніхто не належить нікому.

І я вагалася з відповіддю.

Бо знала: якщо відповім — це буде інший рівень близькості. Той, що лишає слід назавжди. Той, після якого ми вже ніколи не будемо «просто інтрижкою».

Він теж це розумів. Я бачила це у його плечах, що ледь-ледь опустилися, у пальцях, які на мить завмерли, ніби він пожалів, що сказав. Але в його очах промайнуло щось задушене, і я, сівши поруч, дивилася в його очі, шукаючи там відповідь. Відповідь про те, що спонукало його торкнутися цієї теми.

Взяв мою руку — обережно, немов я була крихким склом, — і притиснув губи до моєї долоні. Його дихання ковзнуло гарячим зітханням по моїй шкірі.

— Не відповідай, якщо не хочеш, — прошепотів. — Просто… мені важко без тебе. Особливо коли ти поруч. Я розумію, що так правильно. Так треба. Бо потім буде боляче, якщо зараз пірнути надто глибоко… — він сумно посміхнувся, не піднімаючи очей. — Але інколи мені важко, коли ти поруч, але тебе немає. Не знаю, як пояснити.

Тиша проковтнула його слова, що різанули по мені надто глибоко. І я, сама не знаючи чому, заговорила.

— Я не знала свого батька, — вирвалося тихо. — А матір… вона була алкоголічкою. В мені вона бачила щось, що треба ламати. І ламала. Моє дитинство — це ненависть, побої… і шрами.

Марк завмер, слухаючи. Його пальці злегка стиснули мої, так, ніби хотів торкнутися кожного мого невидимого болю.

— Старша сестра мене любила. Як могла. Але її немає давно. І… у цьому теж винна матір.

В його погляді спалахнув жаль. І щось схоже на злість — не на мене, а на те, що мені довелося пережити.

— Чому ти спитав? — прошепотіла я, бо була певна, що ця тема з’явилася не з порожнечі.

— Майже дванадцята, — відповів він рівно, але занадто спокійно, щоб це був справжній спокій, мов йому не було боляче. Але я знала, що було. — А батько забув про мене.

— Це не вперше? — раптом здогадалася я. Він кивнув у відповідь.

— Складні відносини з ним? — знала, що тепер я лізла туди, де надто особисте, але бачити Марка таким було важко, тож дала йому виговоритися.

— Немає ніяких відносин… і не було ніколи, — він притягнув мене в свої обійми і сперся підборіддям на мою голову.

— Його кар’єра була завжди важливішою за мене, — продовжив тихо, — постійні відрядження, я майже не бачив його вдома, потім він пішов вгору на роботі, і його призначали на посади в інші міста. Все вище і вище… і все далі від нас з мамою.

Він зробив паузу, і я з власного досвіду знала, що зараз перед його очима образи з минулого.

— Коли зрідка він бував вдома, вони постійно сварилися. В чотирнадцять я дізнався причину — зради. Мати довела себе до нервового зриву, і я наполіг, щоб вона подала на розлучення. Він з легкістю погодився на нього, але отримав рішення суду, за яким я мав залишитися з ним, хоча мати обіцяла мені переїхати до Канади, де жила її сестра. Я зламав базу даних МВС і залишив слід по собі. Вони прийшли. А він витратив купу сил, щоб зам’яти цю справу, і вимушений був відпустити нас.

Я слухала і дивувалася рішучості і мужності цього хлопця, який ще в дитячому віці приймав дорослі рішення.

— Гроші закінчилися швидко, і навіть допомога сестри і аліменти не врятували від скрути, в якій ми опинилися. Мати пішла працювати — їй важко це давалося, адже після інституту вона не працювала жодного дня. І я почав заробляти на фрілансі. Як умів, вчив ночами язики програмування і брав замовлення. Ми трохи виплили, допоки вона не почала хворіти. Гадаю, вона до останнього чекала, що батько схаменеться і повернеться до неї. А коли вона дізналася, що він одружився — стався серцевий напад.

Марк затнувся, і я відчула, як його тіло застигло в полоні цих спогадів. Довго мовчав.

— Моїх грошей вистачило лише на кремацію. І в дев’ятнадцять я повернувся до Києва. Батько навіть пропонував фінансову підтримку, але я послав його. Жив сам, як умів, навіть прізвище змінив на дівоче матері — нічого спільного не хотів з ним мати. Занурився в роботу, навчався на заочному. За два роки вдалося зібрати першу команду. Потім вихід на великі компанії, і все закрутилося надто швидко. З батьком тепер іноді спілкуємося, але я відчуваю, що він чужий мені. І, напевно, це неправильно, та нічого вдіяти не можу з цим.

Він замовк, і я не була певна, що треба щось казати. Я думала про батька, якого не було, про матір, яка ламалася між зрадами й надією, про хлопчика, який у чотирнадцять вирвав себе і матір із пастки. Про Канаду, що так і не стала їхнім порятунком, про його перші заробітки, команди, успіхи — змушені, вимучені, вистраждані.

Я раптом побачила в ньому того хлопчика — самотнього, злого на несправедливість, рішучого, зраненого… і такого страшенно дорослого. Хлопчика, якому не вистачало любові батьків, навіть попри все, що він самотужки подолав. Навіть всупереч тому, що всі ці події і виховали в ньому надто зарано ту дорослість, якою я дивувалася спершу.

Марк довго мовчав. Він дивився кудись повз мене, але його рука все ще тримала мою, наче боялася втратити опору.

— Нічого неправильного в твоїх почуттях немає, — тихо сказала я. — Діти не відповідають за стосунки з батьками. Це відповідальність дорослих — бути поруч. А ти… ти виріс попри них. Не завдяки.

Його погляд м’яко зрушив, і в ньому знов з’явилась глибина. Ніби я торкнулася в ньому місця, до якого давно ніхто не торкався.

Я погладила його щоку. І сказала зовсім чесно, без ігор:

— І Марк… я ближча до тебе, ніж до будь-кого.

Він видихнув так, ніби тримав цей подих цілий вечір. Його карий оксамит потеплішав, затягуючи мене у безодню, прошепотів мені в губи, схиляючись до обличчя:

— Займися зі мною коханням…

І цей поцілунок справді був схожий на спокуту. За наші нещасливі дитинства. За тих дітей у нас, що так і не дочекалися захисту. За всі невиправдані очікування. За весь біль, який ми носили мовчки.

А в грудях розверзлася чорна діра від усвідомлення, що ми обидва програємо, тоді як щосили уникали і виграшу, і поразки. Обняла його, притиснулася ближче в спробі виштовхнути всі думки.

Бо тут, у цю мить, ми торкалися одне одного не тільки тілом.

Ми торкалися своїх найглибших ран і найтемніших куточків наших душ.