Раді Вас бачити!

Безглузде запитання. Я мовчки кивнула. Відчула, як до горла підкотився клубок, як у скронях застукало, а внизу живота — знайоме, захисне тепло. Ніби хтось зсередини обійняв мене.

— Даша, що це? — він уже йшов до мене.

Кроки були швидкими, рішучими, майже агресивними. Подивився на мене так, як тоді — вперше, ніби я була чимось неможливим. Очі широко розплющені, погляд розгублений, оголений. Уся його зібраність розсипалася за секунду.

Я підняла очі й побачила, як його погляд ковзає кімнатою — жадібно, хапаючи деталі. Зупинився на книжці про вагітність і пологи, що лежала на столику, із закладкою між сторінок. Потім знову — на мені. Його обличчя зблідло, наче він склав докупи пазл, який не хотів складатися.

І він раптом рухнув на коліна переді мною.

Це було так несподівано, що я здригнулася всім тілом. Він відклав знімок обережно, майже з пошаною, ніби це була реліквія, і простягнув руки до паска мого халату. Пальці тремтіли.

— Це те, що я думаю? — прошепотів.

Тканина розійшлася. Холод повітря торкнувся шкіри, але майже одразу його долоня лягла на живіт — тепла, широка, така знайома, що в мене перехопило подих. Він торкнувся так, ніби боявся злякати, повільно, обережно, ніби боявся, що різкий рух зруйнує все остаточно. Коли він торкнувся, щось усередині мене здригнулося — не від страху, ні. Від впізнавання. Від того, що це мало бути саме так.

— Скільки? — тихо спитав.

— П’ятий місяць, — відповіла я майже пошепки, голос зрадницьки тремтів.

Нахилився, притулився лобом, губами — дихання його було уривчасте, гаряче.

— Я ж відчував, — прошепотів. — Я знав, що між нами не могло просто… зникнути.

Я заплющила очі, сльози котилися самі. Я скучала за ним. За його голосом, за тим, як він дивився, за божевіллям, яке було не руйнівним, а живим. Але страх нікуди не зник.

Бо кохати — це одне. А дозволити йому знати про дитину — означало змінити все.

— Чому… — він замовк, ковтаючи повітря. — Чому ти не сказала?

Я стисла пальці в кулаки, відчуваючи, як нігті впиваються в долоні. Біль допомагав не розпастися.

— Ти вже поїхав, а я не знала, чи ти захочеш знати, — чесно сказала я. — Бо думала, що ти вже пішов далі. Що я… була епізодом. Що ти забув.

Його обличчя перекосилося, ніби я вдарила.

— Забув? — глухо повторив. — Даша, я кожну ніч прокидався з твоїм ім’ям у голові. Я не жив. Я існував.

І раптом — поштовх. Я здригнулася різко, інстинктивно. Марк підвів голову, очі розширилися. Ще один поштовх.

Моє обличчя саме по собі розтягнулося в усмішці — тихій, світлій, майже розгубленій. Син уперше рухався так виразно. І сталося це саме зараз, саме тоді, коли Марк торкався мене.

— Він відчуває тебе… — прошепотіла я.

Я бачила, як у його очах блиснула волога. Як він важко ковтнув, ніби стримував щось величезне, що рвалося назовні.

— Він?.. Мій син? — голос зірвався, став хрипким.

Я кивнула.

— Дашка… Дашка… — він знову нахилився, вкриваючи мій живіт поцілунками. Кожен з них проходив крізь мене струмом, розчиняв напругу, змушував танути, втрачати опору. Я поклала руку йому на потилицю, відчуваючи, як тремтить його тіло.

І раптом він зупинився, підняв голову, обличчя стало серйозним, зібраним, майже жорстким.

— Коли ти збиралася розповісти мені?

Я відвернулася. Мені треба було збрехати, а я не могла. Горло стиснулося так, що слова застрягли десь глибоко всередині.

— Не збиралася, значить? — його голос потемнів. — Сховала від мене власну дитину?

Він підвівся і почав ходити кімнатою. Кроки були різкі, нервові. Зупинився біля вікна, спиною до мене.

— Чому, Даша? — тихіше, але ще болючіше. — Невже я не заслуговую знати, що стану батьком?

Образа різала його фрази, робила їх гострими, майже нестерпними.

— Все складно, Марк… — я видихнула, відчуваючи, як серце знову починає шалено битися.

— Ну то поясни! — він різко обернувся. — Невже я не зрозумію?

Я зітхнула глибоко, збираючи рештки сміливості.

— Ти не знаєш головного. Безпліддя було наслідком аборту. Аборту, який змусив мене зробити твій батько… — слова ламалися. — Я боялася. Боялася, якщо він дізнається, то вб’є і нашу дитину. Або ти відбереш її у мене.

Я насмілилася подивитися на нього. Його обличчя застигло. В ньому був біль, такий щільний, що здавалося — ним можна різати.

— Невже ти могла таке подумати про мене? — тихо, майже пошепки. — Невже я б завдав тобі болю? Чи не захистив би вас?

Він зробив крок до мене. Потім ще один. Зупинився, помітивши, як я напружилася, як інстинктивно прикрила живіт рукою, і цей рух був сильніший за будь-які слова. Знову опустився переді мною на коліна, взяв мої холодні пальці в свої теплі долоні, зігріваючи.

— Ти навіть близько не уявляєш, наскільки я тебе кохаю. Ці місяці без тебе — це було не життя. Я все думав, що треба було залишитися, змусити тебе бути разом. Приїхав без надії… думав, хоч побачу тебе, якщо ти вже забула мене.

Він говорив, а боліло мені. Нестерпною отрутою його слова лягали на шкіру.

— Приїхав. І бачу, що не помилився. Все. Досить твоїх рішень за нас обох. Навирішувалася вже.

Він швидко дістав щось з кишені, а потім я лише краєм ока вхопила футляр, що полетів на підлогу, поки Марк вдягав мені на палець обручку.

— Я навіть питати не буду. В понеділок розпишемося. Весілля буде коли завгодно і яке хочеш.

Я витріщила на нього очі.

— Можеш тепер висказати мені все. Я не зміню свого рішення. Не відпущу тебе… вас.

Я втупилася в каблучку. Вона виблискувала камінцем — занадто яскраво для того хаосу, що вирував в мені.

А за вікном продовжував падати сніг. Повільно, невідворотно. Як нова реальність, яку вже неможливо було зупинити.